Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 74)

— Пробач, не можу.

Хлопець галасував, а я чув, що внизу хтось ходить.

— Пробач, у мене просто немає вибору.

Ґава зіскочила на підлогу й почала змінювати подобу. Невдовзі вона виросла до велетенських розмірів. Хлопчисько заверещав і кинувся до дверей. Знизу долинув вереск у відповідь — він лунав по-материнському. Я почув важкі кроки на сходах.

Якуб Гірнек уже вхопився за клямку, та не встиг крутнути нею. Величезний золотий дзьоб ухопив його за комір халата: лапи зі сталевими кігтями шматували килим і дряпали дошки підлоги. Хлопчина підлетів і завис у повітрі, мов безпорадне цуценя в зубах матері. Помах могутніх крил розкидав лоточки, й камінці дощем розлетілися по кімнаті. Війнуло вітром; хлопець опинився біля вікна. Крило з пурпуровим пір’ям огорнуло й заховало його. Шибка у вікні брязнула, в обличчя Якубові вдарив холодний вітер. Хлопець скрикнув, відчайдушно заборсався — й зник.

Якби хтось підійшов до вікна, він нічого не почув і не побачив би, крім тіні велетенського птаха, що ковзнула травою, й шалених зойків, які помалу вщухали в небі.

38

Того дня Кіті тричі пройшла повз "Кав’ярню друїдів". Перші два рази вона не побачила нічого й нікого цікавого, та за третім разом їй пощастило. За натовпом галасливих європейських туристів, що зайняли кілька столиків скраю, вона розгледіла спокійну постать пана Гопкінса, що незворушно сидів сам-один і вимішував ложечкою своє "еспресо". Він, здавалося, повністю поринув у це заняття — і машинально підкладав цукор, грудку за грудкою, в чорну кавову суміш, проте не відсьорбнув ні краплі.

Кіті довго спостерігала за ним із затінку статуї, що стояла в центрі Трафальгарської площі. Обличчя пана Гопкінса видавалося, як завжди, незворушним і цілком байдужим. Кіті ніяк не могла вгадати, що в нього на думці.

Тепер, коли її зрадили батьки, дівчина почувалася ще безпораднішою й самотнішою, ніж будь-коли. Друга голодна ніч у коморі переконала її, що слід звернутися до єдиного спільника, який у неї залишився. Вона була певна, що Нік заховався десь в укритті. Та, можливо, саме з паном Гопкінсом, який завжди тримався трохи осторонь решти Спротиву, ще пощастить зв’язатися.

І справді, він був тут і чекав у призначеному місці. Та все ж таки Кіті не поспішала підходити до нього, сповнена сумнівів.

Може, пан Гопкінс і не винен, що пограбування скінчилося катастрофою. Можливо, в жодному з тих давніх документів, які він студіював, не було згадки про Ґледстонового слугу. Проте Кіті чомусь здавалося, ніби саме його стримані, обдумані поради стали причиною жахливих подій у склепі. Саме пан Гопкінс звів їх з отим невідомим добродійником; саме він допоміг опрацювати увесь план. І врешті його відомості виявились у кращому разі неповними. У гіршому ж разі — саме він необачно підвів під небезпеку їх усіх.

Та зараз, коли всі її товариші загинули, а їй самій наступали на п’яти чарівники, Кіті не мала вибору. Отож вона вийшла з-за статуї й подалася через площу до столика пана Гопкінса.

Не вітаючись, дівчина відсунула стілець і сіла. Пан Гопкінс підняв голову і, мішаючи далі каву, оглянув Кіті блідо-сірими очима. Його ложечка тихенько шкряботіла об стінки чашки. Кіті байдуже дивилася на нього. Підбіг догідливий офіціант. Дівчина мимохідь щось замовила й зачекала, поки той піде. Вона досі мовчала.

Пан Гопкінс вийняв ложечку, постукав нею об вінця чашки і акуратно поклав на стіл.

— Новини я чув, — різко промовив він. — Я вчора шукав вас цілий день.

— І не тільки ви, — сумно посміхнулася Кіті.

— Дозвольте мені сказати відразу... — пан Гопкінс замовк: до столика підійшов офіціант, урочисто поставив перед Кіті молочний коктейль, булочку в цукровій поливі й пішов собі. — Дозвольте мені сказати відразу, як... як я страшенно шкодую. Це просто жахлива трагедія.

Він знову помовчав. Кіті поглянула на нього.

— Якщо це втішить вас, мій... добродійник не тямив себе з горя.

— Дякую, — відказала Кіті. — Ні, не втішить.

— Ті відомості, які ми мали — й повністю надали їх панові Пенніфізеру, — ані словом не згадують про будь-якого сторожа, — спокійно провадив пан Гопкінс. — Про Чумне Закляття — так, але не більше. Якби ми це знали, то нізащо не зважилися б на такий план.

Кіті мовчки дивилась у склянку з коктейлем: говорити їй не хотілося. Зненацька вона відчула себе цілковито хворою.

Пан Гопкінс позирнув на неї:

— А всі інші?.. — він ще раз помовчав. — Ви — єдина, хто...

— А я думала, — гірко відповіла Кіті, — що ваші хитромудрі джерела новин уже повідомили вас про все, — вона зітхнула. — Нік теж уцілів.

— Та невже? Справді? Гаразд, гаразд... Де ж він?

— І гадки не маю. Мені до цього байдуже. Він утік, поки всі інші билися.

— Так, так. Зрозуміло...

Пан Гопкінс знову заходився крутити в пальцях ложечку. Кіті втупилася в землю. Тепер вона розуміла, що не знає, про що його просити. Він так само розгублений, як і вона. Погана річ: тепер, здається, вона справді залишилася сама.

— Зараз це, звичайно, не має значення, — заговорив нарешті пан Гопкінс, і щось у його тоні змусило Кіті пильно поглянути на нього. — Враховуючи природу трагедії, яка відбулася, все це тепер не має значення, але все ж таки... За всієї цієї небезпеки, якої ви так несподівано зазнали, й за всього лиха від утрати стількох чудових товаришів — чи вдалося вам винести з могили щось цінне?

Усі ці численні виверти вплинули на Кіті зовсім не так, як сподівався обережний пан Гопкінс. Очі дівчини вирячилися з подиву, брови поволі насупилися.

— Ваша правда, — сухо відповіла вона. — Це не має значення.

Упоравшись за два ковтки з булочкою, вона відсьорбнула коктейлю.

Пан Гопкінс тим часом далі вимішував свою каву:

— То ви так нічого й не взяли? Вам не пощастило...

Він не закінчив.

Сідаючи за столик. Кіті міркувала, чи варто розповідати бібліотекареві про посох. Зрештою, їй цей посох нічим не допоможе, а добродійник, якому він потрібен для колекції, може дати за нього кругленьку суму—цих грошей вистачить на сякий-такий прожиток. Кіті вважала, що за таких обставин пан Гопкінс навряд чи заговорить про це сам і, звичайно ж, навряд чи отак відверто питатиме про здобич. Вона пригадала Єнн, яка шкодувала за покинутою торбиною зі скарбами в темному нефі, коли смерть наступала їй на п’яти, іуби в Кіті стяглися вузенькою ниточкою.

— Ми забрали з могили все, — відповіла вона. —Але винести надвір нам не вдалося нічого. Можливо, Нік щось і виніс — я не знаю.

Бліді очі пана Гопкінса уважно вивчали її:

— А ви самі... не взяли нічого?

— Я загубила свою торбину.

— Умгу. Зрозуміло.

— У мене там серед інших речей був плащ. Ви вже попросіть вибачення у свого добродійника. То був один зі скарбів, які він хотів одержати?

Бібліотекар ухильно махнув рукою:

— Не пам'ятаю. А що сталося з Ґледстоновим посохом — ви, як я розумію, не знаєте? Мені здається, що посох йому справді був потрібен.

— Посох ніби залишився в могилі.

— Можливо... Тільки я не чув, щоб його виявили в абатстві. І поміж речами, з якими кістяк гасав Лондоном, його теж не було.

— Тоді його, напевно, взяв Нік... Не знаю. Яка різниця? Він не дуже цінний — ви самі про це казали.

Кіті говорила байдуже, та водночас не зводила очей з обличчя бібліотекаря. Він хитнув головою:

— Ні, не дуже. Мій добродійник буде трохи засмучений, та й годі. Він справді мріяв одержати його і ладен був добре заплатити за це.

— Ми всі засмучені, — відказала Кіті. — А багато хто ще й мертвий. Гадаю, він це переживе.

— Так...

Пан Гопкінс затарабанив пальцями по столу, немовби замислившись.

— Ну, — нарешті весело промовив він, — а ви, Кіті? Що ви тепер робитимете? Де житимете?

— Не знаю. Щось придумаю.

— Вам потрібна допомога? Прихисток?

— Ні, дякую. Краще нам триматись осторонь. Чарівники вже розшукали мою родину. Я не хочу піддавати небезпеці ні вас, ні вашого добродійника.

До того ж Кіті взагалі не хотілося більше водитися з паном Гопкінсом. Його явна байдужість до загибелі її товаришів насторожила дівчину, й тепер їй кортіло опинитись якнайдалі від нього.

— Насправді, — вона відсунула стілець, — мені краще піти просто зараз.

— Ваша обачність робить вам честь. Природно, що я бажаю вам щастя. Одначе перш, ніж ви підете... — пан Гопкінс почухав ніс, ніби не знаючи, як висловити таку складну думку. — Гадаю, вам варто почути те, що я дізнався з одного свого джерела. Це безпосередньо стосується вас.

Кіті, що вже зібралася йти, зупинилась:

— Мене?

— Боюся, що так. Я почув про це десь із годину тому. Це великий секрет — про нього навіть в уряді мало хто знає. Один з чарівників, що переслідують вас—на ім’я Джон Мендрейк, — вивчив ваше минуле. Він дізнався, що кілька років тому таку собі Кетлін Джонс викликали до суду у справі про напад.

— Ну то й що? — Кіті зберігала байдуже обличчя, та серце в неї шалено тьохнуло. — Це ж було так давно...