Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 20)
— У моєму домі з’явився надприродний феномен.
— Це зрозуміло. Який саме?
— Сліди. Оті кляті криваві сліди, — тихим голосом відповіла леді, й під її підборіддям ворухнулася бганка старечої шкіри.
— Будь ласка, не хвилюйтесь, — обізвався Джордж.
Панна Вінтерґарден заморгала:
— Пробачте... Я мала на увазі, що вони справді
— Дивовижна річ. — подався вперед у кріслі Локвуд. — Просто у вашому домі?
— Боюся, що так.
— А ви
— Звичайно ж. ні! — трохи образилась клієнтка. — Спочатку про них розповіли мені наймолодші з моїх служників — хлопчина, що чистить взуття, та кухарчук. Ніхто з дорослих цих слідів не бачив, та паніка вже встигла поширитись на весь будинок. У нас почалися
Вона озирнулася довкола, ніби пересвідчуючись, чи всі ми з нею згодні. Коли її погляд зупинився на мені, я зрозуміла, що панна Вінтерґарден — особа без найменшого почуття гумору, для якої манірність — єдиний засіб подолати будь- який страху світі. Саме це я встигла побачити в її очах. Мене ж вона, зі свого боку, вважала за генія боротьби з привидами.
Локвуд лагідно всміхнувся—саме такою усмішкою він часто заспокоював хатніх господарок із Вайтчепела:
— Я цілком розумію вас. І вважаю, що вам найкраще було б розповісти про все спочатку.
Він витяг уперед руку, ніби збираючись по-дружньому поплескати клієнтку по коліну, та вчасно передумав.
— Гаразд, — відповіла панна Вінтерґарден. — Я живу на Гкнновер-Сквер, будинок номер 54, в центрі Лондона. Мій батько, сер Родес Вінтерґарден, купив цей будинок шістдесят років тому. Він був банкір, сподіваюсь, ви чули про нього. По смерті батька я — єдина його дитина—успадкувала будинок і мешкаю в ньому аж дотепер. Я прожила там двадцять сім років, і мене досі — жодного разу, пане Локвуде! — не тривожили привиди. До того ж я не маю часу на боротьбу з ними! У мене безліч клопотів—я займаюсь добродійництвом і виконую обов’язки господині на прийняттях, де буває чимало поважних осіб. Голова корпорації «Світанок» — один з моїх найближчих друзів! Я не можу дозволити, щоб поява привида зашкодила репутації мого дому. Ось чому, власне, я приїхала сьогодні до вас.
Ніхто з нас не сказав нічого у відповідь, та розповідь панни Вінтерґарден зацікавила нас усіх. Гсінновер-Сквер — одна з найпрестижніших площ у центрі Лондона. Виходить, наша клієнтка — особа заможна, ще й із широкими зв’язками, тож успішний розслід зробить агенції неабияку рекламу. А така реклама нам зараз украй потрібна. Тож насамперед ця розповідь схвилювала самого Локвуда.
— Опишіть, будь ласка, нам свій будинок, — попросив він.
— Це особняк доби Регентства, — пояснила наша замовниця. — Він стоїть на розі площі. Має п’ять поверхів. На підвальному поверсі кухня й комори, на першому — приймальні й вітальні, на другому — мої власні покої: бібліотека, музична кімната й таке інше. На третьому — спальні. І, нарешті, на горищі — кімнати для служників, принаймні тих, хто наважився залишитись у мене. Усі поверхи з’єднані крученими сходами з червоного дерева й бересту: їх побудували відомі архітектори Гобс і Кратвел на замовлення найпершого власника будинку.
Я засовалась на стільці. Локвудова усмішка поблякла, а Джордж із тугою дивився на морквяний торт. Нам добре були відомі такі клієнти, як панна Вінтерґарден. Тішаться звуком власного голосу, а ти сиди й слухай їх.
— Так, мої сходи — найкращі на всю площу, — провадила леді. — Найвитонченіші й найвищі. Коли я була маленька, мій батько взяв білу мишку, прив’язав її до хусточки й спустив з горішнього поверху внизу, як на парашуті. І вона...
— Пробачте, панно Вінтерґарден, — Голлі Манро відірвалася від свого записника.—Ми змушені попередити вас: пан Локвуд надзвичайно заклопотаний, і ми маємо не більше ніж годину для розмови з вами. Тому, з вашої ласки, розкажіть нам лише про ті історичні події, які
Вона коротко всміхнулась клієнтці — я знала, що таку усмішку Голлі вміє вмикати й вимикати щомиті, — й знову схилилася над записником.
Запала тиша, під час якої Локвуд крутнувся в кріслі, щоб поглянути на свою помічницю. Правду кажучи, ми всі зараз вирячились на неї. Джордж із подиву аж рота роззявив, і я подумки зраділа, що в цьому роті зараз немає морквяного торта.
— Е-е... так, — підтвердив Локвуд, — І справді, пора перейти до головного. Отже, криваві сліди. Розкажіть нам про них, панно Вінтерґарден.
Леді замислено поглянула на Голлі Манро й відповіла, стиснувши губи:
— Саме це я й збиралася зробити. Моя розповідь про сходи й стосується справи
— Он як! Опишіть нам їх.
— Це сліди босих ніг. що піднімаються сходами вгору. Забруднені кров'ю. З’являються десь по півночі, зберігаються кілька годин і зникають перед світанням.
— А на якій частині сходів вони з’являються?
— Починаються від підвального поверху, а далі тягнуться аж до третього. — леді насупилась. — А може, й вище.
— Що ви маєте на увазі?
— Що вище, то менш виразні вони стають. На рівні підвалу добре видно слід усієї ступні, вище — тільки пальців, а сама ступня поволі блідне.
— Цікаво. — зауважила я. — Ніби хтось ступав навшпиньки?
— Або біг, — припустив Джордж.
Панна Вінтерґарден знову стенула своїми драконячими плечима під кардиганом:
— Я лише переказую вам те, що бачили слуги. А їхні свідчення досить-таки непевні. Може, вам краще поїхати й поглянути самим?
— Неодмінно поїдемо, — запевнив Локвуд. — А в інших місцях ці сліди не з’являються?
— Ні.
— Чим покриті сходинки?
— Дошками.
— Килимів або доріжок немає?
— Немає.
Локвуд затарабанив пальцями:
— А чи знаєте ви щось про можливу причину цього прояву? Скажімо, про якусь трагедію чи вбивство з ревнощів у вашому будинку?
Леді просто-таки наїжачилась. Навряд чи її вразило б більше. якби Локвуд зараз скочив на стіл, порозкидав ногами чашки і вхопив її за носа.
— Звичайно ж, ні! Як мені відомо, в моєму будинку ніколи не траплялось жодного насильства чи злочину... — відповіла вона, рішуче випинаючи вперед свої худі груди.
— Щиро вірю вам... — Локвуд трохи помовчав, дивлячись на вогонь у каміні. — Панно Вінтерґарден, учора в телефонній розмові ви сказали, що це для вас «питання життя й смерті». Сліди, які ви описали, справді тривожна річ, однак я вважаю, що йдеться не тільки про них. Ви більше нічого не хочете розповісти нам?
Вираз обличчя нашої клієнтки відразу змінився. Куди й поділась її манірність—тепер ця леді здавалась нам просто втомленою й змореною жінкою.
— Так. У моєму домі стався один... е-е... випадок. Тільки прошу вас: зрозумійте, що я тут не винна. Самі собою ці сліди ніколи не були проблемою, хай там що просторікують мої слуги, — вона хитнула головою. — Я чинила так. як треба. Це не моя провина!
— Далі, будь ласка. То ці сліди почали з’являтись не щойно, а вже віддавна? — перепитала я.
— Так, кілька років тому, — вона подивилася на мене, і в її голосі залунали нотки оборони. —Тільки не думайте, що я забула про свої обов’язки, панночко! Сліди та явища, що їх супроводжували, завжди були бліді й невиразні. Та й з’являлись вони вкрай рідко. І нікому не завдавали шкоди. їх, власне, ніхто й не помічав, крім отих нових шмаркачів-служників. Але останніми тижнями розповіді про них почастішали.
І. нарешті. — вона відвела очі вбік, — сталась ота нічна нещасна пригода. Я найняла трьох дітей з нічної варти, щоб вони простежили за сходами.
Ми перезирнулись. Діти з нічної варти мали Талант, хоч і не такий потужний, як в агентів. До того ж їм не видавали ніякої серйозної зброї.
— А чому ви не звернулись до ДЕПРІК? — запитала Голлі Манро.
— Бо цей феномен здавався чистісінькою дурницею! — вигукнула панна Вінтерґарден. — Я тоді не бачила жодної потреби запрошувати до себе агентів. — Вона сердито смикнула себе за пуловер, ніби оскубуючись. — У Лондоні стільки серйозніших проявів, навіщо мені турбувати поліцію через якийсь Вогник чи Тінь! До того ж мені дорога моя репутація. І я справді не хотіла, щоб у моєму домі тупотіли брудні черевики отих мамул з ДЕПРІК!