Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 38)
— Зі мною все гаразд, — мовила я, потираючи живіт. — Дякую, Джордже. Ти міг би й не турбуватись.
— Нічого, не зашкодить.
— Хай йому чортяка! Я й забула про морозиво.
Та це вже не мало значення. Коли ми повернулись, Локвуд саме позирав на годинник.
— Пора сідати, — сказав він. — Час збігає, а Вінтерґарден навряд чи зрадіє, якщо ми запізнимось.
Він повів нас повз кіоски, ближче до мавзолею, де вже вишикувались озброєні полісмени, що перевіряли списки гостей. Вони оглянули наші запрошення, й ми попрямували до платформ. Техніки тягли повз нас велетенські повітряні кулі; двигуни вантажівок були увімкнені і обдавали нас бензиновими хмарами.
Панна Вінтерґарден казала нам, що вона особа поважна, близька до вельми впливового товариства. На відміну від інших випадків, тут вона не збрехала. З’ясувалося, що нас запросили на головну, найбільшу платформу, призначену для почесних гостей. Ми піднялись на неї: платформу, надзвичайно широку, було укріплено на рамі вантажівки. На жердинах над нашими головами майоріли прапори, а по краях, немов вартові на фортечнім мурі, стриміли пластикові фігури левів та єдинорогів. Ряди стільців були вже заповнені гостями — чоловіками в темних дорогих пальтах і жінками в хутрі. Юні співробітники агенцій «Фіттес» і «Ротвел» пересувались між стільцями, пропонуючи гостям підігріте вино й солодощі. Панна Вінтерґарден, що сиділа досить далеко, помітила нас, ласкаво махнула рукою й більше не звертала на нас жодної уваги.
Поки ми з Локвудом і Джорджем тупцяли на місці, придивляючись, куди б нам сісти, Голлі Манро помітно підбадьорилась.
Вона розгладила своє пальто, поправила капелюшок і рушила вперед, уздовж сидінь, киваючи одним гостям, махаючи рукою іншим... Як легко вона пристосувалась до тутешнього товариства! Діставшись до переднього ряду, вона озирнулась і поманила нас. Коли ми дісталися туди, вона вже весело балакала з кількома найвпливовішими особами Лондона, серед яких були й очільники двох найбільших агенцій країни — Пене- лопа Фіттес і Стів Ротвел.
З панною Фіттес ми вже раніше познайомились, і це знайомство було навіть приємне, хоч і не дуже близьке. Це була дивовижна жінка невизначеного віку, оточена двома аурами — краси і влади, які цілком доповнювали одна одну й були нероздільні. Сьогодні панна Фіттес була вбрана в довге біле пальто, облямоване на комірі й манжетах сліпучо-білим хутром. Довге темне волосся було майстерно зачесано нагору й скріплено великою срібною шпилькою в формі півмісяця. Леді лагідно привіталася з нами, чого, на жаль, не можна було сказати про чоловіка, що сидів поруч із нею: Стіва Ротвела, голову однойменної агенції.
Зараз я вперше побачила його наживо. Він виявився великим гладким чолов’ягою в теплому пальті, по-своєму навіть гарним: міцна нижня щелепа, чисто виголене обличчя з дивовижними смарагдовими очима. Біляве волосся на скронях уже починало сивіти. Він байдуже кивнув нам, без упину роздивляючись на всі боки.
— Чудовий вечір, — обізвався Локвуд.
— О. так. Саме підходить для того, щоб розважити люд, — Пенелопа Фіттес щільніше закуталась у комір пальта. — До речі, цю ідею подав саме Стів.
— «Хліба й видовищ» — стародавній рецепт, — мугикнув пан Ротвел. — І всі радітимуть, — відвернувшись, він поглянув на годинник.
Панна Фіттес тихенько всміхнулась. їй, мабуть, аж ніяк не менше кортіло дочекатись початку карнавалу, та вона була надто добре вихована, щоб виставляти це напоказ.
Як ведеться агенції «Локвуд і компанія»? — запитала вона.
— Стараємось залишатись на висоті. — відповів Локвуд.
— Так. я чула про ваше розслідування в Фіони Вінтерґар- ден. Чудова робота.
— Зараз я заклопотаний архівними дослідженнями, — втрутився Джордж. — І сподіваюсь досягти визначних результатів. Мрію стати колись членом «Товариства Орфея*. Ви чули про таке товариство?
Пенелопа Фіттес трохи повагалась і широко всміхнулась:
— Безперечно.
— А от я не чув, — зізнався Локвуд. — Що це за товариство?
— Це вільна спілка, — пояснила панна Фіттес. — Туди входять численні підприємці, що намагаються зрозуміти суть Проблеми. Хтозна, скільки відкриттів ми зможемо зробити завдяки вашій кмітливості, пане Кабінсе. Колись ми охоче приймемо вас до своїх лав.
— Дякую. Тільки я не певен, чи вистачить мені для цього кебети.
Леді лагідно засміялась:
— А тепер, пане Локвуде, я хочу познайомити вас з одним із моїх компаньйонів. Це сер Руперт Ґейл.
Чоловік, якого вона мала на увазі, стояв за її спиною й спирався об перила, що оточували платформу. Він обернувся. То був молодик із білявим, коротко підстриженим на потилиці й скронях, але пишно зачесаним над чолом, волоссям. У нього були акуратні вусики, повні вуста і яскраві блакитні очі. Щоки його порожевіли від холоду. Як і всі гості на платформі, він був ошатно вбраний і ліниво підпирався полірованим ціпком. Перехопивши ціпок лівою рукою, він правою потиснув руку Локвудові.
— Радий знайомству, сер, — промовив Локвуд, намагаючись на виказати того, що з цим молодиком нам уже доводилося стикатись. Коли ми востаннє бачили сера Руперта, він видряпувався стічною рурою на дах покинутої фабрики, шалено вимахуючи клинком, схованим усередині ціпка. Він був колекціонер, збирав заборонені артефакти, один з яких ми поцупили просто в нього з-під носа під час таємного аукціону. влаштованого Вінкменом. Тоді, звичайно, ми були в масках, а коли сер Руперт видряпався на дах. майже відразу стрибнули в Темзу, щоб утекти від нього. Проте навіщо дурити самих себе? Наша роль у тій історії була чудово відома, тож не тільки ми знали сера Руперта, а й він знав нас незгірше.
— Дуже приємно, — рука в рукавичці міцно схопила Локву- дову руку. — Ми. здається, вже зустрічались із вами?
— Навряд. — відповів Локвуд. — Щось я такого не пригадую.
— Бачте. — заперечив сер Руперт Ґейл, — у мене чудова пам'ять на обличчя. Я ніколи не забуваю їх. І навіть їхніх частин. Наприклад, підборідь.
— Ну. таке бридке підборіддя, як у мене, є в десятків людей, — відказав Локвуд. Сер Руперт досі міцно тримав його за руку: вони пильно дивились один одному в очі.
— Сер Руперт — давній друг нашої агенції, — пояснила Пенелопа Фіттес. — Його батько багато років тому допомагав моїй бабусі. А сам він зараз допомагає мені. Навчає молодих агентів фехтування та інших бойових мистецтв.
— І я це охоче продемонструю вам, — сер Руперт нарешті випустив Локвудову руку. — Нам слід буде якось зустрітися й поговорити про ваші справи, про наші...
Локвуд холодно посміхнувся:
— Я завжди до ваших послуг.
Пролунав гудок. Пенелопа Фіттес вирушила до переднього краю платформи. Ми побокували. Хтось сунув нам до рук склянки з гарячою кавою. Над вулицями вибухнув феєрверк, заливши небо червоно-сріблястими блискітками. Вантажівка гаркнула й зрушила з місця.
—Джордже, чи не зарано ти завів розмову про «Товариство Орфея»? — прошепотіла я.
Джордж насупився:
— Ні... А ти помітила, з яким крижаним спокоєм вона відповіла мені? Правду кажучи, мене це здивувало. Я думав, що це товариство більш таємне.
Він умостився на стільці. Голлі Манро стояла збоку й невимушено розмовляла зі своїми знайомими з агенції «Ротвел».
Ми з Локвудом тим часом спостерігали за парадом через голови натовпу.
Попереду, розтинаючи хмаринки лавандового диму, прямував конвой, повільно прокладаючи дорогу посеред Стренду. З динаміків, що стояли по кутах нашої платформи, лунала гучна музика, здебільшого врочисті патріотичні пісні. Панна Фіттес і пан Ротвел махали людям руками. За ними їхала перша з кількох платформ з акторами: на ній агенти у старомодному вбранні, під барабанний дріб, ганялися за привидами серед пінопластових руїн. Агенти кидали в натовп цукерки й безкоштовні сувеніри, а люд штовхався й весело підскакував, ловлячи дарунки.
Невже? Мені здалося, що натовп заколивався. І то був не хаос, не стихія. То були легкі, але впевнені хвилі, що нагадали мені коливання пшениці в полях, у тих краях, де минуло моє дитинство. І разом з цими хвилями крізь веселий гамір пробивались інші звуки — невдоволене шипіння й бурмотіння. Крізь лавандовий дим на нас дивилися бліді, похмурі обличчя.
Локвуд теж відчув це.
— Щось назріває, — прошепотів він. — Щось вельми недобре. Ярмарок — це я ще розумію, але навіщо цей дурнуватий парад? Не знаю, кого і в чому він повинен переконати. Стоїмо тут, як бовдури, напоказ.
— Жах та й годі, — кивнула я. — Поглянь хоча б на йолопів, що кривляються на платформі позаду. А найгірше те, що ми посуваємось так повільно. Увесь цей карнавал розтягнеться на кілька годин...