Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 48)
— Якого? — недовірливо запитав голос.
— Біля театру на мене чекає товаришка. У неї з собою шкіряна торбинка. В торбинці ув’язнені шестеро дрібних демонів, занурених у вибуховий гель. Як на мене, зброя досить потужна: її вистачить, щоб підірвати всю цю будівлю. Ми нещодавно викрали цю торбинку зі складів Міністерства оборони. Я згадала про це, щоб ви зрозуміли: ми здатні до рішучих дій. А ще тому, що моя товаришка — якщо я не повернуся через п’ятнадцять хвилин, — вивільнить демонів і закине торбинку до театру.
Обличчя Кіті залишалося незворушним. Звичайно, все це була чистісінька вигадка.
Пролунав сміх:
— Що ж, люба моя, непогано. Якщо так, то нам треба поспішати. Як вам уже, звичайно, розповів пан Гопкінс, у мене безліч вільного часу й чимало знайомих серед чарівників. Я вряди-годи й сам бавлюся цим мистецтвом... Проте мене, як і вас, нудить від їхньої влади! — в голосі з'явилася гнівна нотка. — Через дрібне непорозуміння з грошима уряд позбавив мене всього майна та власності. Тепер я, що спав раніше на ташкентських шовках, — жебрак! Це просто нестерпно.
Усе це було висловлено з неабияким піднесенням. З кожним наголосом вістря кинджала кололо Кіті шию. Дівчина облизала пересохлі губи:
— Пан Гопкінс казав, що ви маєте для нас цінні відомості.
— Так, маю. Ви повинні розуміти, що я не співчуваю простолюду, який ви захищаєте. Але ваша діяльність бентежить уряд, і це мене тішить... Отже, до діла. Гопкінс пояснив вам сенс моєї пропозиції?
Кіті обережно кивнула.
— Отже, завдяки своїм зв'язкам я отримав доступ до архівів Ґледстона і трохи простудіював їх. Розшифрувавши деякі коди, я з'ясував подробиці Чумного Закляття, яке охороняє Ґледстонові рештки.
— За його сили це досить немічний захист, — зауважила Кіті. — Якщо можна так сказати...
— Ви кмітлива й розумна дівчина, — схвально мовив голос. — Коли Ґледстон помирав, він був старий і кволий: тільки його й вистачило, що на таке простеньке закляття. Та, попри все, воно своє зробило: дотепер ніхто не наважився потривожити Ґледстонову могилу зі страху перед Чумним Закляттям. Та водночас обійти його можна, якщо вжити належних заходів. І я можу сказати вам, яких саме.
—Але чому ми повинні вірити вам? — поцікавилась Кіті. — Не розумію. Що вам з цього?
Голос ніби спокійно сприйняв її запитання.
— Якби я хотів знищити ваше товариство, — відповів він, — то ви опинилися б у кайданках відразу тільки-но відсунувши цю портьєру До того ж, як ви вже чули, я сам прагну до повалення влади чарівників. Хоча ви, зрозуміло, маєте рацію: мене тут цікавить дещо більше. Проглядаючи Ґледстонові архіви, я виявив списки цінностей, схованих у могилі. Там є речі, важливі як для вас, так і для мене.
Кіті засовалася в широкому позолоченому кріслі.
— Мені потрібні принаймні дві хвилини, щоб вийти з цієї будівлі, — зауважила вона. — Будьте певні, моя приятелька — особа вельми пунктуальна.
— Гаразд, я скажу коротше. Пан Гопкінс, гадаю, вже розповів вам про скарби цієї могили. Ви дістанете їх — і магічну зброю, і все інше. Мені вони не потрібні — я людина мирна. Проте я колекціоную всілякі цікавинки й хотів би мати Ґледстонів плащ, який лежить на його саркофазі. Жодної магічної сили він не має, тож вам з нього користі не буде. До речі, якщо його дубовий посох теж уцілів, я хотів би отримати і його. Магічна цінність цього посоха невелика — як я дізнався, Ґледстон облаштував його лише невеличким оберегом проти комах. Мені просто було б приємно бачити цю річ у своїй скромній колекції.
— Якщо ми роздобудемо інші скарби, — запевнила Кіті, — то охоче віддамо вам і плащ, і посох.
— От і чудово. Згода — на користь обом сторонам. Ось потрібне вам знаряддя, — щось зашурхотіло, й на килимі перед Кіті з'явилася чорна торбинка. — Поки що не чіпайте її. Там скринька й молоток. Вони вбережуть вас від Чумного Закляття, докладну інструкцію додано. Дотримуйтесь її — й залишитесь живі. А тепер уважно слухайте, — провадив голос. — Цієї ночі, пів на дванадцяту, служники абатства підуть собі спати. А ви тим часом будьте біля входу в монастирський двір: я влаштую так, що двері залишать відчиненими. Дорогу до собору перегороджують ще одні двері. Їх зазвичай замикають на два старовинні замки та защіпку. Їх я також залишу незамкненими. Проберіться до північного трансепту і знайдіть там статую Ґледстона. Позаду неї, в колоні, — вхід до могили. Щоб увійти, досить просто відімкнути його ключем.
— Ключем? — Кіті поворухнулася.
Щось маленьке, блискуче майнуло в повітрі і впало на підлогу поряд із торбинкою.
— Бережіть його, — додав голос. — І не забудьте захиститися за допомогою моєї магії, перш ніж відімкнете могилу. Інакше всі ці важкі приготування пропадуть марно.
— Не забудемо,—відповіла Кіті.
— Чудово, — вона почула, як незнайомець підвівся з крісла. Тепер таємничий голос лунав просто в неї над головою. — Тоді це все. Щастя вам. Не озирайтеся.
Вістря, що кололо їй шию, почало відсуватися — так повільно, що Кіті навіть не помітила, коли воно зникло. Дівчина зачекала ще з хвилину, нерухомо зирячи перед собою в повітря широко розплющеними очима.
Нарешті їй увірвався терпець. Вона стрімко обернулася, стиснувши в руці ніж.
Ложа була порожня. Коли Кіті вислизнула в коридор, міцно тримаючи ключ і торбинку, поблизу не було ані душі.
26
У давнину, задовго до того, як у Лондоні з’явилися перші чарівники, велике Вестмінстерське абатство панувало й височіло над цілим довколишнім містом. Династія забутих королів будувала його впродовж кількох століть; воно займало чималі землі, за його мурами жили вчені ченці, що молилися в соборі, студіювали рукописи в бібліотеці і працювали в полях. Головний собор монастиря підносився в небо більше ніж на тридцять метрів, і його вежі пихато дивилися на місто з західного кінця і з центру будівлі. Саму ж будівлю було споруджено з міцного білого каменя, що за багато століть потьмянів від диму та магічних випромінювань, які здіймались над Лондоном.
Минали літа. Королі втратили владу: їх змінила череда парламентів, що збирались у Вестмінстер-Голлі, недалеко від абатства. Вплив церкви теж поволі слабшав, і ченцям довелося позатягати паски — для них настали тяжкі часи. Більша частина монастирських споруд занепала, й лише аркада — чотири широкі криті колонади, що оточували прямокутну площу, засіяну травою, — залишалася в пристойному стані. А відтоді, як влада перейшла від парламенту до нових володарів — групи могутніх чарівників, які не мали ні часу, ні охоти до давніх церковних традицій, — здавалося, що стародавнє абатство скоро перетвориться на руїни.
Проте одна з цих традицій урятувала монастир. Віддавна володарів країни — чи королів, чи прем’єр-міністрів — було заведено ховати в підземеллях абатства. Серед колон нефу купчилися незліченні гробівці й пам’ятні дошки, а землю під собором було просто-таки зрито склепами та могилами. Чарівники, що прагли вічної слави незгірше за давніх королів, вирішили продовжити традицію. Бути похованим у соборі стало найбільшою честю.
Останніх ченців з монастиря випровадили — крім кількох священиків, які вряди-годи відправляли там службу Божу, — і абатство дожило до нинішніх днів, перетворившись на велетенський мавзолей. Мало хто з простолюду заходив туди навіть удень, а вже ночами абатства боялися, мов чуми. Слава в нього була лиха.
Через те будівлю майже ніхто не охороняв. Тож наші грабіжники навряд чи зіткнулися би з будь-якою вартою тоді, коли рівно об одинадцятій тридцять перший з них підійшов до незамкнених дверей, які вели до монастирської комори, й мовчки прослизнув усередину.
***
Кіті хотіла завітати до абатства тоді, коли його було відчинено для відвідувачів, щоб усе там розвідати й поглянути зовні на Ґледстонову могилу. Проте пан Пенніфізер заборонив їй це робити.
— Ми не повинні викликати підозри, — пояснив він.
Насправді ж Кіті хвилювалася даремно. Пан Гопкінс і тепер потурбувався про все: за цей довгий тривожний день він перегорнув безліч мап та планів абатства і його околиць. Він показав їм місце трансепта, де було найбільше поховань; показав криту аркаду, де раніше сиділи й читали, а за негоди й гуляли ченці; показав довколишні вулиці і обвів колами пости нічної поліції та відомі шляхи пересування куль-шпигунів; показав двері, які повинні залишитись незамкне-ними, й порадив пробиратися до монастиря поодинці, щоб не привертати уваги нічних патрулів. Одне слово, пан Гопкінс передбачив усе.
— Шкода, що я не такий стійкий, як ви, — сумно нарікав він. — Я й сам узяв би участь у вашому поході.
Аж ось надійшов і пан Пенніфізер разом зі Стенлі, який ледве тяг з комори скриню зі зброєю.
— Ну-ну, Клеме! — вигукнув старий. — Ви своє вже зробили. Решту залиште нам. Ми—фахівці з крадіжок та грабунків.
— Пробачте, сер, — обізвалася Кіті. — Хіба ви теж підете з нами?
Обличчя старого з люті взялося плямами:
— Авжеж! Це буде найславетніша мить мого життя! Що це вам спало на думку, ніби я не піду? Хіба я такий уже немічний?
— Ні, ні, сер! Що ви! — Кіті знову схилилася над планами собору.
Великі надії й тривоги давалися товариству взнаки: усі — навіть Енн, зазвичай така спокійна, — того дня були вкрай схвильовані й напружені. Зранку всім роздали потрібне спорядження, тож деякий час кожен мовчки сидів і готувався. Коли Кіті повернулася з дарунками від добродійника, пан Пенніфізер зачинився з паном Гопкінсом у своїй кімнаті — й вони заходилися вивчати закляття. А всі інші тим часом тинялися серед фарб та мольбертів і майже не розмовляли. Енн готувала на обід бутерброди.