Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 17)

Часом зброя й справді необхідна. Хіба можна було приборкати якимось іншим чином оте страхіття, що оселилось на горищі «Лавандової хижі»? Навряд. Але ж трапляються й інші привиди, скажімо, засмучені Тіні у тому самому пансіоні, чи Спектр під вуаллю, що сидів у спальні між шибками, —   пі    духи просто-таки   жадали    спілкування.  

І я зуміла — хоч і не завжди бездоганно — надати їм таку змогу.  

Мені було потрібно, щоб Локвуд дозволив мені й далі проводити такі експерименти. Звичайно ж, він заперечуватиме — він надто добре пам’ятає те, що сталося з його сестрою, — та я відчувала, що зможу переконати його. Ця думка поліпшила мені настрій. Зникло почуття прикрості, що нуртувало в мені відтоді, як я відвідала материнський дім. Удома я неодмінно обговорю свої припущення з Локвудом і Джорджем. Я просто- таки мусила поділитися всім цим з друзями   …  

   

Повернувшись до Лондона, я взяла таксі й попросила шофера зупинитись на самісінькому початку Портленд-Роу. біля крамниці Арифа, щоб купити в нього булочок до чаю. Вже повернуло на дванадцяту: Локвуд із Джорджем. напевно, тільки збираються снідати. Я приїхала днем раніше — вони не чекають мене, тож нехай моя поява стане для них приємною несподіванкою.  

Проте насправді несподіванка чекала на   мене.    Коли я увійшла до будинку, то остовпіла з подиву, стискаючи в руці ключі. Передпокій було вичищено пилососом, одяг на вішаку впорядковано, рапіри, парасольки й ціпки акуратно розставлено на стояку. Навіть кришталеву лампу у вигляді черепа, що стояла на столику, було витерто до блиску.  

Я не могла повірити. Невже вони справді зробили це? Вони прибрали будинок! Прибрали його для мене!  

Я тихенько поставила торбину на підлогу й навшпиньки вирушила до кухні.  

Мої друзі сиділи в підвальній кімнаті і, судячи з їхніх голосів, були в   найкращому    гуморі. Я чула з кухні їхній сміх. А почувши його, всміхнулась і сама. Чудово! Булочки будуть саме до речі!  

Я не поспішала. Заварила чай, поклала булочки на наш найкращий з гірших таріль (найкращого з кращих я чомусь не знайшла), порозкладала їх так, щоб угорі лежали улюблені булочки Локвуда з мигдалевою поливою, які він нечасто дозволяв собі, і обережно поставила все на тацю.  

А потім легенько штовхнула ногою двері й нечутно зійшла вниз залізними сходами.  

З мене аж променіла радість. Нарешті я   вдома! Так,    цей будинок на Портленд-Роу — мій дім. А мої друзі — моя справжня родина. Я майнула крізь арку до контори й зупинилась, досі ще всміхаючись. Вони були тут—Локвуд і Джордж, — сиділи один навпроти одного за моїм столом і щиро реготали.  

А між ними, на моєму стільці, сиділа струнка темношкіра   дівчина.  

У неї було довге, до плечей, чорняве волосся й гарненьке кругле личко. Вбрана вона була в темно-синій сарафанчик, із-під якого визирала білосніжна футболка. Дівчина була схожа на новеньку блискучу ляльку, яку щойно дістали з коробки. Вона сиділа прямо, витончено і, здається, анітрохи не переймалась тим, що Джордж і Локвуд просто-таки приклеїлись до неї. Навпаки, вона теж усміхалася і навіть потрошку сміялась, хоч головним чином слухала, як веселяться хлопці.  

На столі стояли три чашки з чаєм і наш найкращий таріль, на якому я побачила рештки булочок із мигдалевою поливою.  

Я стояла, тримаючи в руках тацю, й дивилась на всіх трьох. Дівчина першою помітила мене.  

— Привіт, — запитальним тоном промовила вона.  

Джорджева голова пересмикнулась. Дурнувата гримаса сповзла з його лиця й змінилася байдужим, порожнім виразом. Локвудова ж усмішка застигла; він якось дивно, боком, зіскочив зі стільця й підбіг до мене.  

—Люсі,   привіт!    Яка приємна несподіванка! Ти повернулася раніше? Як із поїздкою? Погода була, сподіваюсь, хороша?  

Я мовчки дивилась на нього.  

— Ну, то як... — провадив він. —Усе гаразд? О, ще булочки! Чудово!  

—Тут якась дівчина, — відповіла я. — І вона сидить на моєму стільці.  

— О, не хвилюйся! Це лише тимчасово, поки для неї привезуть новий робочий стіл, — він реготнув. — Це буде, напевно, завтра. Або найпізніше — в середу. Не турбуйся... Просто ми не чекали тебе так рано.  

— Новий стіл?!  

—Так, для Голлі, — він кахикнув і спробував пригладити своє волосся. — Ой, який я нечема! Ви ж досі незнайомі! Голлі, це Люсі Карлайл, наш найкращий агент. Ти про неї вже багато чула... Люсі! — Локвуд широко всміхнувся мені. — Дозволь познайомити тебе з Голлі Манро, нашою новою помічницею.  

   

   

Локвуд і не думав просити вибачення навіть тоді, коли я загнала його в куток контори, після того, як панна Манро відбула додому вечірнім автобусом. А Джордж усупереч усім своїм звичкам вирішив трохи розім’яти ноги й пішов проводжати її до зупинки, що була лише за шість будинків від нас.  

— Що тут. у біса, коїться?! — лютувала я. — Мене не було вдома якихось три дні!  

Локвуд удавав, ніби порядкує папери на своєму столі. Я помітила, що тепер їх було зшито скріпками й позначено кольоровими наліпками. Не дивлячись на мене, Локвуд відповів:  

—А я думав, що ти зрадієш. Ти ж сама порадила взяти до нас помічницю, а не повноцінного агента.  

Я вражено вирячилась на нього:  

—То це я порадила вам найняти цю діваху?! Це вже занадто!  

— Я ж казав тобі, що нам потрібен помічник. Казав, що ми збираємось найняти когось іще.  

—Авжеж, казав. І чекав, поки мене не буде в місті!  

— Аж ніяк! Це просто збіг обставин. Звичайно ж, я не збирався нікого наймати, поки тебе не буде в місті. Просто цими днями роботи було менше, випала нагода зайнятись   цим    питанням, і я влаштував кілька співбесід, — він на мить поглянув на мене і спробував усміхнутись. — До речі, з твоєю поїздкою, Люсі, це теж було пов язано. Без тебе ми з Джорджем не могли братися до нових справ. Без тебе ми як без рук.  

Ой, не треба, будь ласка! І оця діваха просто так вискочила невідомо звідки?  

— Ну. тут була ціла історія. Мені навіть не довелося давати оголошення. Я випадково натрапив на двох знайомих з агенції «Ротвел». і вони порадили мені Голлі. Вона лише минулого тижня пішла від них. Я розшукав її. й вона виявилась якнайкращою кандидатурою...  

— То вона у вас уже «Голлі»? — перервала я Локвуда. — А я для тебе кілька місяців була просто «панна Карлайл»!  

Дотепер Локвуд бубонів собі під ніс, але зараз нарешті подивився мені в очі.  

— Ну. це теж завдяки тобі. За останній рік ти навчила мене поводитись менш офіційно. А зараз просто намагаюся допомогти Голлі звикнути до нового місця.  

Я кивнула:  

— Еге ж. я бачила. Бачила, як ви з Джорджем так допомагали їй. що мало не тицялись носами в її сережки. — зненацька мені сяйнула думка. — А на череп ви її перевіряли?  

— Що?  

— Показували їй череп? Як мені під час   моєї    співбесіди? І всілякі інші речі? Як тоді, коли перевіряли мій Талант? Добру халепу ви тоді мені влаштували!  

Локвуд тихенько зітхнув і затарабанив своїми довгими нервовими пальцями по столу:  

— Щиро кажучи, ні. Проте річ у тім, що ми ж не збираємось робити з неї агента. Вона просто наша помічниця, секретарка. Її завдання — працювати тут, у конторі. Звичайно, я трохи розпитав її, вона заповнила анкету, й цього було досить.  

— Справді? Хороша, мабуть, у неї анкета!  

— Цілком непогана.  

— І що ж вона вміє робити?  

— Ну, вона працювала в агенції кілька років, була навіть однією з помічниць у самого Стіва Ротвела. Гадаю, що вона кваліфікована секретарка. І певний Талант теж у неї є. Не такий, зрозуміло, як у нас, але вона, якщо знадобиться, зможе допомагати нам і в оперативній роботі. А ще вона знайома з багатьма впливовими людьми, що також може стати нам у пригоді, — він кахикнув і глибше поринув до свого потертого шкіряного крісла. Звичайна хмаринка пороху цього разу не знялася в повітря. — Одне слово. Люсі, я вважаю, гцо з Голлі нам неабияк пощастило.  

— Вона вичистила твоє крісло, — зауважила я.  

—Ти кажеш так. ніби це погано. Так, один з основних обов'язків Голлі — порядкувати в будинку й планувати нашу роботу. До речі, перше, що вона зробила, коли прийшла на роботу в понеділок: засукала рукави, надягла фартух і заходилась прибирати. Ми з Джорджем аж очі повитріщали, — він перехопив мій погляд і підняв руки вгору. —Хіба це зле? Ще одним клопотом менше! А ще вона купила для нас новий чудовий пилосос! Пам’ятаєш, як ми лаяли наш старий пилосос, аж поки заховали його на горище?