Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 27)

— Ми чули про Неда Шоу. Нам справді шкода, — нарешті сказала я.  

Кіпс вирячився на мене:  

— Та невже? Ви ж його ненавиділи!  

— Ні... тобто так. Але ж це не значить, що ми бажали йому смерті.  

Він стенув своїми худими плечима, схованими під розкішною сріблястою курткою:  

— Не бажали? Може, й так. Не знаю.  

Кіпе. як і завжди, видався мені зануреним у власні переживання. Тільки сьогодні його ненависть до нас відчувалась не так щиро, як зазвичай, а в голосі було чути гіркоту. Я не відказала нічого. Джордж розтулив був рота для відповіді, але передумав і теж промовчав. Кейт Ґодвін позирнула на годинник. а тоді поглянула вздовж вулиці, ніби на когось чекаючи.  

— Як це сталось? — врешті запитала я.  

— Чергова помилка ДЕПРІК. — пояснив Бобі Вернон.  

Кіпс потер собі блідою рукою потилицю, зітхнув і додав:  

— То була будівля на Волпол-стріт. Відкрита конторська будівля. Ми працювали на своїй ділянці, прослуховували психологічний рівень, а поверхом вище вештались нездари з агенції «Тенді». Ці кляті бовдури потривожили Спектра, не впорались із ним і просто погнали його сходами вниз, до нас. Цей Спектр вискочив із стіни перед Шоу й схопив його за голову, перш ніж ми встигли второпати, що й до чого!  

— Його вже ніщо не могло врятувати, — кивнула Кейт Годвін.  

— Мені справді жаль, — відповіла я.  

— Так. дякую. Але ж це трапиться знову! Не з нами, то з кимось іншим! — мовив Кіпс. Його очі завжди були почервонілі, та сьогодні вони здались мені ще червонішими. — Цієї ночі ми знову йдемо на завдання. Барнс муштрує нас, неначе ведмедів у цирку. Навала в Челсі — це вже страхіття! А найголовніше. що в ньому немає жодної системи, — чи, може, я просто не бачу й?  

— Система повинна бути, — заперечив Джордж. —   Щось   збурює привидів саме в цих місцях. Якщо є наслідок, то мусить бути й причина. Треба тільки чітко розуміти, де її шукати.  

Кіпс скривився:  

—Ти так гадаєш, Кабінсе? Найкращі фахівці ДЕПРІК сушать над цим свої мізки. Я щойно був на їхній нараді — ніхто нічого не може зрозуміти. Єдине, до чого вони додумались, — це влаштувати парад агенцій, які беруть участь у розслідуванні, щоб показати, ніби в нас усе гаразд. Уявляєте? Тисячі людей евакуйовані, привиди наступають, у місті заворушення, а їм потрібен   карнавал!    Ні. цей свій справді збожеволів! — він так сердито поглянув на нас. ніби це   ми    придумали той парад, а потім труснув своєю текою з паперами. — А оце ви бачили? Тут копії всіх звітів, які за останні тижні надійшли від агенцій, що працювали в Челсі. Прояви, Спалахи, Холодні Плями — все жужмом! Сотні випадків без будь-якої системи! ДЕПРІК вимагає, щоб це прочитали керівники всіх агенцій і висловили свою думку. Ніби в мене є час читати всю цю бридню! І взагалі, я поспішаю на похорон! — Кіпс спересердя стукнув по теці кулаком. — Піду й викину все це на смітник...  

Ми збентежено стояли на місці. Я не знала, що тут сказати.  

— Віддайте це краще мені, — запропонував Джордж. —Тут, напевно, є чимало цікавого.  

— Тобі? — холодно реготнув Кіпс. — Навіщо? Ти ж ненавидиш мене!  

Джордж у відповідь буркнув:  

—А чого ти від мене чекаєш? Повітряних цілунків? Що кому до того, кого я люблю чи ненавиджу?Тут помирають люди. Ая. можливо, зумію щось зробити для них. Якщо хочеш, то читай ці папери сам. А якщо ні, то давай їх сюди. Тільки на смітник не викидай, — Джордж розчервонівся й навіть тупнув ногою.  

Кіпс із помічниками вирячились на Джорджа й навіть позадкували. Я теж, правду кажучи, трохи відсахнулась. Кіпс поглянув на мене, стенув плечима й жбурнув теку Джорджеві.  

— Я вже сказав, що мені ця бридня не потрібна. Мені й без неї вистачає клопоту. Можливо, побачимось із вами на карнавалі, якщо «Локвуд і К°» дістануть туди запрошення. Мені у це. правду кажучи, не дуже віриться, — він недбало махнув нам рукою, й за мить усі троє агентів «Фіттес» зникли серед натовпу.  

   

Якщо в будинку Національного архіву періодичних видань коли-небудь заведуться привиди, то знадобиться пекельна праця, щоб потім усе впорядкувати в ньому так, як було. Архів — це шість величезних поверхів, стіни яких аж на вісім футів завішані полицями та стелажами з книжками й газетами; він більший за будь-яку лондонську фабрику та заплутаніший за лабіринти найстаріших будівель тюдорівської доби. До того ж тут ви щомиті ризикуєте натрапити на якогось дослідника: їх тут безліч, вони сидять або стоять у незліченних темних нішах і студіюють давні документи, намагаючись осягнути історію Проблеми. Архів не просто присвячений історії, він і є самою історією, що пахне порохом, старим папером і друкарською фарбою. Погортавши з пів години часописи столітньої давнини, ти відчуваєш, як цим запахом просякли навіть твої власні пальці.  

Джордж любив архів, він знав тут усі закапелки. Він привів мене на четвертий поверх, до відділу періодичної преси, й показав каталог — кілька здоровенних книг у шкіряних палітурках, де було коротко перелічено всі матеріали, що зберігаються на цьому поверсі. Для подій кількох останніх десятиліть існував свій покажчик із посиланнями на будь-які статті, надруковані в усіх часописах; для старіших видань такого покажчика не було, тут доводилося навмання відбирати пресу за відповідний період, а потім сидіти й шукати те, що тобі потрібно, порпаючись у нескінченних пожовклих сторінках.  

Озброївшись Джорджевим реєстром, я взялася до роботи. Знайшла примірники «Корнгілл Меґезін» та «Мейфер Ньюс» за літо 1883 року, перенесла їх на один із вільних столів, розставлених у центральній частині зали, й заходилася гортати, шукаючи згадки про вбивство на Гонновер-Сквер.  

Невдовзі мої ніздрі наповнилися запахом друкарської фарби. Очі сльозилися від дрібного газетного шрифту. Та найбільше потерпала моя голова, вона геть тріщала від подробиць, що аж ніяк не стосувалися нашої справи. Журнальні суперечки вікторіанської доби... Імена забутих світських красунь... Нариси про віру та імперію, написані самовпевненими бородатими добродіями... Все це навівало нудьгу, коли тільки вийшло в друк, а що вже казати про нинішні часи, коли минуло вже більше століття? Давня історія... Як Джорджеві це може подобатись?  

Давня історія...    Саме так Локвуд назвав випадок із його сестрою. що загинула якихось шість років тому. Та що більше я міркувала про це, то дужче переконувалась у тому, що історія ця аж ніяк не давня. Джесіка й досі залишалась поряд із Лок- вудом, керувала кожним його рішенням. Я пригадала минулу ніч, ту неприязнь, із якою він сприйняв мої слова про співчуття привидові дитини. А сьогодні Локвуда, зрозуміло, підтримала й Голлі Манро: вона рішуче заявила про те, що привида треба знищити. Сьогодні зранку я бачила Голлі тільки п’ять хвилин, проте і їх цілком вистачило, щоб я розсердилася на цілий день.  

Я далі гортала газети, походжала серед полиць, поволі просуваючись за Джорджевим реєстром. Проходячи повз каталог і покажчик, я щоразу згадувала про події, які відбулись шість років тому на Портленд-Роу.  

Повернувшись із черговим оберемком часописів, я побачила, що Джордж сидить за моїм столом, захарастивши його журналами й черкаючи щось у записнику.  

— Знайшов що-небудь про нашого духа? — поцікавилась я.  

— Ні. Анічогісінько, — позіхнувши, відповів Джордж. — Я влаштував собі перерву й шукаю зараз дещо інше. Пам’ятаєш, коли панна Вінтерґарден приходила до нас, на ній була маленька срібна брошка?  

—Так, — пригадала я. — Я ще хотіла розпитати тебе про цю брошку. Це такий самий знак, як...  

— Так. Давньогрецька арфа або ліра. Такий самий знак ми бачили на окулярах у Ферфекса, на коробці, яку тримала Пене- лопа Фіттес... пам’ятаєш, коли ми стежили за нею в її власній бібліотеці?  

Я кивнула. Кумб-Кері-Голл... Чорна Бібліотека в будинку агенції «Фіттес»... По тих подіях минуло кілька місяців, та я  

чудово їх пам'ятала, бо мало не загинула в ті дві ночі. Химерний значоку формі арфи відтоді зацікавив нас, ми вряди-годи згадували про нього. Виявилось, що це емблема клубу... як там називала його панна Вінтерґарден?  

— Це «Клуб Орфея»? — перепитала я.  

— «Товариство Орфея». Я саме читаю про нього, — Джордж поправив окуляри, намагаючись розшифрувати власні нотатки. — Його занесено до «Альманаху зареєстрованих британських спілок, клубів та інших організацій» як «теоретичне товариство відомих городян, що займається дослідженням Проблеми й природи потойбічного світу». Вони хочуть, щоб їхнє Товариство видавалося звичайним зібранням бундючних балакунів, та нам відомо, що це не так. Товариство має зареєстровану адресу в Сент-Джеймсі. Що там за тією адресою, я й гадки не маю, однак сподіваюся це невдовзі з’ясувати. — Він поглянув на стос часописів у моїх руках. — А що в тебе?