Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 50)
— Ходімо, — пан Пенніфізер уже рушив далі. — Не марнуймо часу.
Коли вони пройшли до кінця нефа, обігнули масивний стовп і повернули до північного трансепту, пам'ятників між колонами побільшало. Нік і Стенлі раз по раз піднімали свої ліхтарі, освітлюючи поховання: десь тут мала бути й Ґледстонова могила. Численні статуї на повен зріст зображали небіжчиків-чарівників: одні сиділи в різьблених кріслах, студіюючи пергаментні сувої; інші, вбрані в довгі мантії, стояли в героїчних позах, і їхні бліді виразні обличчя дивились невидющими очима на людей, що прокрадались повз них. Одна чарівниця тримала в руці клітку з понурою жабою: цю жінку було чомусь зображено усміхненою. Навіть Кіті, з її залізною рішучістю, стало ніяково. Що швидше вони звідси підуть, то краще...
— Ось! — прошепотів пан Пенніфізер.
То була скромна статуя з білого мармуру — чоловік, що стояв на низенькому круглому постаменті. Чоло його було похмуре, обличчя — суворе й схвильоване. За його спиною майорів плащ, а з-під нього виглядав старомодний костюм з високим накрохмаленим комірцем. Постамент прикрашало тільки одне слово, глибоко вирізьблене в мармурі:
ҐЛЕДСТОН
Це славетне ім’я вразило навіть відчайдухів-грабіжників. Вони з’юрмились, намагаючись не наближатися до статуї. Пан Пенніфізер тихо промовив:
— Ключ від могили в моїй кишені. Вхід — в отій колоні. Маленькі бронзові дверцята. Кіті, Енн — у вас найпильніші очі. Знайдіть дверцята й замкову щілину в них. Згідно... — він ледве тамував кашель, — згідно з архівами, щілина повинна бути десь ліворуч...
Обігнувши статую, Кіті з Енн підійшли до колони. Енн направила не неї свій ліхтарик-ручку. Вони обережно рушили навколо колони, аж поки в промені ліхтарика блиснув метал. Вони підступили впритул: металева панель була невелика — метра з півтора заввишки — й досить вузька. Ніяких візерунків на ній не було, крім ланцюжка дрібних заклепок, що тягся вздовж країв.
— Знайшла! — прошепотіла Кіті.
Малесенька щілинка видніла посередині, з лівого краю дверцят. Енн піднесла ближче ліхтарик: щілина геть заросла павутинням.
Пан Пенніфізер привів усіх, і товариство скупчилося біля колони.
— Ніколасе, — промовив старий. — Готуйте Плащ.
Хвилини зо дві Кіті разом з усіма нерухомо стояла в пітьмі, рівно дихаючи крізь вовняне волокно своєї маски й чекаючи, поки Нік усе приготує. Зрідка було чути далеке гудіння, яке свідчило про те, що надворі, Парламентською площею, проїздив автомобіль. Окрім того, не лунало ні звуку, хіба що пан Пенніфізер зрідка покашлював, затуляючись рукавичкою.
Нарешті Нік кахикнув:
— Готово.
Цієї миті вони почули виття сирен. Виття гучнішало, потім пронеслося Вестмінстерським мостом і розтало в темряві. Пан Пенніфізер коротенько кивнув:
— Починайте. Підходьте ближче, бо інакше Плащ не захистить вас.
Ні Кіті, ні інших умовляти не довелося. Вони зібралися тісним колом — обличчями всередину, плечем до плеча. Посеред кола стояв Нік, що тримав в одній руці гарненьку скриньку з чорного дерева, а в другій — невеличкий молоточок. Пан Пенніфізер кивнув ще раз:
— Ключ у мене. Тільки-но Плащ накриє нас, я крутну ключем у замку. Коли це станеться, стійте нерухомо — хай там що буде.
Нік замахнувся молоточком і різко вдарив ним по вічку дерев’яної скриньки. Вічко розкололося навпіл, тріснувши так гучно, що собором немовби прокотився пістолетний постріл. Із скриньки вилетів потік жовтих частинок, які з мерехтінням закружляли в повітрі. Вони знялися над їхніми головами, десь метри на чотири заввишки, а тоді зусібіч посипалися вниз, мов струмені водограю, падаючи на кам’яну підлогу й зникаючи на ній. Частинки сипалися далі й далі, злітали вгору й спадали додолу, аж поки утворили бліде мерехтливе шатро, яке накрило всіх грабіжників.
Пан Пенніфізер дістав маленький золотий ключик. Напрочуд спритно — стежачи, щоб його рука залишалася всередині шатра, — він устромив ключ у замкову щілину, крутнув ним і хутко відсунув руку, ніби торкнувши гримучу змію.
Вони чекали. Ніхто не ворушився. Вилиці Кіті вкрилися холодним потом.
Бронзові дверцята мовчки прочинилися всередину. За ними відкрився морок, з якого тихенько випливла світло-зелена кулька. Наближаючись до отвору вона раптово прискорила рух і з огидним сичанням збільшилася. Ще мить — і в трансепт вилетіла ясно-зелена хмара, що осяяла всі статуї й пам'ятники, наче спалах полум’я. Люди скулились під захисним Плащем, поки Чумне Закляття випалювало довколишнє повітря, піднявшись до середини стін трансепту. Вони були в безпеці, поки залишалися в межах шатра, та попри це все їм у ніздрі вдарив такий нестерпний сморід гнилизни, що вони ледве тамували нудоту.
— Сподіваюся, — прохрипів пан Пенніфізер, поки зелена хмара гасала туди-сюди, — що наш Плащ протримається довше за Чумне Закляття. Якщо ж ні — то боюся, Стенлі, що наступні кістяки, які тобі трапляться, будуть нашими власними.
Всередині Плаща стало вкрай задушливо. Кіті відчувала, як їй наморочиться в голові. Вона прикусила губу і спробувала зосередитися: знепритомніти зараз — означало померти.
Чумне Закляття розвіялось несподівано швидко. Зелена хмара ніби втяглася всередину, поглинувши — за браком жертви — сама себе. Щойно її моторошним світлом було залито цілий трансепт, а вже наступної миті вона пропала, й довкола знову запанувала пітьма.
Минула хвилина. З носа Кіті падали краплі поту. Все товариство, як і раніше, стояло нерухомо.
Аж тут пан Пенніфізер зненацька засміявся. То був пронизливий, майже істеричний регіт, від якого Кіті стало дибки волосся. В ньому лунали переможні нотки, що трохи виходили за межі нормального. Дівчина мимоволі відсахнулась і виступила за шатро. Проникаючи крізь нього, вона відчула поколювання, а потім — нічого. Якусь хвилину вона озиралася на всі боки, а тоді глибоко зітхнула.
— Що ж, могилу відімкнено, — сказала вона.
27
Вечоріло. Власники дрібних кав'ярень у провулках коло площі нарешті заворушилися — засвітили ліхтарі над дверима й позатягали всередину дерев’яні стільці, що цілий день стояли на бруківці. Спів вечірніх дзвонів полинув з-під чорних шпилів старого Тинського собору де спочиває вічним сном мій давній приятель Тіхо[42], й вулиці заповнилися бурмотінням пражан, які верталися додому.
Хлопець майже увесь день просидів за столиком, застеленим білою скатертиною, біля входу в пивничку, читаючи одну за одною чеські газети й дешеві книжечки. Коли він піднімав голову, перед ним розлягався чудовий краєвид Староміської площі, на яку вулиця виходила за дюжину метрів звідти; а коли опускав, бачив ще ліпше видовище: купу порожніх чашок і тарілок, завалених ковбасними шкуринками й крихтами від кренделиків — залишками його обіду.
Я сидів за тим самим столиком. На мені були величезні темні окуляри й чудернацький костюм — майже такий, як і в нього. На знак солідарності я поклав один кренделик і собі й поламав на шматочки, ніби їв його. Хоч насправді, зрозуміло, я нічого не їв і не пив[43].
Староміська площа була одним з найбільших відкритих просторів у східній частині міста: нерівна бруківка з яскравого каміння, повна пішоходів і квіткарських лотків. Зграйки птахів ліниво пурхали туди-сюди перед фасадами вишуканих п’ятиповерхових будинків; курилися тисячі димарів... Сцена була якнайспокійніша, та все ж таки щось мене хвилювало.
— Годі вже
— Нічим не можу зарадити, — відповів я. — Нас надто добре видно.
— Заспокойся. Нам ніщо не загрожує.
Я крадькома озирнувся:
— Це тобі так здається. Краще б нам почекати в готелі.
Хлопець хитнув головою:
— Я збожеволів би, якби ще трохи посидів у цій блошиній ямі. Я на цьому ліжку спати не можу — стільки там пороху. А ще на мені цілу ніч бенкетували блощиці — я просто-таки чув, як вони сипалися з мене щоразу, коли я чхав!
— Ну, коли там стільки пороху, ти міг би прийняти ванну...
Хлопець ніби збентежився:
— Щось мені ця ванна не до вподоби. Надто вже вона якась... хижа. Будь-що, Прага — місце безпечне: тут і магії майже не залишилося. Ти ж за увесь цей час, що ми тут сидимо, так нічого й не побачив — ані біса, ані джина, ані тобі закляття! А ми — в самісінькому центрі міста. Навряд чи хтось помітить, хто ти такий насправді. Заспокойся!
Я стенув плечима:
— Як собі хочеш. Урешті, це ж не мені доведеться бігати вздовж мурів. І не мої штани вояки штрикатимуть списами.
Він, однак, не слухав мене. Знову взявся за свою книжку і, насупившись, заходився читати далі. А я повернувся до свого давнішого заняття — взявся знову й знову перевіряти всі рівні.
Річ у тім, що хлопчина мав цілковиту рацію: за увесь день ми так і не побачили нічого магічного. Це не означало, що поблизу не було представників влади; на площу вряди-годи заходили кілька вояків у темно-синіх уніформах, виглянцюваних чоботях і начищених до блиску кашкетах[44]. Одного разу вони навіть зупинилися біля нашого столика й почали вимагати документів. Мій хазяїн дістав свій фальшивий паспорт, а я навів на них Серпанок — тож урешті вони геть забули, чого хотіли, й пішли собі далі. Проте жодного прояву магії, притаманного Лондону, ми не помітили: ні куль-шпигунів, ні фоліотів у подобі голубів, нічого... Все здавалося геть безневинним.