Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 29)
— Не хвилюйся, — сказав я. — Північ уже минула, а ми ще нічого не бачили. Ця тварюка щоразу з’являлася десь опівночі. Тож не бійся нічого, хіба що довгого, нудного сторожування.
— Мабуть, так.
Довкола стіною падав дощ. Ми сиділи всередині нього, наче в коконі.
— Бартімеусе, — тихо промовила Квізл. — Тільки між нами... скажи, що ти сам про все це думаєш?
Я крутнув хвостом:
— Не знаю. Та й знати не хочу. Поки що ця тварюка вбивала всіх, хто їй траплявся. Ось тобі моя порада: пильнуй. Тільки-но помітиш щось незвичайне, відразу тікай світ за очі.
—Але ж ми повинні її знищити! Це наше завдання!
— От і зроби це. Тільки тікаючи.
— Як?
— Ну... замани її, скажімо, на велику автотрасу. Звідки мені знати? Просто не кидайся на неї сторч головою, як Зенон.
Спанієлька зітхнула:
— Зенон мені подобався...
— На жаль, його згубило надмірне завзяття.
Квізл не відповіла нічого. Запанувала мовчанка. Шумів лише нескінченний дощ.
— Гаразд, — сказав я нарешті. — Бувай.
— Бувай.
Я зіскочив з постаменту й, задерши хвоста, побіг під дощем через залиту водою вулицю. Одним стрибком я злетів на невисокий мур біля порожньої кав'ярні. А тоді ще кількома стрибками — з муру на ґанок, з ґанку на підвіконня, з підвіконня на карниз — я по-котячому невимушено піднявся нагору, на риштак найближчого, найнижчого даху.
Я хутко озирнувся назад, на площу. Спанієлька самотньою, понурою цяткою скулилася під черевом коня. Потім стіна дощу сховала її від моїх очей, і я помчав дахами вперед.
***
У цій частині Лондона стародавні будинки купчились один до одного — й до того ще нахилялись уперед, мов горбані-пліткарі, — тож дахи вгору майже сходилися. Тому навіть зараз, у дощову погоду, спритному котові неважко було мчати в будь-якому напрямку. Саме це я і робив. Той, кому пощастило б визирнути з-за віконниці, міг би помітити спалах сірої блискавки (та й усе), що перестрибував з димаря на флюгер, струменів шифером і соломою, жодного разу не спіткнувшись.
Щоб перепочити, я зупинився в улоговині між двома крутими дахами і сумно поглянув на небо. На крилах я міг би дістатися до Сого швидше, та в мене був наказ: щільно держатися землі й стежити, чи не з’явиться щось підозріле. Ніхто не знав достеменно, звідки ворог виникає й куди зникає, проте мій хазяїн припускав, що ця істота якось пов’язана з землею. Він мав сумніви, що це джин.
Кіт обтер лапою писок і приготувався до нового стрибка — цього разу довгого: мені належало перескочити через вулицю. Аж тут усе осяяв несподіваний спалах жовтогарячого світла: я чітко побачив сусідні дахи й димарі, й низькі хмари над головою, й навіть краплі нескінченного дощу. А потім знову запанував морок.
Жовтогаряче закляття Спалаху правило в нас за сигнал небезпеки. І джерело його було поряд, у мене за спиною.
Квізл!
Вона щось вистежила — чи це "щось" вистежило її.
Зараз було не до правил. Я обернувся — і вмить змінив подобу. В небо поспіхом пурхнув орел з чорним чубчиком і золотавими кінчиками крил.
Я перебрався лише за два квартали від місця, де тілистий вершник стеріг перехрестя семи вулиць. Навіть якщо Квізл і рушила в обхід, то вона не відійшла далеко. Повернення забере не більше ніж десять секунд. Нічого. Встигну.
І саме через десять секунд я почув її крик.
16
Орел ринув з нічного неба назустріч гострим іклам бурі. Над дахами, до безлюдного перехрестя, і вниз, до статуї. Я сів на край постаменту, де злива заливала камінь. Усе було таке саме, як дві хвилини тому. Тільки спанієлька зникла.
— Квізл!
Ані звуку у відповідь. Чути лише виття вітру.
За хвилину я вже сидів на капелюсі вершника і оглядав сім вулиць на всіх сімох рівнях. Спанієльки не було видно піде. Так само не було ні джинів, ні бісів, ні відьом, ні інших магічних істот. Вулиці обезлюдніли. Я був цілком самотній.
У полоні сумнівів я повернувся на постамент і уважно оглянув його. Мені здалося, що на камені — приблизно там, де ми сиділи, — видно маленьку чорну цятку. Та визначити, чи була вона там раніше, я ніяк не міг.
Зненацька я відчув себе геть беззахисним. Хоч куди я обертався, моя спина залишалася відкритою для чогось, що невидимо підкрадалося крізь дощ. Я хутко злетів і закружляв довкола статуї. У вухах відлунював гуркіт зливи. Я піднявся над дахами, ставши недосяжним для всього, що могло вештатись вулицями.
І тоді я почув, як щось тріщить. Не тихо й слабко, як пляшка, розбита об чиюсь лисину. Ні, це скидалося на те, ніби здоровенного лісового дуба викорчували й недбало кинули геть, чи на те, ніби хтось велетенський розлючено відіпхнув з дороги цілу будівлю. Коротше кажучи, звучало це не дуже приємно.
Ба навіть гірше, я міг чітко визначити, звідки лунав цей звук. Якби він був трохи тихший, чи злива шуміла не так гучно, я цілком міг би помилитись і вирушити шукати його джерело не в тому напрямку. Та, на жаль, мені не пощастило.
Урешті, в мене залишалася надія, що Квізл усе ж таки жива.
Тому я зробив дві речі. По-перше, влаштував ще один Спалах, сподіваючись, що його може помітити хтось іще з нашої групи. Найближче, як я пам’ятав, перебував фоліот, що мав патрулювати Черинґ-Крос, — нівроку мізерна й боязкувата особа, однак тепер мені став би в пригоді й він, хай навіть просто як гарматне м’ясо.
Потім я, тримаючись висоти димарів, полетів на північ уздовж вулиці, звідки лунало тріскотіння, в напрямку Британського музею. Летів я так повільно, як тільки можна орлові, щоб не впасти на землю[24]. Дорогою я без упину оглядав будівлі внизу. То здебільшого були крамнички з продажу всіляких коштовних цяцьок — маленькі, темні, навмисне скромні. Над дверима висіли давні мальовані вивіски, що натякали на сховані всередині скарби: намиста, сувої шовку, кишенькові годинники з самоцвітами. Судячи з цих вивісок, золота тут не бракувало, та й діамантів теж. Саме до цих крамничок заходили чарівники по всілякий дріб’язок, який мав підкреслювати їхнє становище. Багаті туристи також зліталися сюди зграями.
Жахливий звук ущух. Усі вітрини крамничок здавалися цілими, лампочки в нішах над дверима горіли справно, й дерев’яні вивіски рипіли під вітром.
Довкола шаленіла злива. Подекуди бруківка ховалася під укритою колами поверхнею води. Не було видно ані душі — ні смертної, ні безсмертної. Я летів ніби над містом привидів.
Дорога трохи розширилась, огинаючи маленький газон, засіяний барвистими квітами. Посеред такої вузенької вулички він видавався химерним і недоречним. Та якби ви помітили серед газону старий потрісканий кам’яний стовп і плити, майже зарослі зеленню, то відразу зрозуміли б колишнє призначення цього місця[25]. Під дощем газон мав надто жалюгідний вигляд, та дещо в ньому все-таки зацікавило мене, змусивши зробити коло й сісти на вершечок стовпа. Сліди на траві.
То були відбитки ніг або чогось подібного. Великі відбитки. Формою вони скидалися на лопатку, і з широкого кінця виднів окремий відбиток великого пальця. Сліди йшли через увесь газон, і кожен з них був глибоко вдавлений у землю.
Я обтрусив краплі з чубчика на голові й замислено затарабанив кігтями об стовп. Чудово. Просто чудово. Мій ворог не лише таємничий і могутній — він до того ж великий і важкий. Дедалі краще!
Своїм орлиним оком я простежив напрямок слідів. За газоном, за кілька кроків, їх ще було видно: таємничий велетень залишив за собою розмоклі купи бруду. Далі сліди зникали, проте я бачив, що жодна з крамниць обабіч вулиці не постраждала. Мій незнайомець, вочевидь, прямував кудись Іще. Я злетів і рушив далі вздовж вулиці.
Джибет-стрит виходила на широкий бульвар, що вів праворуч і зникав у пітьмі. Навпроти височіла висока, міцна металева огорожа: кожен стовпчик — метрів шість заввишки, сантиметрів п’ять завтовшки, й стовпчики суцільні, а не порожнисті. В огорожі були широкі ворота, й обидві їхні стулки стояли відкриті. Тобто, правду кажучи, не стояли, а висіли відкриті, на найближчому ліхтарі, разом з великим шматком огорожі. А в самій огорожі зяяла величезна крива діра. Незнайомець, напевно, розірвав огорожу надвоє — так поспішав увійти. Ач, який завзятий! Я ж, навпаки, наближався до діри вельми неохоче.
Підлетівши до огорожі, я вмостився на скривленому й пошкодженому металевому стовпі. За зламаними ворітьми була стежка, що вела до широкого ґанку. Над ґанком виднів величезний портик на вісьмох міцних колонах, припасований до високої, наче замок, і похмурої, наче банк, будівлі. Я пам’ятав цю будівлю з давніших часів: то був славнозвісний Британський музей. Він розлягався на всі боки — крило за крилом, далі, ніж сягало око. Загалом він був завбільшки з цілий міський квартал[26].
Невже тут і справді
А звідси, зрозуміло, випливало, що я мушу вирушити за незнайомцем усередину музею[27].