Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 51)

Хоча, здається, не зовсім мовчки...  

— Люсі!..  

Той самий голос. Десь удалині до мене обернулась хмарина потойбічної темряви.  

— Черепе! — наважилась прошепотіти я в бік свого рюкзака. Голлі була за кілька кроків попереду від мене, тож я сподівалась, що вона нічого не почує. — Ти чув? Скажи! Тільки без звичайних своїх дурниць, у мене на них немає часу!  

— Голос? Так, чув.  

— Що це за голос? Звідки він мене знає?  

— Утворюється якась сутність. І вона намагається пробитись до тебе.  

— До мене?! — я аж похолола зі страху. — Чому до мене, а не до Голлі? Чи. скажімо, до Кейт Ґодвін, у неї такий самий Талант?  

— Бо   твій. Талант унікальний. Ти сяєш, наче маяк серед ночі й вабиш до себе всі потойбічні сили, —    череп реготнув. —   Як ти гадаєш, чому я увесь час розмовляю з тобою?  

— Зараз нема часу...  

— Послухай-но! —    вів далі череп. —   Якщо ти хочеш усього цього здихатись, то переходь на іншу роботу. Скажімо, до пекарні Робота вдень, біленький фартух у борошні...  

— Який ще. в біса, фартух у борошні?! — розлючено зіпнула я. — Ці тварюки стежать за нами! Скажи мені, хто це такі!  

— Тут багато духів вештається. Дуже багато... Здебільшого млявих. Але є серед них і дужчі, які добре знають, чого вони хочуть. І один з них полює за тобою...  

Я ковтнула слину, туплячись у темряву.  

— До речі в мене є й приємніша новина, —    додав череп. — Я   нарешті зрозумів, що це в тебе за відчуття. Я згадав, де ти чула такий самий шум. «Кістка й скло». Пам'ятаєш? Ось воно, це відчуття...  

«Кістка Й скло»... Так, цього разу він сказав правду. Це нудотне. дратівливе дзижчання я відчувала з першої ж миті, як увійшла до магазину Ейкмерів. І знала, що воно мені знайоме. А тепер   згадала,    звідки.  

Пів року тому ми з Джорджем і Локвудом знайшли на кладовищі Кенсел-Ґрін химерну річ — дзеркало в рамі з кісток, яке мало надзвичайні властивості. Найдивовижнішою з цих властивостей було те, що крізь дзеркало можна було зазирнути до Іншого Світу. Щоправда, кожен, хто це робив, відразу помирав, тож наприкінці нашого розслідування ми врешті розбили це дзеркало на друзки, таким речам не повинно бути місця серед людей. Поряд із ним я завжди почувалась хворою, слабкою, роздратованою. Так само, як і зараз...  

— Цього разу це, звичайно, не «кістка й скло», —    провадив череп. —   Це дещо інше, більше й віддаленіше. А відчуття таке саме. Розрив між світами! Послухай мене, Люсі Тут починається дещо моторошне...  

Череп несподівано замовк. Біля мене стояла Голлі Манро. Я й не помітила, як вона підійшла.  

— Чому ти розмовляєш сама з собою, Люсі?  

— Я?   Щ   о ти! Я просто міркувала вголос...  

Таким поясненням можна було обдурити хіба що трирічного малюка, проте аж ніяк не Голлі. Насупившись, вона вже розтулила вуста... аж тут до мене долинув знайомий голос, що кликав нас обох на ім’я. А далі з’явився й сам Локвуд у своєму довгому пальті, з ліхтарем у тонкій блідій руці.  

Тільки тепер я зрозуміла, в якому напруженні провела дві останні години. Зрозуміла, як відчайдушно мені хотілося, щоб він увесь час був поруч. Та ось Локвуд підійшов ближче, й мені стало помітно краще і водночас помітно гірше.  

— Люсі, Голлі! З вами все гаразд? — він усміхався, та я помітила в його очах тривогу. — Колеги хвилюються. От я й вирішив перевірити, що тут у вас діється.  

— Усе гаразд, — відповіла я. —Тільки сила-силенна привидів по всіх кутках.  

—Унизу так само, —Локвуд усміхнувся ще ширше. —Тільки вони поки що не наближаються. Найгірше—це те, що Джордж усе-таки примудрився зірвати листок з того дурнуватого дерева у вестибюлі. Приклеїмо його пізніше. Ейкмер, сподіваюсь, нічого не помітить.  

— Люсі знову чула голоси, — мовила Голлі Манро.  

Я поглянула на неї. Може, я   сама    збиралась розповісти про це Локвудові? Чого вона лізе раніше, ніж треба, ця Голлі? І чому Локвуд так суворо дивиться на мене? Я ж не роблю з цих голосів ніякої таємниці!  

—То правда, Люсі? — перепитав він.  

— Так, — невдоволено пирхнула я. — Хтось двічі окликнув мене на ім’я. Не хвилюйся, я більше не робитиму дурниць. До того ж Голлі поряд, вона за цим   простежить.  

Локвуд довго мовчав, вочевидь, змагаючись із власними сумнівами. І нарешті тихо промовив:  

— Зустрінемось через пів години. Всі разом. Гадаєш, за цей час із тобою все буде добре?  

— Звичайно. — відповіла я трохи сердито, ніби образившись на Локвуда за це його запитання. Насправді, зрозуміло, я нітрохи не сердилась. Просто не була певна, що за цих пів години зі мною   справді    все буде добре. Останні слова черепа налякали мене. Я почувалась пригніченою. Мені постійно кортіло озирнутись, ніби ззаду хтось стежив за мною... проте в цьому я ніяк не могла зізнатися Локвудові, адже поруч стояла Голлі.  

— Гаразд. Тоді до зустрічі, — сказав Локвуд.  

І. як завжди, мовчки зник у темряві.  

Ми з Голлі Манро ще трохи постояли, дивлячись йому вслід, а тоді повернулися до роботи. Ми й так неохоче розмовляли наодинці, а тепер і зовсім замовкли, тільки пошепки повідомляли одна одній про результати наших вимірювань. Нам було тривожно. Я раз по раз оберталась, щоб перевірити. що коїться за моєю спиною.  

Врешті мовчанка стала нестерпною. Я кахикнула:  

— Е-е... Голлі... — те, про що я збиралась у неї спитати, анітрохи не цікавило мене. Просто хотілось якось обірвати це напруження. — Ти згадала про вбивства на Коттон-стріт... Що там сталось? Тобі   добре    пощастило тоді?  

Голлі коротко кивнула:  

— Можна сказати й так. Я єдина, хто вижив з тієї четвірки агентів, які розслідували Полтергейст у квартирі на Коттон- стріт. Я зуміла вибратись із вікна на горищі, скотилась по даху, натрапила на димар і провисіла на ньому аж до світанку, І увесь цей час навіть не розуміла, жива я чи мертва. Моєму керівникові й двом колегам пощастило менше.  

Сумна, але звична історія... Та поки Голлі розповідала, я відчула, як щось підкрадається до мене ззаду. Я рвучко озирнулась, але нічого не побачила... А обернувшись назад, виявила, що Голлі вже замовкла і дивиться на мене.  

Я трохи помовчала, пригадуючи її розповідь, і нарешті промовила:  

— Еге ж. Сумно.  

— І це все, що ти можеш сказати?  

А чого ж вона хоче? Щоб я взяла її за руку й почала заспокоювати? Така сама історія відбулася колись і зі мною...  

— Пробач. — додала я. — Просто якщо ти працюєш агентом.. . то таке трапляється.  

Запала тиша. Голлі так само дивилась на мене. І нарешті сказала:  

— Після цього мене відсторонили від оперативних завдань. Спершу тимчасово, та мені сподобалася конторська робота, і я зрозуміла, що не хочу повертатись. Тільки не думай, що мені бракує здібностей, Люсі. Деякі навички я забула, проте їх легко пригадати.  

Я стенула плечима. Я ледве слухала Голлі, зосередившись на тому, що відбувається в залі. Бліде непевне світло вуличних ліхтарів проникало крізь вікна й трохи розганяло темряву. Воно було не таке потужне, щоб заглушити н   аші    Таланти, та водночас дозволяло нам обходитися без кишенькових ліхтариків. Голлі відійшла від мене, завернула у вузький прохід між вішаками й тепер ішла, проводячи пальцями по розвішаних на них сорочках.  

А я стояла на місці й озиралась.  

Увесь цей час мене не покидало відчуття тривоги. Зараз воно посилилось, переростаючи майже в страх. Я зрозуміла, що стою нерухомо, дивлячись у пітьму в дальньому кінці зали. Там, за останніми вішаками й касою, було видно високий прямокутний прохід, який вів до ліфтів і схо   дів   . Розгледіти, що там усередині, було неможливо: там бракувало вікон, отже, туди не сягало світло з вулиці. Переді мною була порожнеча — темна й нескінченна.  

— Люсі...  

Моїм обличчям побігли крапельки поту. Я не могла відвести очей від цієї порожнечі.  

Я чула, як шурхотять сорочки під пальцями Голлі. Чула, як десь надворі коротко гавкнув собака, мабуть, загубився. І це було останнє, що я почула, бо мене зусібіч огорнула несподівана крижана тиша — так, ніби вирвалась із того темного проходу в кінці зали. Вона вдарила мене, наче кулаком. Мені стиснуло скроні. Я скривилась, розтулила вуста, та не змогла видати жодного звуку. Мої руки й ноги закам’яніли. Я заціпеніла. наче один із сусідніх манекенів.