Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 57)
Середина калюжки випнулась, і пролунав голосок:
— Я врятований! — Калюжка крутнулась і, здається, помітила пана Гопкінса. — Ой!
Натаніель мовчки дивився на неї.
Квентін Мейкпіс теж побачив її. Він підійшов ближче й вирячився на неї.
— Цікаво! Схоже ніби на шматочок сирого тіста… Але розумний. Що ви про скажете, Гопкінсе?
Пан Гопкінс підійшов ближче. Він поглянув на Натаніеля, люто блиснувши очима:
— Боюся, сер, що це дещо менш безневинне. Це рештки підступного джина, який цього самісінького вечора намагався заарештувати мене. Ще кількох джинів із його супроводу я вже знищив. Здається мені, що пан Мендрейк сподівався застати нас зненацька.
— Та невже? — Квентін Мейкпіс сумно витяг обличчя. — Ой лишенько! Це вже інша справа. А я завжди покладав на вас такі надії, Джоне! Гадав, що ми справді зможемо чудово працювати разом! Що ж, шкода. Зате в мене є Гопкінс і ще п’ятеро
Він висолопив язик. Руки й ноги в нього затрусились, коліна підігнулись — здавалось, він от-от упаде.
Приголомшений Натаніель позадкував. Мейкпісове тіло раптово вигнулось — і закрутилось змією, ніби в нього розм’якли всі кістки. Потім воно завмерло й застигло. Драматург ніби опанував себе. На мить у його погляді промайнув жах. Він ще встиг промимрити:
— Це не…
Решта слів потонули в шаленій судомі. Мейкпіс засмикався, наче лялька на переплутаних нитках.
Голова запрокинулась. Очі вирячились у нікуди.
А рот зареготав.
Лайм, Дженкінс та інші змовники, стоячи довкола в пентаклях, підхопили цей регіт. їхні тіла немовби передражнювали проводиря, так само смикаючись і звиваючись.
Натаніель скам’янів, слухаючи сміх, що лунав звідусіль.
Ні, то не був приємний, радісний сміх, хоч його не можна було назвати й лютим, гнівним, переможним чи жорстоким. Інакше він був би не такий страшний. Ні, цей звук був порожній, недоладний — і ніби якийсь чужий. У ньому не було жодних людських почуттів.
Цей регіт узагалі не був людським.
24
Мене врятувала юшка. Густа й масна, що по вінця наповнювала срібну супницю. Спочатку, коли мене притиснуло до срібних стінок, моя сутність почала швидко танути. Аж несподівано ситуація змінилась на краще. Майже відразу, тільки-но Фекварл облишив мене, я під впливом срібла знепритомнів, а це означало, що моя крукова подоба розпалася. Я перетворився на масну рідину, що добряче скидалась на помиї. Не можна сказати, щоб я почувався добре, проте моя сутність гинула набагато повільніше, ніж сподівався Фекварл.
Моя свідомість то спалахувала, то згасала. То мені здавалось, ніби я десь далеко-далеко — в Єгипті, і востаннє розмовляю з Птолемеєм… аж тут я помічав, що повз мене пливуть шматочки тріски й камбали. Часом у пам’яті спливали Фекварлові слова:
Аж тут, так само несподівано, зникли і юшка, й холодний дотик срібла. Я опинився на волі.
Це, безперечно, було добре. А недобре — те, що я був уже не сам.
Передусім тут був мій господар — цього, власне, й слід було сподіватись. Його я будь-що пережив би. Та варто було мені озирнутись, як я побачив — кого б ви гадали? Уявіть, що ваш найголовніший ворог замкнув вас у смертельній пастці, а ви героїчно вижили, всупереч усім його підступам, — отож, коли ви нарешті опинитесь на волі, вам менш за все хотітиметься побачити
Та це все — ще половина клопоту. Крім Мендрейка та Фекварла, в залі перебували й інші, тож я прибув саме вчасно, щоб побачити їхні справжні обличчя.
Тут було відчинено аж п’ять брам до Іншого Світу, й моя сутність затремтіла від довколишньої бурхливої діяльності. У п’ятьох пентаклях стояли люди. На першому рівні здавалось, ніби вони стоять самі. На другому й третьому рівнях поруч із ними видніли розмиті химерні тіні; на ще вищих рівнях ці тіні виявлялись моторошними живими клубками, в яких неприємно сусідували численні щупальця, кінцівки, очі, шпичаки й зубці. Я бачив, як кожен із цих клубків стискався й проникав до тіла людини, що чекала на нього. Невдовзі навіть найнезграбніші ноги чи щупальця зникли з очей.
Перші кілька секунд люди, здається, контролювали ситуацію. Вони моргали, ворушились, чухали потилиці, а мій давній друзяка Дженкінс обережно надяг на ніс окуляри. Усе було цілком гаразд — хіба що їхні аури сяяли надзвичайною силою. Мене це, звичайно, не піддурило. Я вже бачив, як Фекварл обійшовся з паном Гопкінсом, і розумів, що люди недовго братимуть тут гору.
Так воно, врешті, й сталося.
Рівні за моєю спиною заколивались. Я обернувся, як амеба на повороті, й помітив ще одного чолов’ягу — низенького товстунчика в мереживній сорочці. І тут мені
Він заговорив — я не слухав. Його аура несподівано моргнула — один-єдиний раз, ніби хтось відчинив дверцята грубки, що палала в нього всередині. І товстунчик збожеволів.
Хоч як Фекварл сперечався зі мною, сама думка про заселення до людського тіла видається мені вельми образливою. По-перше, ти ніколи не знаєш, до кого заселяєшся. По-друге, змішати свою сутність із страхітливою, важкою земною плоттю — цілком незбагненно з естетичної точки зору. І по-третє, залишається ще дрібна проблема контролю — вміння керувати людським тілом. Фекварл уже встиг повправлятись із своїм Гопкінсом. А інші були тут чистісінькими новачками.
Всі шестеро чарівників — товстунчик та інші, що стояли по колах, — разом реготали, смикалися, трусилися, спотикалися, витягали руки в різні боки й падали.
Я поглянув на Фекварла:
— Ой-ой-ой, який жах! Страшна помста джинів починається!
Він насупився, нахилився, щоб допомогти своєму проводиреві, аж тут його увагу відвернув шурхіт біля дверей. То був ще один мій давній друзяка — найманець. Зазвичай його обличчя відбивало всі найвитонченіші почуття гранітної брили, однак тепер воно витяглося з жаху, а очі вирячились. Напевно, через бідолашних чарівників, що лежали на спинах, як перекинуті комашки, безпорадно ворушачи лапками. А може, його засмутило те, що тепер йому навряд чи заплатять. Будь-що найманець вирішив забратися геть. Він попрямував до дверей…
Аж тут Фекварл знявся в повітря — і приземлився біля найманця. Він поворухнув своєю висохлою рукою — найманець перелетів через усю залу й важко гупнув об статую. Помалу підвівшись, він витяг кинджал. Фекварл умить опинився поруч. У повітрі щось замерехтіло, долинув звук невидимих ударів, що нагадував бійку на каструльній фабриці. Кривий кинджал з брязкотом упав на підлогу. Найманець повалився на камені, хапаючи ротом повітря. Фекварл випростався, поправив краватку пана Гопкінса й спокійно повернувся до центру зали.
Я спостерігав за сутичкою з мимовільним задоволенням.
— Непогано! Я вже багато років намагався це зробити.
Фекварл стенув плечима:
— Тут уся річ у тім, щоб уникати магії, Бартімеусе. Цей чолов’яга надзвичайно стійкий — він ніби підживляється нашою енергією. До того ж перебувати в тілі смертного теж корисно. До речі, не думай, що тобі самому пощастить утекти. Скоро настане й твоя черга.
Він побіг до тіла товстунчика — воно тим часом качалось по підлозі, видаючи якийсь химерний гавкіт.
Може, це й марнославство, та мені вже набридло залишатись калюжкою сирого тіста. Ціною страшенного зусилля я спромігся зібрати себе в пірамідку слизу. Чи стало мені краще? Ні. Але я був надто зморений, щоб прибрати якусь серйознішу подобу… Слиз озирнувся, шукаючи Мендрейка. Якщо в мене все погано, то йому теж не всміхається доля.
На мій превеликий подив, він стояв біля стола поруч із Кіті Джонс![84]
Це справді приголомшило мене. Кіті Джонс ніяк не пасувала до цього рівняння. Ба більше: Мендрейк був заклопотаний тим, що намагався розв’язати їй руки! Чудасія! Навіть більша чудасія, ніж спілка Фекварла з Гопкінсом. І Мендрейк, і дівчина були не в найкращій формі, проте вони щось бурхливо обговорювали, позираючи на двері. Помітивши невдачу, що спіткала найманця, вони вирішили не діяти поспіхом.
Я повільно — чого ви ще хочете від слизу? — поповз до них. От тільки далеко я не заповз: підлога здригнулась, кам’яні плити тріснули, статуї захитались і вдарились об стіни. Ніби почався землетрус — чи на дах сів птах Рок. Насправді ж причиною цього був товстунчик, що досі лежав на підлозі. Йому пощастило перевернутись на бік, і тепер він намагався встати за допомогою самих лише ніг — і через те крутився за годинниковою стрілкою. Те, що перебувало всередині нього, вочевидь, засмутилось: товстунчик вередливо плескав долонею по каменях, і з кожним ударом зала здригалась.