Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 66)
«Тобі завжди хотілося бути надміру незалежною, Кіті. Чому б тобі просто не здатись? Залишайся краще з нами. Не повертайся назад, на Землю. Тобі там не сподобається…»
«Чому?» — мимоволі запитала вона.
«Бідолашка! Сама побачиш. Тепер ти не така, як раніше».
Поряд з’явився ще один образ — високий смаглявий чоловік, що стояв на порослому травою пагорбі. Обличчя в нього було суворе:
«Навіщо ти прийшла дошкуляти нам?»
А ось жінка у високій білій намітці на голові, що бере воду з криниці:
«Дурна ти, що прийшла сюди. Тобі тут не раді».
«Я прийшла по допомогу».
«Тут ти її не дістанеш!» Образ жінки насупився й зник.
Смаглявий чоловік обернувся і подався з пагорба вниз.
«Навіщо ти дошкуляєш нам? — запитав він ще раз, озирнувшись. — Ти завдаєш нам болю!» Спалахнуло світло — й він так само пропав.
Якуб Гірнек знову сумно всміхнувся:
«Здавайся, чарівнице. Забудь себе. Тобі все одно не повернутися додому».
«Я не чарівниця!»
«Так, правда. Тепер ти ніщо». Його обплутала дюжина щупалець, він затріскотів — і розсипався на безліч друзок, які попливли геть.
«Ніщо…» Кіті поглянула на свою кулю — вона тим часом танула, наче сніг. Від решток її поверхні відлітали дрібні шматочки, кружляли, ніби підхоплені вітром, — і мчали геть, щоб приєднатися до нескінченного навколишнього вихору. Так, вона тепер справді
Та й інше — теж правда: вона не знає, як повернутися додому.
Її воля згасла. Вона дозволила кулі розвіятись — її рештки закрутились, наче дзиґа, й поринули в небуття. Кіті почала непритомніти…
Десь у безмежній далечіні сплив ще один образ:
«Привіт, Кіті!»
«Забирайся геть!»
«А я думав, що ти шукала мене…»
29
Десь із пів хвилини Натаніель з найманцем мовчки дивились один на одного через кімнату. Обидва стояли нерухомо. Кинджал у найманцевій руці застиг, вільна рука завмерла біля пояса. Натаніель пильно стежив за ним, однак не плекав жодної надії. Він уже бачив, які спритні ці руки. А сам він був геть беззахисний. Усі минулі рази, коли вони зустрічалися, з Натаніелем був Бартімеус.
Найманець заговорив першим:
— Я прийшов, щоб відвести тебе назад. Демонові ти потрібен живий.
Натаніель нічого не відповів — і не зрушив з місця. Він гарячково намагався придумати, що ж робити, проте зі страху в голову не лізло нічогісінько — думки ледве-ледве ворушились, ніби заморожені.
— Як я зрозумів, кілька осіб, призначених для демонів, загинули, — провадив найманець. — Ноуда хоче зберегти якомога більше молодих тіл. Ти йдеш чи ні? Чи, може, волієш загинути почеснішою смертю? Я тобі це влаштую.
— Нам… — Натаніель захрип, його розпухлий язик ледве повертався в роті. — Нам зовсім не треба битися.
Найманець гучно зареготав:
— Битися? Для бійки сили повинні бути хоч сяк-так рівні…
— У мене залишився ще один раб, — збрехав Натаніель. — Думай швидше, поки він не напав на тебе. Ми ще можемо об’єднатися проти спільного ворога. Це в твоїх інтересах — ти мусиш це розуміти. Я добре заплачу тобі з державної скарбниці. Дам тобі безліч золота! Зроблю тебе вельможним, дам землі, володіння — все, чого побажає твоя чорна душа! Тільки перейди на мій бік. Тут — у цих підвалах — є зброя, якою ми зможемо скористатись…
Найманець у відповідь плюнув на підлогу:
— Не треба мені ані земель, ані титулів! У нашій секті ці дрібниці заборонені. Золото — так! Але золота дадуть мені й демони, якщо я служитиму їм. І… мовчи! Я знаю всі твої докази! Нехай собі Ноуда знищить увесь Лондон — чи навіть усю Європу, що з того? Хоч увесь світ — мені байдуже! Я не вірю ні в імперії, ні в міністрів, ні в королів! Нехай запанує хаос! Мені це буде тільки на користь. То що ти вирішив? Волієш померти на місці?
Натаніель примружив очі:
— Моя відповідь крадеться навшпиньки в тебе за спиною. Убий його, Белазаелю! Знищи його!
Вигукнувши це, він показав у бік сходів. Найманець, зігнувшись, рвучко крутнувся на місці, готовий відбити напад, — проте на сходах нікого не було. Він вилаявся, обернувся назад, встиг дістати срібний диск… і помітив, що Натаніель уже от-от кинеться коридором до скарбниці. Бородань махнув рукою, диск полетів у повітря…
Натаніель спробував підскочити, навіть не розвернувшись як слід. Він, зрозуміло, втратив рівновагу, спіткнувся об краєчок кам’яної плити і впав.
Срібний диск майнув над головою в Натаніеля, вдарився об стіну, відлетів до протилежної стіни коридору й клацнув об підлогу.
Натаніель упав навкарачки. Гарячково підхопившись, він узяв з підлоги срібний диск — і побіг уперед, дорогою озираючись.
Позаду найманець прямував кімнатою до коридору Він похмуро, сердито супився. Ішов він поволі, довкола його чобіт мерехтіли вогники й світлі смуги. Перший його крок був утричі довший за крок звичайної людини; після другого кроку він опинився за спиною в Натаніеля й замахнувся кинджалом. Юнак зойкнув, шарпнувся вбік…
Із кам’яної стіни тихо, наче дим, виповзла сіра тінь. Довге щупальце обкрутилося круг найманцевого стану, чіпка рука вхопила його за горлянку. Бородань запрокинув голову, махнув кинджалом, ударив… Тінь застогнала, проте не випустила найманця — навпаки, лише міцніше стиснула його. З неї вибухнуло огидне блакитне полум’я — і огорнуло бороданя; той кахикнув і плюнув. Із стін і підлоги полізли інші тіні, обвилися круг його чобіт і штанів, учепилися за плащ. Найманець рубав кинджалом на всі боки. Він тупнув ногою — семимильні чоботи підкинули його в повітря. За один крок він опинився далеко попереду, біля роздоріжжя коридору. Одначе блакитне полум’я досі огортало йому голову, тіні висіли на ньому, наче п’явки, а з-за каміння лізли все нові й нові примари.
Натаніель притулився до стіни, щоб оговтатись. Еге ж, тут уся річ у
Проте напад тіней дозволив юнакові виграти час. Підземелля зі скарбницею було десь попереду. Щоб дістатись туди, слід було пройти повз найманця, який саме боровся з тінями. Тут уже нічим було не зарадити. Обережно стискаючи срібний диск (краї в нього були дуже гострі), Натаніель почав прокрадатися коридором, минаючи незліченні двері й повороти, все ближче й ближче до роздоріжжя…
Тим часом на його ворога накинулося стільки тіней, що Натаніелеві було його ледве видно. Він майже сховався під натовпом химер. Під цим тягарем він упав на коліна. Часом з-під огидного блакитного полум’я визирало його розчервоніле бородате обличчя. Найманець, здавалося, був ледве живий, однак кинджал досі виблискував круг нього. А підлогу довкола було закидано, мов стружками, шматками відтятої сутності.
«Кинджал теж срібний, — подумав Натаніель. — Вони нічого не можуть удіяти з ним. Рано чи пізно він вирветься на волю».
Ця неприємна думка підбурила його. Натаніель добіг до роздоріжжя — й знов озирнувся. Тримаючи напоготові диск, притулившись до стіни спиною й не зводячи очей із бійки в коридорі, він проминув роздоріжжя — й побачив, як одна з тіней упала, розрубана одним ударом навпіл. Більше юнак баритись не став — часу було обмаль.
Він помчав коридором прямісінько в підвал. Попереду було видно сталеві двері з заґратованим віконцем — вхід до скарбниці.
Добігши до них, Натаніель зупинився — й ще раз озирнувся. Ззаду, здалека, було чути гамір, пахкотіння, нелюдський стогін. «Забудь поки про найманця!» Що ж тепер робити?
Він оглянув двері. Звичайнісінькі: заґратоване віконце, простенька клямка, жодних особливих знаків чи позначок. Чи може тут бути пастка? Цілком можливо, хоч клерк про неї й не згадував. Натаніель знав, що скарби за дверима охороняються Моровим Закляттям, але як його привести в дію? Можливо, для цього досить просто відчинити двері?..
Натаніель заціпенів, не наважуючись узятись за клямку. Відчинити чи ні?
Він озирнувся. Все це марно — треба роздобути посох. Інакше йому кінець. Натаніель узявся за клямку, крутнув, потяг…
Нічого не сталося. Двері не відчинялись.
Натаніель вилаявся й випустив клямку. Все-таки замкнено…
Він гарячково міркував. Замкової щілини не видно. Якесь закляття? Його він не знає…
Аж тут йому сяйнула просто-таки дурна думка. Він знову крутнув клямку — й цього разу
Нарешті! Двері відчинились. Випустивши клямку юнак затамував подих…
Назустріч йому не вирвалося жодне Морове Закляття. Вгорі автоматично спалахнуло світло — мабуть, у стелі був ув’язнений якийсь полонений біс. Усе залишалося таким самим, як і два дні тому: мармуровий постамент у центрі, захаращений купою скарбів; порожні кутки кімнати; круг постамента — широка смуга зеленкуватих плиток, що підходить майже до самісіньких дверей…
Натаніель потер підборіддя. Судячи з усього, варто йому наступити на ці зеленкуваті плитки, як на нього впаде Морове Закляття — і він за кілька секунд загине страшною смертю. Неприємна думка… Як же обійти їх? Смуга плиток надто широка, щоб перескочити її. Пробратись над ними теж не вийде — літати він поки що не вміє…
Юнака огорнула нерішучість. Назад дороги немає — становище надто скрутне, та й Кіті на нього сподівається. Але ж увійти до сховища — це певна смерть. Нема чим навіть захиститись — ні Щита, ні Чарів…