Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 52)
А мої очі так само пронизували темряву...
Аж тут я помітила, яку ній щось ворушиться.
З правого боку проходу з'явилася людська постать, яка лізла рачки. Вона була чорніша за морок, що її оточував, і повільними ривками підштовхувала себе вперед. Ці ривки нагадували порухи павука на полюванні, та загалом ця моторошна постать видавалася кволою й жалюгідною. Вона тягла за собою свої тонкі ноги й так низько нахилила голову, що обличчя неможливо було розгледіти.
Постать перетнула прохід і зникла з лівого боку, в напрямку ліфтів. За нею стрімко линула темна, схожа на товсту линву, смуга, що химерно виблискувала й тремтіла по краях. Спочатку я не зрозуміла, що це таке, та врешті придивилась і побачила. що то павуки. Тисячі павуків лізли мовчки, в одному напрямку — так. ніби були єдиною живою істотою. Тільки-но вони зникли вслід за постаттю, що лізла рачки, заціпеніння відпустило мене, і я зрозуміла, що знову можу поворухнутись.
Пропала й тиша, яка огортала мене. Я знову почула шурхіт сорочок під пальцями Голлі. Почула, як надворі гавкає бідолашний загублений собака.
Мої щелепи зводило з болю, вуста були мокрі. Я провела по них пальцями й намацала кров. Заціпенівши з жаху, я прикусила собі язика.
Я труснула головою, щоб остаточно довести до ладу свій змерзлий мозок, і прошепотіла:
— Голлі!
Слід віддати належне цій дівчині, вона вмить опинилася біля мене, нечутно пробігши в своїх кросівках натертою підлогою:
— Що?
— Ти
— Про що це ти? Нічого я не бачила...
— І нічого не відчула?
— Ні, я нічого не відчула... З тобою все гаразд, Люсі? Ти вся тремтиш!
— Я не тремчу. Все гаразд. І не чіпай мене, будь ласка, своїми руками.
— Ось стілець... Може, сядеш?
— Не хочу я сідати. Чого ти причепилась? Ти нянька мені, чи що?
— Гаразд, ходімо шукати інших. Уже пора.
Локвуд із Кіпсом уже чекали всіх на другому поверсі, біля сходів. Ми підійшли до них.
— Бідолашна Люсі щось бачила, — відразу мовила Голлі Манро. — Вона дуже налякана.
— Я
— Розкажи нам. Люсі. — попросив Локвуд.
Я розповіла їм, як змогла.
— Воно дивилось на тебе? — запитав Локвуд. — Намагалось напасти?
— Ні. Не дивилось і навіть не зупинялось. Лише пролізло повз мене. Але я ще ніколи не відчувала такого заціпеніння... І такого холоду — теж. Я й досі не можу зігрітись... — я здригнулася й сіла на сходинку. — А ще
— Ні, не бачив. Але чув про таке... Ти не пам’ятаєш, Кіпсе?
— «Червона хижа» — найвідоміший випадок, — відповів Кіпс. —А ще в Чізелгерсті, в печерах, у вісімдесят восьмому. Може, ще було зо два випадки... Не більше.
— А що ця тварюка
— Я думаю, Люсі краще звідси піти, — рішуче заявила Голлі Манро. — Зараз вона не може працювати далі.
— А хто працюватиме замість мене? Ти?! — вигукнула я. — Ти взагалі нічого не відчуваєш! Ти стояла поряд зі мною й не відчула ні холоду, ні страху! Навіть не заціпеніла!
— Тй говориш так, ніби я в цьому винна, — відповіла Голлі.
— Ой, дайте мені
— А це що таке? — зненацька запитав Локвуд.
Ми всі обернулись. Одна стійка з одягом у дальньому кінці залу хитнулась, потім упала на підлогу, а з-за неї з’явилась Кейт Ґодвін — розкуйовджена, з рапірою в руці. Де й поділась її звичайна пиха.
Вона зупинилась поряд із нами — бліда, засапана:
— Ви не бачили Бобі?
Ми здивовано вирячились на неї.
— Як ти могла загубити його? — спитав Кіпс. — Я ж бачив вас удвох п’ять хвилин тому!
— П’ять хвилин? А мені здалося, що кілька годин. Я шукала його... І не змогла знайти.
— А котра година? — поцікавилась Голлі. — Скільки ми тут працюємо?
Я позирнула на годинник і знову похолола зі страху.
— Мій зупинився.
— А мій іде назад, — вилаявшись, буркнув Кіпс.
— Заспокойтеся, — наказав Локвуд. — Забудьте про час. Тутешні сутності просто жартують із нами. Кейт, розкажи, що у вас трапилось.
Кейт Ґодвін відгорнула гривку з чола. Оглянула нас своїми блакитними, повними гніву й переляку очима:
— Ми прийшли на четвертий поверх, до відділу меблів. Канапи, ліжка й таке інше... Почали оглядатись. Я знову почула голос — він відвернув мою увагу. Він був схожий на... байдуже, на що він був схожий. Я пройшла трохи вперед на цей голос. Потім Бобі вигукнув, що він щось бачить. Вигукнув якось... дивно... Я озирнулась і побачила, що він біжить у пітьму. Побігла за ним... але він пропав.
— Хай вам дідько! — відповів Кіпс. — Я ж казав, щоб ви були разом!
Кейт скривилась:
— Ми й були разом! Аж поки він...
— Гаразд, — обірвав її Локвуд. — Ми його знайдемо. То чий ти голос чула, Кейт?
Кейт Ґодвін завагалась:
— Яка різниця?
— Що це за таємниці? — не витримала я. — Зараз ми — єдина команда! Ти повинна розповісти нам усе!
Кейт Ґодвін вилаялась.
— А ти не командуй тут, Карлайл! Гаразд, коли вже тобі так кортить, я скажу. То був голос Неда Шоу.
Кіпс перелякано здригнувся:
— Нед помер недалеко звідси. Ми... зробили все, що треба, з залізом, з усім іншим... Він не міг... не міг
— Ти певна, що чула саме його? — запитав Локвуд.
Кейт Ґодвін з огидою труснула головою:
— Саме його? Ні, це було б божевілля. Той голос — якась дурниця, на взірець тих. що про них розповідає Карлайл. Але Бобі...
— Так. його треба знайти якнайшвидше! Проте спочатку нам треба... Джордже!
З темряви до нас поспішали ще дві постаті: одна низенька, опецькувата—Джорджева, й друга трохи вища — Костомахи - Фло в розстебнутій мішкуватій куртці. Удвох вони скидались на шматки підталого зефіру. Обоє розчервонілись і тяжко дихали.