Джонатан Страуд – Череп, що шепоче (страница 16)

Привид був розлючений — я це знала напевно. Кожна його риса свідчила про шалену злобу. Очі блищали, мов два кружальця з чорного мармуру, й пильно дивились на мене. На стиснутих тоненьких вустах не було ані сліду усмішки. Чуття підказувало мені, що краще за все було б витягти рапіру або жбурнути в дідка соляною бомбою чи каністрою зі струж- нами, — одне слово, зробити хоч   що-небудь.    щоб захистити себе. Проте я не ворушилась, так само, до речі, як і привид. Ми сиділи кожен на своєму місці й дивились одне на одного, розділені килимком, яким проходила межа між світом живих і світом мертвих...  

Я згорнула руки в себе на колінах, кахикнула й нарешті промовила:  

— Ну, чого ж ти хочеш?  

Ані слова у відповідь. Привид мовчки сидів, виблискуючи в темряві очима.  

Замовк і череп у склянці на приставному столику. Тільки легенький зеленкуватий серпанок свідчив про те, що він досі спостерігає за нами.  

Без залізного бар’єра примарний холод дедалі дужче огортав мене. Температура впала до семи градусів, а біля самісінького крісла мала бути ще нижчою. Проте   градуси    аж ніяк не головний показник, найголовніше — це тип привид а. Так, примарний холод страшний, він ніби висисає з твоїх кісток життя й енергію, однак я терпіла його. Я нерухомо сиділа й дивилась на старого.  

— Якщо в тебе є мета. — провадила я, — то скажи мені про це.  

У відповідь — знову мовчання й блиск очей, схожих на далекі зорі в пітьмі.  

Дивуватись тут не було чому. Дідок не належав ні до Третього Типу, ні навіть до Другого, тож не міг ані говорити, ані спілкуватись якимось іншим чином.  

Одначе...  

— Ніхто, крім мене, тебе не слухатиме, — запевнила я. — Тож краще скористайся нагодою.  

Я спробувала очистити свій мозок від будь-яких емоцій і подивитись, чи не вдасться мені виявити хоч що-небудь. Хоча б невеличке відлуння, як у того Перевертня з «Лавандової хижі» — там вистачило секунди, щоб я вийшла на правильний шлях...  

Із крісла долинув шурхіт—«   шкряб, шкряб. шкряб»,    ніби хтось дряпав матерію нігтями. У мене поза шкірою пробіг мороз.  

Я не зводила очей із привида в кріслі — тепер він   усміхався.   Знову почулося шкряботіння—ледь уловиме, але дуже близьке.  

— Що? — перепитала я. — Ти саме це хотів сказати мені?  

В кутку затуркотіло. Я злякано підхопилась, виставивши вгору рапіру. Привид зник. Крісло стояло порожнє: западина на сидінні, потерте бильце. — все. як раніше. Все, крім ціпка: це він перекинувся і з гуркотом ударивсь об камін.  

Я поглянула на годинник, спочатку краєм ока. потім з тривогою:   двадцять друга година двадцять хвилин?    Неймовірно: привид перебував тут більше ніж пів години й навіть не спробував завдати мені шкоди!  

— Второпала? —    привів мене до тями голос черепа. Обличчя в склянці зирило на мене, роздувши ніздрі. — Б'юсь   об заклад, що ні А я второпав! Я все знаю, тільки не скажу...  

— Що з тобою? — спитала я. — Бешкетуєш, як дитина! Заспокойся, звичайно ж. я все вто... е-е... зрозуміла.  

Я підхопилась і увімкнула світло, не звертаючи уваги на бідкання черепа. Лиховісна атмосфера зникла з кімнати. Стали ще помітнішими вицвілі брунатні й помаранчеві кольори старомодних убогих меблів. Я поглянула на стос коробок із дитячими іграми: «Ерудит». «Монополія», «Мисливець за привидами з агенції «Ротвел» — та сама гра, де ви повинні прибирати з дошки пластмасові кісточки й грудки ектоплазми так, щоб не спрацювала сигналізація. Потерті коробки, дешеві ігри. Дім звичайнісінької родини з невеликим достатком...  

•Непроста людина Не дуже щедра коли йшлося про гроші..»   Я підійшла до крісла.  

— Не знаєш, що робити, еге ж?—    обізвався череп. —   Тоді послухай. Випусти мене із склянки, і я залюбки поясню тобі, де тут секрет. Ну-бо, Люсі! Не сперечайся!  

—А ти не пускай мені бісики! З порожніми очними ямками тобі це не личить!  

Я нахилилась над кріслом, розглядаючи поруччя. На самісінькому його кінці я помітила латку — шматочок штучної шкіри, який було пришито поверх матерії. В одному місці стьожки розійшлись, і ріжок латки відгорнувся вгору, наче  

край засохлого бутерброда. Я засунула пальці під цей ріжок — під ним виявилась прокладка з пінопласту, яку мені пощастило легко витягти. Всередині я побачила скручені руркою банкноти, міцно затиснуті до схованки.  

Я всміхнулася до черепа й мовила:  

— Пробач. Сьогодні твоя допомога мені не знадобиться.  

Обличчя в склянці скривилось і зникло серед іскор збуреної плазми.  

— Це тобі просто пощастило... —    ліниво процідив тихий голос.  

   

Наступного дня розпочалась моя відпустка, і я поїхала на північ — до свого рідного містечка. Побачилася з мамою, з сестрами, погостювала в них кілька днів. Правду кажучи, це гостювання виявилось нелегким. Ніхто з моїх родичів ніколи не виїздив далі ніж за тридцять миль від дому, не те щоб побувати «в самому Лондоні». Вони підозріливо позирали на мій одяг, на мою блискучу рапіру, кривились від найменших відмінностей у моїй вимові, їм не подобались мої розповіді про місця або людей, про які вони ніколи не чули. Тепер я була для них «столичною штучкою». А мене водночас дратувала їхня млявість, їхній страх передусім на світі. Навіть за сонячної погоди вони боялись виходити з дому — ще й вечір не настав, а вони вже купчаться біля каміна. Я дедалі частіше сердилась на них, і ми тільки й знали, що сваритись. Від їхнього безвілля мені просто-таки хотілося вити. Лишенько, що це за життя — отак сидіти під замком і тремтіти зі страху! Чи не краще набратись хоробрості й зазирнути цьому страхові в обличчя?  

Одне слово, я поїхала звідти цілим днем раніше, ніж збиралася спершу. Мені кортіло повернутися назад до Лондона.  

Я вирушила ранковим потягом. Сіла біля вікна й милувалась навколишнім краєвидом — полями, лісами, церковними шпилями далеких сіл, димарями й захисними ліхтарями в портових і гірничих містечках, повз які мчав наш потяг. Усюди, куди не поглянь, над Англією невидимо тяжіла Проблема. Новенькі кладовища на перехрестях вулиць і в покинутих. диких місцинах; крематорії в передмістях; дзвони, що відбивають комендантську годину, на ринках. І поверх цього всього — тінь мого обличчя у віконній шибці. Я пригадувала, яким наївним дівчиськом я була, коли вперше приїхала до Лондона, й ким стала тепер — досвідченим агентом, що вміє розмовляти з привидами. І навіть більше ніж розмовляти — ще й розуміти їхні бажання.  

Остання зустріч із духом старого скнари багато що змінила для мене. Коли я поверталася з того будинку пішки через Вайтчепел із невикористаним знаряддям у рюкзаку, цілими бомбами й каністрами на поясі, мені зненацька сяйнула химерна думка. Я подумала, що більше мені нічого цього не треба. Я можу давати собі раду з Гостями без зброї й навіть без захисту. Ніякої солі, лаванди, жодної унції залізних стружок! Чи часто в кар’єрі будь-якого агента траплялись випадки, коли йому щастило так успішно й швидко завершити розслідування?  

Так, старий у кріслі й за життя був непростою людиною, і привид чітко випромінював темноту його душі. Та водночас він з’явився з певною метою: показати своїм спадкоємцям, де він заховав гроші. Мої спокійні запитання надали йому змогу зробити це. Якби я спалила його, як ми це звичайно робимо, досягти такого результату було б неможливо. А мені вдалося це зробити завдяки своєму Талантові.  

Зрозуміло, що такий новий підхід до справи небезпечний, але ж він має й чимало переваг. Про все це я міркувала, дивлячись у вікно потяга, й переді мною почали вимальовуватись нові перспективи.  

Череп у склянці поки що був винятковим випадком — це рідкісний привид Третього Типу, з яким можна повноцінно спілкуватися. Проте я починала вірити, що існують інші способи. щоб навести мости між світом Гостей і світом живих людей.  

Мої здогади базувались на двох аргументах. По-перше, найчастіше привид повертається до нас із певною метою. По-друге, якщо спокійно з'ясувати в нього цю мету, він тебе не займатиме, принаймні доти, доки ти допомагатимеш Гостеві досягти її. Перша частина мого припущення не потребувала доказів: причини появи духів у нашому світі відомі вже з пів століття — ще відтоді, як проводили свої досліди Маріса Фіттес і Том Ротвел, славетні засновники нашої професії. Що ж до другої частини, то вона просто-таки руйнувала звичну думку. Будь-яка сучасна агенція вважає своїм найголовнішим завданням   знешкодити    привида. Потім слід розшукати й знищити Джерело, після чого привид зникне назавжди. Вважається за очевидне, що дух тоді лютуватиме й намагатиметься запобігти цим пошукам. А оскільки розлючений привид може швидко вбити вас, агенти нізащо не будуть церемонитися з ним.