Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 40)
Другий бойовик кинувся на Локвуда, та з іншого боку на нього вже насувався сер Руперт Ґейл з рапірою. Бойовик зупинився , вистрілив у сера Руперта й не влучив. Рвучко розвернувшись, він довгими стрибками помчав уздовж платформи.
— Ми ще зможемо спіймати його, Люсі! — вигукнув Локвуд, піднімаючи свою рапіру. — Вперед!
Ми побігли майже спорожнілою платформою. Проминули Джорджа. що заклопотано посипав Гостя сіллю й залізними стружками: проминули Голлі, що схилилась над постраждалою жінкою. Другий привид уже пропав, з ним упорались агенти з «Ротвела». Сам пан Ротвел з панною Фіттес теж залишились позаду.
Чоловік у чорному добіг до кінця платформи, напружився й перескочив на кабіну наступної за нами вантажівки. Локвуд стрибнув за ним, його пальто залопотіло в повітрі, а ще за мить стрибнула і я.
По кабіні загримотіли підошви. Стрибок на платформу, ривок під декораціями у вигляді готичних арок, крізь юрбу спантеличених акторів... Бойовик змахнув клинком, вистрілив з пістолета в повітря. Актори — чоловіки в білих простирадлах. що вдавали Гостей, і жінки в довгих сукнях, заляпаних
кетчупом. — перескочили через край платформи і в хмарах тальку зникли в натовпі. Бліді зі страху, вони й справді скидалися зараз на привидів. Зусібіч лунали панічні крики. Чоловік у чорному обернувся, націлив на нас пістолет і клацнув курком — пострілу не було. Бойовик вилаявся, жбурнув пістолет геть і щосили копнув ногою пінопластову арку. Локвуд майнув в один бік, я — в інший, і арка впала між нами, злегка придавивши якогось низенького актора.
Ще стрибок — і ми опинились на сусідній платформі, пофарбованій у гірчичний колір агенції «Даллоп і Твід». Над нашими головами височів їхній символ — здоровенна лупата сова з пап'є-маше. Бойовик пожбурив каністру: вона вибухнула, вдарившись об сову, пропікши в ній велику діру і обсипавши наші з Локвудом голови розпеченими залізними стружками.
Проте ми анітрохи не сповільнили своєї гонитви, пригнулися, змахнули з волосся іскри й помчали далі.
Наступною була офіційна платформа агенції «Ротвел», вона теж стояла достатньо близько до нашого втікача. Платформа була захаращена купами плюшевих левів, бляшанок із фірмовим шипучим напоєм та іншими штучками, які агенти мали кидати в натовп. Проте самі ці агенти давно покинули платформу. Чоловік у чорному посковзнувся на іграшках і бляшанках, мало не впав, ще раз вилаявся, обернувся і жбурнув нам під ноги бомбу з привидом. Брязнуло скло, над платформою з’явилась тонка примарна постать, та вже за мить ми посікли 11 своїми рапірами на клапті. Ми майже наздогнали втікача. Він був так близько, що я чула його уривчасте дихання. Ось він добіг до краю платформи. А попереду було провалля — наступна вантажівка зупинилась за кількадесят яр дів від нашої.
— Ловімо його! — вигукнув Локвуд.
Проте ззаду нашої платформи була прив’язана величезна повітряна куля в формі лева - символу агенції «Ротвел». Бойовик кинув на землю клинок і обома руками вхопився за мотузок кулі.
Ми з Локвудом зупинилися біля самісінького краю платформи. Локвуд тяжко видихнув:
— Хай йому дідько... Такого я не чекав.
— Вітер несе кулю до річки!
— Твоя правда. Вперед!
Ми помчали вулицею, повз атракціони й кіоски. Лише кілька хвилин тому тут вирував натовп, а зараз вулиця перетворилась на пустелю, захаращену загубленими капелюхами, жмутками лаванди, амулетами й черевиками. «Політ на Полтергейсті» вимкнули, не давши людям зійти з нього, й тепер вони кликали на допомогу з обіймів простягнутих металевих рук. Проте нам було ніколи, й ми з Локвудом побігли далі Стрендом, до пологого підйому на міст Ватерлоо.
Дорогою я скоса позирнула на Локвуда — очі його палали, обличчя було серйозне, міцні ноги відштовхувались від землі в такт із моїми власними ногами. Ми бігли разом, і цілий світ довкола нас немовби розпливався, зникав, як зникали всі тертя й суперечки між нами. Все було надзвичайно просто: ми бігли однією з головних лондонських вулиць, навздогін за велетенською повітряною кулею. Разом. Удвох. Усе було так, як і мало бути.
Та сама думка, напевно, сяйнула й Локвуду, він усміхнувся до мене, я всміхнулася до нього. Моє серце переповнювала радість, я забувала про біль у м’язах, про задишку... Мені здавалося, що останніх кількох тижнів наче ніколи й не було. Мені хотілося, щоб це тривало далі, далі...
— Сподіваюсь, я не завадив вам?
З нами, легко дихаючи й помахуючи ціпком, порівнявся сер Руперт Ґейл, як і завжди, бездоганно чемний. Якби він зараз мав на голові капелюха, то неодмінно скинув би його, вітаючись.
—Ласкаво просимо, — правду кажучи, мені аж ніяк не
— Відчайдух, еге ж? — сер Руперт кивнув у бік постаті, що висіла перед нами на мотузку повітряної кулі. Річковий вітер уже підхопив її й почав щосили гойдати туди-сюди. Чоловік на мотузці вдарився боком об стіну будинку, проте не впав. — Присягаюсь, я навіть хотів би, щоб йому пощастило втекти.
— Від вас утекти нелегко, — зауважив Локвуд. — На це спроможні хіба що кращі з кращих.
— Ха-ха! Отож-бо! — усміхнувся сер Руперт Ґейл. — О. він збирається перелетіти через річку! Якби зі мною був мій «пар- ді» дванадцятого калібру, я вмить улучив би в цю кульку і взяв його живцем! Тут невисоко, на смерть він не розіб’ється.
Проте пістолета в сера Руперта не було, а бігти так швидко, щоб наздогнати кулю, ми не могли. Та навіть якби й могли, вона все одно летіла надто високо. Куля пропливла над мостом. і ліхтарі з набережної на мить освітили ротвелівського лева — він заблищав, наче іграшка на різдвяній ялинці. Ми бачили, як відчайдушно втікач хапається за мотузок. Він досі залишався в масці, та його куртка задерлася вгору, оголивши бліду спину й живіт. Кулю підхопило й закружляло вітром. Я навіть подумала, що зараз її понесе до нас. Та вже наступний порив вітру відкинув кулю до середини річки, чоловік упустив мотузок, зірвався, пролетів футів із тридцять-сорок і з плюскотом упав у чорну воду Темзи. Вода накрила його з головою. Ми втрьох побігли до перил моста, довго придивлялись, одначе більше нічого не помітили.
Минуло кілька хвилин. Повітряна куля майже зникла з очей, перетворившись на яскравий червоний вогник, який несло вітром на схід — до мосту Блекфрайрс, Тауера й нарешті до моря.
— Він. напевно, розбився й потонув, — мовив Локвуд.
Сер Руперт кивнув:
— Здається так. Хоча хтозна...
Він затарабанив пальцями по перилах.
— Що це були за люди? — спитала я, відходячи вбік.
— Мабуть, вороги Фіттес і Ротвела, — припустив Локвуд. — Хай би там як, а їх більше немає.
— Так, — сер Руперт Ґейл знову затарабанив по перилах. Тоді обернувся спиною до річки і зненацька витяг рапіру й зробив випад у бік Локвуда. Він орудував так швидко, що я ледве встигла все це помітити. Не зрозуміла я й того, яким чином Локвудові пощастило затримати кінчик його клинка ефесом своєї рапіри. Кілька хвилин клинок залишався в пастці металевих завитків ефеса. Я відчувала, як вони напружились — і сер Руперт. і Локвуд. Ця затримка дозволила мені простежити напрямок удару: якби сер Руперт влучив, його клинок прохромив би Локвудові легені й пронизав серце.
Білявий молодик позадкував, із скреготом вивільнивши свою зброю. Очі його палали, він легко балансував навшпиньки...
— Браво, — нарешті сказав він. — Чудово.
— Ваш випад теж чудовий, —Локвуд обернувся до нього. — Щоправда,
— Не зовсім ззаду, пане Локвуде. Ви мали змогу захиститись і якнайкраще скористались нею, — сер Руперт скуйовдив собі волосся. — Що ж, наших спільних ворогів знищено, але ж ми з вами залишились. Сам на сам. Хіба це не блискуча нагода завершити нашу суперечку?
— Агов! — обізвалась я. — Що значить «сам на сам»? А про мене забули?
— Не турбуйся, Люсі, — відповів Локвуд, відгортаючи пальто й дістаючи рапіру. — Що ж, сер, починаймо.
— Нізащо! — вигукнула я. — Через п’ять хвилин тут будуть свідки...
— Панно Карлайл, — мовив сер Руперт Ґейл, — мені вистачить і кількох секунд.
Локвуд суворо посміхнувся:
— Те саме хотів сказати і я.
Аж тут долинув гомін, замерехтіли промені ліхтариків. На мості з’явився Джордж, а за ним біг натовп агентів з «Фіттес» і «Ротвела». Локвуд і сер Руперт Ґейл мовчки стояли й зирили на них. Потім сер Руперт зареготав і сховав рапіру до піхов.
— Тепер ми всі герої, — сказав він. — Отакої! Веселенький, нівроку, випав вечір!