Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 27)

— Пробачте, — сказав він. — Оці ще мені... вони думають, що тут усе їхнє. Може, це так і є. Поки що.

Він оглянув набережну. Люд усюди поспішав у справах, купував щось із лотків чи юрмився в провулках, пробираючись угору. Річкою тихо повзли за водою чотири з’єднані баржі з вугіллям, і матроси курили, стоячи біля борту. Старий вишкірився в посмішці.

— Мало хто з цих бовдурів підозрює, що кружляє над їхніми головами в небі, — сказав він. — Чи здогадується, що скаче вулицями за їхніми спинами. Навіть ті, хто здогадується, не наважуються кинути цьому виклик. Вони дозволяють чарівникам походжати серед них, споруджувати палаци на зламаному хребті народу, затоптувати в бруд будь-які поняття про справедливість. Але ми з вами... ми з вами бачили, що коять чарівники. І як вони це коять. Може, ми не будемо такі мляві, як інші наші громадяни?

Поправивши піджак, він несподівано всміхнувся.

— Ну, вирішуйте самі. Я більш нічого не казатиму. Тільки одне: я вам вірю. Всій вашій історії. А передусім — вашій розповіді про Чорну Молотарку. Який дурень отак обмовлятиме себе, насправді нітрохи не постраждавши? От що цікаво! Телефонуйте мені, панно Джонс.

Сказавши це, старий повернувся і хутко подався назад у провулок, стукотячи об бруківку ціпком і не звертаючи жодної уваги на заклики зеленяра, що стояв біля дверей своєї крамнички. Кіті дивилася йому вслід, аж поки він повернув на Стренд і пропав з очей.

* * *

Чекаючи в темній коморі, Кіті пригадувала ті давні події. Яким далеким це все здавалося нині... Яка наївна вона була, вимагаючи справедливості в залі суду! Сама лише згадка про те завдавала їй болю. Вимагати справедливості від чарівників? Смішно й думати. Єдиний можливий спосіб тут — діяти самому. Принаймні тепер вони так і чинять — роблять хоч що-небудь, виявляють свій протест!

Кіті поглянула на годинник. Енн уже досить давно пішла до таємної кімнати. Загалом у День Засновника було викрадено одинадцять магічних артефактів: дев’ять не дуже потужних знарядь і ще два якісь незрозумілі камені. Тепер Енн ховала їх. Надворі задощило дужче; доки вони прямували від крамниці до покинутих стаєнь, усі геть вимокли. Навіть тут, у коморі, не можна було як слід урятуватись від дощу: з глибокої тріщини в тинькованій стелі одна за одною падали краплі. Під тріщиною стояло старезне чорне відро, майже по вінця повне.

— Ходи-но винеси відро, Стенлі, — попросила Юті.

Стенлі тим часом сидів на ящику з вугіллям, згорбившись і поклавши голову на коліна. Він повагався — трохи довше, ніж належало, — тоді зіскочив з ящика, підняв відро, доволік його до ґратів у підлозі, біля стіни, й вилив туди воду.

— Коли вже він полагодить цю руру? — буркнув хлопець, повертаючи відро на місце. Вся робота забрала кілька секунд, однак на підлозі, серед пощерблених цеглин, уже утворилася калюжка.

— Не полагодить. Ми ж хочемо, щоб комора здавалася покинутою, — пояснила Юті. — Як ти не розумієш?

Стенлі пирхнув:

— А мотлох лежить тут даремно. Як на мене, тут йому не місце.

Фред, що стояв біля входу, кивнув. Він крутив у руках викидного ножа.

— Чому нас туди не пускають? — мовив він.

У дальньому кінці тісної комірчини, освітленої однією-єдиною лампочкою, громадилася абияк накидана купа дров. Стіна за цією купою здавалася цілком нерухомою, хоч і трохи ветхою, та всі вони знали, як працює механізм. Треба натиснути сталевий важіль і водночас штовхнути цегляну стінку над дровами. Всі вони чули глухий скрегіт дверей, що відчинялись, і холодний хімічний запах, яким віяло зсередини. Та що там за дверима — вони не знали, бо заходити до таємної кімнати дозволялося тільки Енн, яка очолювала їхню групу. Всі інші завжди сторожували зовні.

Юті потупцяла на місці:

— Використовувати все відразу немає сенсу. Нам треба приберегти це на майбутнє, коли в нас буде більше прибічників.

— Еге ж, коли рак на горі свисне, — відказав Стенлі. Він не повернувся на ящик з вугіллям, а схвильовано походжав туди-сюди. — Правду каже Нік. Простолюд — мов ті воли. Ніколи не розворушиться.

— А скільки там зброї! — замріяно промовив Фред. — Із нею ми зробили б набагато більше... як Март!

— І що ж він зробив? — заперечила Кіті. — Прем’єр-міністр і досі живісінький, а Март на дні Темзи риб годує.

Вона сказала так навмисне, щоб подратувати Стенлі: той був найкращим Мартовим приятелем.

— Просто йому не пощастило! — пронизливим, знервованим голосом відповів Стенлі. — Куля була не дуже потужна, та й квит. Інакше б він прикандичив І Деверо, й половину уряду на додачу.. Де ж це Енн? Чого вона там вовтузиться?

— Не дури сам себе, — з гіркотою наполягала Кіті. — їхній захист надто міцний. Март не мав жодного шансу. Скільки чарівників ми вбили за ці роки? Чотирьох чи п’ятьох, та й тих дрібненьких. Кажу вам: навіть зі зброєю нам потрібна інша, краща стратегія!

— Я перекажу йому твої слова, — пообіцяв Стенлі. — Коли він повернеться.

— Авжеж, гаденя, перекажеш, — убивчим голосом відповіла Кіті. Одначе сама думка про це змусила її здригнутися.

— Їсти хочу, — обізвався Фред. Він натиснув кнопку на ножі й знову блиснув лезом.

Кіті поглянула на нього:

— Ти ж наївся за обідом. Я бачила сама!

— А тепер знову хочу їсти.

— От ненажера!

— Я ж не можу битися голодний.

Фред зненацька подався вперед і махнув рукою так хутко, що пальці стали невидимими. Пролунав свист, і ніж влучив у цемент між цеглинами, на три дюйми вище від голови Стенлі. Той поволі задер голову, побачив над собою руків’я ножа—і злегка позеленів.

— Бачили? — мовив Фред. — Рука тремтить. Це тому, що я голодний, — він згорнув руки на грудях.

— Як на мене, ти добре влучив, — зауважила Кіті.

— Добре? Я ж не влучив у нього!

— Поверни йому ножа, Стенлі, — мовила Кіті, несподівано відчувши страшенну втому.

Стенлі досі марно намагався витягти ніж, який застряг у стіні, коли потаємні двері над купою дров відчинились і з’явилася Енн. Торбинки, яку вона брала з собою, тепер з нею не було.

— Знову чубитеся? — грайливо запитала вона. —Ходімо, дітки!

***

Дорогою до крамниці всі вимокли так само, як і дорогою до стаєнь, тож компанія дісталася туди аж ніяк не в доброму гуморі. Коли вони нарешті увійшли й заходились обтрушуватись, відсапуючи хмаринками пари, назустріч їм вискочив усміхнений і схвильований Нік.

— Що сталося? — запитала Кіті.

— Щойно довідався! — відповів Нік. — Новини від Гопкінса! Вони повертаються через тиждень. І хочуть розповісти нам дещо важливе. Нова робота! Серйозніша за все, що ми робили досі!

— Навіть за Вестмінстер-Голл? — недовірливо перепитав Стенлі.

Нік усміхнувся:

— За всієї пошани до Мартової пам’яті, навіть за Вестмінстер-Голл. Гопкінс не пише, що це за робота, але каже, що вона розворушить усю країну! Це саме те, чого ми завжди хотіли, чого хотів кожен з нас! Ми зробимо щось таке, що враз перемінить нашу долю! Це небезпечно, та якщо ми зробимо все як слід, то зіпхнемо чарівників з їхніх сідал. Лондон ніколи вже не буде колишнім!

— Давно пора, — зауважила Енн. — Ходи-но постав чайник, Стенлі.

15

Уявіть цю картину. В Лондоні дощить. Сірі потоки води линуть з неба й падають на бруківку з гуркотом, незгіршим за гарматний. Дужі пориви вітру торсають дощову завісу, заносячи її до під’їздів та галерей, під арки й карнизи, обдаючи будь-яку можливу схованку крижаними бризками. Вода всюди — струменіє асфальтом, шумить у канавах, вирує над риштаками. Всі міські резервуари переповнені. Вода тече горизонтально — рурами, діагонально — дахами, вертикально — стінами, вкриваючи цеглу патьоками, схожими на кров. Вода сочиться між кроквами і з тріщин у стелях, висить у повітрі холодним білим туманом і над головою в чорних хмарах. Вода роз’їдає стіни будівель і кістки їхніх змерзлих мешканців.

По темних підземних закапелках куляться у своїх норах щури, слухаючи відлуння гуркоту над їхніми головами. По бідних хижах простолюд затуляє віконниці, вмикають яскраве світло й мостяться біля грубок, сьорбаючи гарячий чай. Навіть по багатих віллах чарівники ховаються від нескінченного дощу: замикаються у своїх майстернях, викликають хмари теплого запашного повітря й поринають у мрії про далекі краї...

Щурам, простолюду, чарівникам—усім хотілося затишку. І я цілком розумів їх. Вулиці спорожніли, увесь Лондон ніби вимер. Повертало до півночі, й злива дедалі дужчала.

Ніхто при здоровому глузді не гуляв би такої ночі вулицями.

Еге ж!

Та є серед потоків дощу одне місце, де сходяться сім доріг. На перехресті стоїть гранітний постамент, а на ньому — статуя вершника. Вершник підняв меча, і його обличчя застигло в героїчному поклику. Кінь став дибки, широко розставивши задні ноги. Може, це виклик ворогові, може, цей кінь збирається ринути в бій. А може, просто хоче скинути зі спини цього вершника-товстуна. Цього ми не дізнаємось ніколи. Та придивіться: під черевом у коня, точнісінько посередині постаменту, витончено обкрутивши хвоста навколо задніх лап, сидить величезний сірий кіт.

Цей кіт намагається вдавати, ніби не помічає пронизливого вітру, що куйовдить його мокре хутро. Чудові жовті котячі очі вдивляються в морок, немовби пробиваючи дощовий серпанок. І лише трохи підібгані вуха з китичками показують, як його дратує ця погода. Одне вухо раз по раз смикається: якби не воно, скидалося б, що цього кота теж вирізьблено з каменю.