Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 28)

— Теж нічого. До речі, який період відображено в покажчику? Останні кілька років?  

— Десь так. Вони його постійно поповнюють, тож напевно я не скажу... А навіщо це тобі?  

— Просто так.  

Трохи пізніше, коли Д жордж пересів до іншого стола, я підійшла до полиці з покажчиком.  

Знайшла потрібний мені том. Із статтями шестирічної давнини. Тематичний реєстр журнальних і газетних статей за рік: пригоди, появи привидів, події, імена...  

Я рішуче розкрила покажчик на літері «Л».  

Я не сподівалась зустріти тут те, що шукала. А якби й зустріла, то не завдала б цим нікому шкоди.  

Мій забруднений чорнилом палець ковзав униз по колонці, аж поки натрапив на рядок:  

   

Мене огорнув такий холод, ніби я знову ступила до кімнати Локвудової сестри. Ім’я Джесіки згадувалось у «Мерілебон

Гаральд» — щомісячному часописі, який виходив друком у цій частині Лондона. У посиланні було зазначено дату й номер теки з цим числом часопису.  

Для пошуку потрібної теки мені знадобилось пів хвилини. Я затягла її до дальньої ніші, сіла там, поклала теку собі на коліна і врешті прочитала:  

Експерти відділу Сент-Панкрас засвідчили смерть Джесіки Локвуд (15 років), дочки покійних дослідників-психологів Селії та Дональда Локвудів. Нещодавня трагічна подія в цій родині сталась у ніч на минулий четвер у Мерілебоні, в домі, де мешкала небіжчиця: вона загинула внаслідок дотику привида. Її молодший брат не зміг запобігти нападові на сестру, й вона сконала дорогою до лікарні. Про день похорону буде повідомлено пізніше. Приносити з собою квіти не потрібно».  

Ось така коротенька згадка. Проте її було достатньо для того, щоб я довго й нерухомо сиділа, міркуючи головним чином про одне. Я добре пам’ятала: коли ми говорили про його сестру, Локвуд рішуче наголосив, що тоді, коли сталося нещастя, його самого не було вдома.  

Стаття ж чітко свідчила, що він удома   був.  

   

   

День випав невдалий. Невдалий з усіх боків. Минув полудень. а ми з Джорджем так нічого й не знайшли (тобто правильніше буде сказати, що я не знайшла нічого з того, що ми   офіційно    тут шукали). Пора вже було повертатись до контори, та Джорджеві схотілось подивитися ще якісь зовсім маловідомі часописи. Зберігались вони не тут, а в іншому приміщенні. за кілька кварталів від головного архіву. Джордж сказав, що повернеться трохи пізніше, а я сама вирушила додому, на Портленд-Роу. І тільки-но я ступила до передпокою, як побачила Голлі Манро з рапірою та робочим поясом агента! На ній була модна шкіряна куртка, чорні рукавички без пальців і вовняний светр, якого я раніше в неї не бачила.  

Помітивши, що я втупилась у неї, Голлі пояснила:  

— Цей светр? Так, я знаю, що він не дуже мені личить. Це один з Локвудових старих светрів. Він став замалий йому після прання, хоч і досі пахне Локвудом.  

Тим часом сам Локвуд з’явився з вітальні, несучи в обох руках робочі торбини.  

— Цього вечора Голлі піде з нами, — оголосив він. — А де Джордж?  

— Він досі в архіві. Але...  

— Ми не можемо його чекати. До заходу сонця залишилось години зо дві. Зустрінемося з ним на місці. Я приніс сюди твою торбину. Люсі. Треба вирушати, тож коли хочеш до туалету й таке інше, то мерщій.  

Сказавши це, він знову щез.  

Ми з Голлі стояли одна проти одної в передпокої. З її обличчя не сходила одна з тих усмішечок, які можуть означати дуже багато, а можуть і нічого не означати. Я чула, як Локвуд порпається в сусідній кімнаті, фальшиво насвистуючи крізь зуби.  

— Мені не треба до туалету, — нарешті промовила я.  

— Умгу.  

Ми стояли далі. Цікаво, де вона роздобула ці рукавички? Щось вони підозріло схожі на ті, які сховані в моїй збройовій скриньці. Впізнала я й рапіру — одна з тих, які ми використовуємо для тренувань. Я зітхнула:  

— А чому...  

— Локвуд мав...  

Ми заговорили водночас. І так само водночас замовкли, тільки я різкіше за неї. Після недовгої мовчанки Голлі заговорила:  

— Локвуд мав сьогодні непросту розмову з панною Вінтер- ґарден. їй потрібні негайні результати. Надзвичайно вимоглива леді. Локвуд сказав, що нам знадобиться зайва пара очей, щоб розшукати Джерело до півночі. Я запропонувала свої послуги, й Локвуд підібрав мені теплий одяг, щоб я не змерзла в тому будинку. Сподіваюсь, ти зрозумієш мене, Люсі.  

— Цілком, — відповіла я. Мене, власне кажучи, це не обходить: нехай собі Голлі вирушає з нами. — От тільки чи варто? — провадила я, показуючи на її спорядження. — Ти взагалі працювала колись агентом?  

— Так, у «Ротвела» я багато разів виходила на завдання, — пояснила вона. — Одержала атестацію спочатку першого, потім другого ступеня, потім ще додатково займалась фехтуванням...  

— Зрозуміло, — відказала я. — Тільки май на увазі, що нинішній Гість — це не якийсь там поганенький Перший Тип. Тут щось по-справжньому стр   ашніш   е  

Голлі Манро закрутила за вухо пасмо волосся:  

— Ну, мені теж довелося дещо бачити. Я брала участь у тій відомій справі в Голланд-Парку, у винарні, де нашу команду ггід землею оточили семеро примарних псів. То була неабияка халепа. А потім...  

— Про Голланд-Парк я чула, Голлі. І можу тобі сказати, що тварюка, яка залишає криваві сліди, в десять разів гірша за отих цуценят. Ні. я не хочу лякати тебе. Я просто не хочу, щоб ти постраждала.  

Голлі кволо всміхнулась:  

— Я робитиму все. що можу.  

— Сподіваюсь, що цього вистачить. — відповіла я.  

З вітальні виринув Локвуд. Він став між нами й стяг з вішака своє пальто.  

— Усі задоволені? — спитав він. — Чудово. Джорджеві я залишив цидулку. Джейк із своїм таксі буде тут за кілька хвилин, тож несімо наше знаряддя надвір. Це твої торбини, Голлі? Не турбуйся, я сам візьму їх.  

   

Будинок номер 54 на Ганновер-Сквер був не привітніший і не похмуріший, ніж учора. Крізь вікно на горище проникали ті самі кволі денні промені, що ледве освітлювали химерні вигини сходів, різьблені дерев’яні фаски, вичовгані дошки підлоги, окремі частини стіни. Я прислухалась, — як і завжди, коли заходжу до   такого    будинку, — та мені важко було щось розчути крізь щебетання Локвуда й Голлі. Він лагідно пояснював їй, де кожен з нас вартував минулої ночі, а вона закидала його нескінченними запитаннями й сміялась після кожної відповіді. Я намагалась не звертати уваги на їхні балачки, а заодно і вгамувати гнів, що закипав у моїх грудях. Коли виходиш на роботу, треба відкинути геть усі злі почуття. Бо з агентами, які не можуть опанувати себе, трапляються прикрощі.  

Я заспокоювала себе тим, що невдовзі нам буде не до безглуздої балаканини. До того ж от-от надійде Джордж, і співвідношення сил зміниться.  

Проте Джорджа так і не було.  

Ми розпочали працювати без нього і заходились шукати можливі Джерела спочатку на підвальному поверсі, а тоді на горищі. Підвал я просто-таки зненавиділа: я знала напевно, що тут загинули принаймні двоє людей, упавши зі сходів. Хоча саму кухню, відділену від сходів аркою, було обладнано якнай- сучаснішим чином, та від плитки, якою було облицьовано підлогу, мені чомусь лоскотало шкіру, а на наших термометрах падала температура. Ми пробували підняти цю плитку кишеньковими ножиками, перевірили всі сходинки, та не знайшли жодної порожнини, де могла ховатися річ, пов’язана з тією давньою трагедією. Далі я простукала стіни уздовж сходів, а Локвуд. ставши рачки, дослідив за допомогою ліхтарика маленькі тісні шафки, вбудовані просто під найнижчим маршем. Тут теж не було нічого. Голлі Манро знайшла комірчину. напхану старими чорними меблями, та ми. оглянувши її. з’ясували, що ці меблі походять із початку двадцятого століття, а не з вікторіанської доби.  

— А може, Джерело — це   самі    плитки? — припустила я. — Адже саме тут розігралась фінальна дія трагедії. Покладімо на них ланцюги й погляньмо, чи відбудеться після цього прояв.  

— Цікава думка, — погодився Локвуд, обтрушуючи штани від пороху. —Та спочатку обшукаймо горище.  

Горище певним чином віддзеркалювало підвальний поверх: тут було мало місць, які могли б зацікавити нас. Уздовж коридору, обшитого панелями, тяглись комірчини для слуг — там роботи для нас було, як і на майданчику біля сходів, який, власне, ледве можна було й назвати майданчиком, просто кілька дощок, доданих до найвищої сходинки. їхня загальна площа, оточена акуратними дерев’яними перилами, була десь із дванадцять квадратних футів. Крізь скляне вікно на горищі було видно блідо-синє небо. Так само, як і напередодні, я перехилилась через перила, побачила пласку спіраль сходів, що вкручувалась, наче штопор, у тіло будинку й вела коло за колом, глибше й глибше — до самісінького дна, туди, де чотирма поверхами нижче, над вистеленою плиткою підлогою, вже зіущувались тіні.