Джонатан Страуд – Око ґолема (страница 24)
Пані Гірнек, одначе, прийняла її досить лагідно. Ба більше, вона міцно пригорнула Кіті до своїх широких грудей. Вона провела її на кухню, де, як раніше, густо й гостро пахтіло харчами. Посеред стола — великої дошки, що лежала на козлах, — стояли миски з недошинкованою городиною; уздовж стіни тягся довгий дубовий мисник, заставлений яскравими мальованими тарелями. По темних стінах висіло різноманітне куховарське начиння. Якубова бабуся сиділа у своєму високому кріслі біля великої закіптюженої печі й вимішувала довгою ложкою суп у каструлі. Все було як завжди, до останньої знайомої тріщини в стелі.
Не було тільки Якуба.
Кіті сіла за стіл і взяла чашку міцного духмяного чаю. Пані Гірнек, скрушно зітхнувши, вмостилася навпроти, й стілець під нею жалібно рипнув. Кілька хвилин—дивовижна річ! — господиня сиділа мовчки. Кіті ж тим часом відчувала, що їй не личить заговорювати першою. Якубова бабуся далі вимішувала гарячий суп.
Аж нарешті пані Гірнек відсьорбнула чаю, ковтнула — і несподівано промовила:
— Він сьогодні опритомнів.
— О! То Якуб...
— Він почувається так, як і слід було сподіватись. Тобто не дуже...
— Еге ж, але... якщо він опритомнів, то все гаразд? Усе буде добре?
Пані Гірнек промовисто скривилася:
— Що ти! То ж була Чорна Молотарка. Його обличчя ніколи не загоїться.
Кіті відчула, як на очі набігають сльози:
— Ніколи?!
— Опіки надто серйозні. Кому й судити, як не тобі! Ти ж сама все це бачила...
— Чому ж... — Кіті спохмурніла. — Тобто... зі мною ж усе гаразд, а мене так само зачепило! Нас обох...
—Тебе?! Тебе не зачепило
—Я... пробачте, пані Гірнек...
— Не треба. Це ж не ти скалічила мого сина.
— І це вже ніяк не можна виправити? — запитала Кіті. — Тобто... якщо лікарі не можуть нічого вдіяти, то нехай щось зроблять чарівники!
Пані Гірнек хитнула головою:
— Ні. Такі сліди залишаються назавжди. Та й чарівники навряд чи погодяться допомогти нам.
— Вони
Навіть у гніві Кіті відчувала, що за дурниці вона каже. Та водночас те, що відповіла їй пані Гірнек, стало для дівчати несподіванкою.
—Якуб не піде до суду, люба. І ти не ходи. Твої батьки цього не хочуть, і вони мають рацію. Це необачно.
—Але ж ми мусимо піти туди! Пояснити!..
Пані Гірнек потяглася через стіл і накрила своєю великою рожевою долонею руку Кіті:
— Як ти гадаєш, що станеться з фірмою «Гірнек і сини», якщо Якуб судитиметься з чарівником? Пан Гірнек за двадцять чотири години втратить усе, що має. Вони зачинять наш заклад. Чи продадуть його Ярославові, або ще комусь із наших конкурентів... До того ж, — вона сумно посміхнулась, — навіщо це робити? Нам нізащо не виграти цієї справи.
Якусь мить Кіті була надто приголомшена, щоб відповісти.
— Але ж мене викликали до суду! — нарешті промовила вона. — І Якуба теж!
Пані Гірнек стенула плечима:
— Такий виклик завжди легко скасувати. Влада воліє, щоб її не турбували такими дрібницями. Двоє дітлахів з простолюду? Навіщо владі марнувати на них свій дорогоцінний час? Послухай моєї поради, люба. Не ходи до суду. Нічого доброго з цього не вийде.
Кіті не піднімала очей від подряпаного стола.
— Але ж це значить, що він... пан Теллоу.. вийде сухим із води! — тихо сказала вона. — Я не можу... це буде несправедливо...
Пані Гірнек раптово встала. Її стілець, рипнувши, посунувся назад.
— Тут не йдеться про справедливість, дівчатко моє, — сказала вона. — Йдеться про здоровий глузд. Будь-що, — вона підхопила однією рукою миску з шаткованою капустою й підійшла до печі, — ще невідомо, чи справді панові Теллоу вдасться вийти сухим із води.
Вона нахилила миску — й капуста з булькотінням посипалася в окріп. Бабуся, що сиділа збоку, кивнула й посміхнулась крізь білу пару, наче той гоблін, досі вимішуючи й вимішуючи суп своїми вузлуватими, кощавими руками.
13
Минули три тижні, і увесь цей час Кіті, поєднуючи впертість із гордощами, успішно відбивала всі спроби зіштовхнути її з обраного шляху. Що дужче батьки залякували чи благали її, то більше Кіті наполягала на своєму: вона твердо вирішила з’явитися в призначений день до суду й потурбуватись про те, щоб справедливість перемогла.
Вісті про Якуба підкріплювали її рішучість. Він досі лежав у лікарні — опритомнілий, але невидющий. Родина Гірнеків сподівалася, що зір поволі вернеться до хлопця. Думка про те, що ці надії можуть не справдитись, змушувала Кіті тремтіти від горя й гніву.
Якби її батьки могли, то неодмінно відхилили б принесену повістку. Проте позивачкою була сама Кіті: щоб закрити справу, потрібен був її підпис, а вона такого підпису нізащо не поставила б. Отож машина закону рушила далі, й призначеного ранку Кіті з’явилася біля головного входу суду рівно пів на дев’яту, в своїй найкращій куртці й штанях. Батьків з нею не було — вони відмовились іти з дочкою до суду.
Під будівлею вирував натовп, що штовхався і пхався ліктями, чекаючи відкриття суду. Серед натовпу снували хлопчаки, які продавали пиріжки та булочки з великих дерев’яних лотків. Кіті міцніше стискала свою торбинку щоразу, як ці хлопчаки пробігали повз неї. Ще вона помітила кількох крамарів — таких самих простолюдинів, як вона, — вбраних у свої найкращі костюми й блідих від хвилювання. Та здебільшого натовп складали заклопотані чарівники в
чудовому вбранні з Пікаділлі чи офіційних мантіях і плащах. Кіті оглядала їхні обличчя, шукаючи пана Теллоу, проте його ніде не було. Довкола натовпу стояли насторожі кремезні чолов’яги з нічної поліції.
Нарешті двері відчинились, пролунав свисток, і натовп рушив усередину.
Відвідувачів зустрічав службовець у червоно-золотій уніформі. Кіті назвала своє ім’я. Службовець зазирнув до списку.
— Зал номер двадцять сім, — сказав він. — Лівими сходами нагору й далі праворуч, четверті двері. Швидше!
Службовець підштовхнув Кіті. Вона пройшла вперед, через високу кам’яну арку, і опинилася в прохолодному мармуровому вестибюлі Суду справедливості. З ніш у стінах байдуже визирали кам’яні погруддя великих діячів минулого; мовчазні люди поспішали туди й сюди. В повітрі було чути серйозність, тишу й виразний запах господарського мила. Кіті піднялася сходами, пройшла людним коридором і відшукала двері залу номер двадцять сім. Поряд стояла дерев’яна лава. На дверях висіло оголошення з наказом відвідувачам сидіти й чекати, поки їх викличуть.
Кіті сіла і стала чекати.
За наступні п’ятнадцять хвилин під дверима помалу скупчилися замислені люди. Вони мовчки сиділи на лаві чи стояли, занурившись у власні думки. То були переважно чарівники: вони порпались у паперах, прикрашених зірочками чи химерними знаками, й намагались уникати будь-чиїх чужих поглядів.
Двері залу відчинилися. Звідти з’явився діловитий молодик у гарненькій зеленій шапочці.
— Кетлін Джонс! — оголосив він. — Чи тут ви, Кетлін Джонс? Ваша черга!
— Так, це я, — серце в Кіті шалено калатало, й зап’ястки аж поколювало зі страху.
— Добре. Чи тут Джуліус Теллоу? Він теж потрібен нам.
У коридорі панувала мовчанка. Пан Теллоу не прийшов.
Молодик скривився:
— Ми не можемо чекати на нього. Немає, то й немає. Панно Джонс, коли ваша ласка...
Він пропустив Кіті до залу й тихенько зачинив за нею двері.
— Ось ваше місце, панно Джонс. Засідання зараз почнеться.
Зал суду виявився невеличкою квадратною кімнаткою, залитою сумним різнобарвним світлом з двох величезних склепінчастих вітражних вікон. На обох вітражах було зображено героїчних лицарів-чарівників. Один, в обладунку, мечем пробивав черево якомусь велетенському демону зі страхітливими пазурами й бугристими зубами. Другий, у шоломі та білій мантії, що більше скидалася на довгу нічну сорочку, проганяв жахливого гобліна, який щезав у чотирикутній чорній дірі, відкритій просто в землі. Інші стіни кімнати було обшито темними дубовими панелями. Стеля так само була дубова, й до того ж різьблена, що мала нагадувати кам’яні церковні склепіння. Увесь зал видавався навдивовижу старомодним. Кіті відчула в душі шанобливість і власну мізерність — на те, напевно, все це й було розраховано.
Вздовж однієї стіни тяглося підвищення, на якому стояли довгий стіл і високе дерев’яне крісло. До краю стола прилягав ще невеличкий столик, за яким троє секретарів у чорному вбранні заклопотано друкували на комп’ютерах і гортали стоси паперів. Юті пройшла вздовж підвищення — туди, куди показав молодик, до самотнього стільця з високим бильцем, чорний силует якого було добре видно на тлі вікон, і сіла. Навпроти вона побачила такий самий стілець.
Біля четвертої стіни стояли лави для публіки, відгороджені від залу мосяжним поруччям. На подив Юті, там уже зібралося кілька глядачів.