Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 55)
Із зойком відчаю дівчина обернулась і помчала туди, звідки прибігла: коридором, повз двері до зали, за ріг…
Раптом вона налетіла на щось тверде й міцне. Її відкинуло вбік, вона мимоволі спробувала пом’якшити падіння, виставивши руку, — однак руки в неї були зв’язані, й це їй не вдалося: Кіті важко впала на кам’яну підлогу.
Вона поглянула вгору — і їй перехопило подих. Над нею височів чоловік — темний силует на тлі скляних світильників: довготелесий, бородатий, убраний у чорне. Яскраво-блакитні очі пильно розглядали дівчину, чорні брови супились.
— Допоможіть! — видихнула Кіті. — Будь ласка!..
Бородань усміхнувся — й простяг до неї руку в рукавичці.
* * *
Тим часом у Залі Статуй Гопкінс уже приземлився. Обличчя змовників повнилися здивуванням. Двоє чоловіків відтягували килими з центру зали. Коли Кіті знову з’явилась там — напівзадушена, повисла на власному комірі, за який її волік бородань, чарівники зупинились і покидали килими. Усі один за одним обернулись і вирячились на неї.
З-за спини Кіті пролунав низький голос:
— Що робити з цим дівчиськом? Я спіймав його, коли воно шукало вихід на вулицю.
Рудий чарівник хитнув головою:
— Хай їй біс! Я й не помітив, як вона зникла…
Пан Мейкпіс виступив уперед, примхливо насупившись:
— Панно Джонс, у нас справді немає часу на такі витівки… — він вишкірився, стенув плечима й відвернувся. — Спочатку її присутність мене тішила, але, правду кажучи, більше ця особа не цікава мені. Можете її вбити.
23
Натаніель побачив, як найманець жбурнув Кіті на килим, як відкинув плащ і дістав з-за пояса довгий кинджал, кривий, наче шабля. Побачив, як він простяг руку, схопив її за волосся, запрокинув їй голову, щоб дістатися до горла…
— Зачекайте! — Натаніель ступив уперед, говорячи так суворо, як тільки міг. — Не чіпайте її! Вона потрібна мені живою!
Руки найманця зупинились. Він поглянув на Натаніеля виряченими блакитними очима. А тоді повільно, розмірено потяг голову Кіті далі, водночас наставляючи кинджал.
Натаніель вилаявся.
Змовники спостерігали за ними із зловтішною цікавістю. Бліде, сіре обличчя Руфуса Лайма скривилося.
— Мендрейку, ви зараз не в тому становищі, щоб корчити з себе начальника.
— Навпаки, Руфусе. Квентін запрошував мене приєднатись до вашого товариства. І я, після цієї чудової демонстрації пана Гопкінса, радо приймаю цю пропозицію. Результати справді вражають. А це означає, що відтепер я — один з вас.
Квентін Мейкпіс заклопотано розстібав свій смарагдовий фрак. Він примружив очі, зважуючи всі «за» й «проти», і скоса поглянув на Натаніеля:
— То ви все-таки вирішили взяти участь у нашому невеличкому задумі?
Натаніель зустрів його погляд з усім можливим спокоєм:
— Саме так. Ваш задум справді майстерний. Він геніальний. Я щиро шкодую, що так злегковажив ним того дня, коли ви демонстрували мені отого простолюдина. Однак тепер я хочу спокутувати свою провину. А тим часом ця дівчина залишається моєю полонянкою, Квентіне. У мене є… свої наміри щодо неї. І нехай ніхто, крім мене, не чіпає її.
Мейкпіс потер підборіддя. Він не відповів. Найманець зручніше взяв у руку кинджал. Кіті невидющими очима втупилася в підлогу. Натаніель відчував, як б’ється серце у нього в грудях.
— Що ж, гаразд! — несподівано промовив Мейкпіс. — Дівчина ваша. Відпустіть її, Верроку. Чудово сказано, Джоне! Ви підтвердили мою високу думку про вас. Тільки будьте пильні: говорити легко, а слова треба підкріплювати діями! Зараз ми вас звільнимо, й ви просто зараз вступите в зв’язок із демоном — за вашим вибором. Та спершу я підготуюся до свого власного виклику демона! Берку! Візерсе! Приберіть ці килими! Звільніть мені пентаклі!
Він обернувся й заходився віддавати нові накази. Найманець із скам’янілим обличчям розімкнув пальці й випустив волосся Кіті. Натаніель, розуміючи, що за ним стежать ворожі очі — Дженкінс із Лаймом спостерігали за ним, не ховаючи підозри, — не став підходити до неї. Дівчина осіла на підлогу, безпорадно понуривши голову, з обличчям, схованим під волоссям. Це видовище тяжко вразило Натаніеля.
Вже вдруге за нинішній вечір Кіті Джонс мало не загинула — і все через те, що він накоїв. Через те, що
Там, у театрі, коли дівчину вдарило Пекельним Жезлом, Натаніель був певен, що вона померла. Його огорнула скорбота. Він мало не збожеволів від почуття провини. Хоч найманець наказав йому залишатись на місці, він кинувся до неї — й тільки
Останні кілька днів Натаніель уже потроху відчужувався від імені Мендрейка — від машкари, яка вже багато років була для нього ніби другою шкірою. Та лише після подій у театрі це відчуження стало остаточним. Він звик вірити в дві істини — й ця віра завжди керувала ним: у те, що уряд — непорушний і в те, що він, урешті-решт, завжди діє в ім’я добра. Аж тут за одну мить обидві ці опори було вибито в нього з-під ніг. Чарівників подолано. Кіті мало не загинула. І те, й інше зробив Мейкпіс, і Натаніель із жахом усвідомив, що жорстокі, байдужі драматургові дії є відображенням його власних вчинків.
Спочатку нечувана міра Мейкпісового злочину не давала Натаніелеві розпізнати його суть: театральний розмах перевороту, химерна ідея вселити демонів у людські тіла, всі ці дурні розмови про геніальність і новаторство спантеличили його — і відвернули увагу від звичайнісінької голої правди. Мейкпіс — лише ще один холодний, пихатий мерзотник, що намагається здобути владу. Такий самий, як Лавлейс, Дюваль чи… тут у Натаніеля пробігли спиною дрижаки, — чи сам Натаніель, із його нинішніми роздумами в автомобілі, з його мріями про те, як він заволодіє посохом і покладе кінець війні! Так, він
Якою ж помітною для інших була його пиха! Мейкпіс чітко бачив її. Фаррар — так само. Панна Лютієнс теж зрозуміла це — й відвернулась від нього.
Що ж тут дивного, що Кіті так зневажає його… Поглянувши на безпорадне тіло дівчини серед Залу Статуй, Натаніель зрозумів, що тепер поділяє її почуття до нього самого.
Аж тут Кіті отямилась, і юнак — водночас із полегшенням — відчув приплив рішучості.
* * *
Змовники тим часом були заклопотані. Вони снували залою туди-сюди, зносячи все необхідне для виклику: свічки, чаші, трави, квіти. Важкі килими в центрі зали було безцеремонно згорнуто й відкинуто вбік. Під килимами виявилось кілька гарних пентаклів, викладених перламутром і лазуритом. Мейкпіс, що вже скинув фрак, стояв усередині одного з них: він наказував, бундючився, вигукував пронизливі команди.
Кіті Джонс досі сиділа на підлозі.
Натаніель підійшов до неї, нахилився й лагідно промовив:
— Кіті, вставайте! — він простяг їй свої скручені руки. — Ось так. Так… Сідайте сюди, — він підсунув дівчині важке крісло з червоного дерева й допоміг умоститись у ньому. — Перепочиньте. З вами все гаразд?
— Так.
— Тоді чекайте. Я вас витягну звідси.
— Яким чином?
— Просто довіртесь мені.
Він сперся об стіл, оцінюючи становище. Біля дверей, згорнувши руки на грудях, стояв найманець і непримиренно зирив на них. Ні, тут не втекти… Самі змовники — люди хирляві: неважко здогадатись, чому Мейкпіс обрав саме їх. Він обирав слабких, обділених привілеями, переповнених заздрістю й злобою — таких, хто прийме його пропозицію, та водночас ніколи не стане для нього загрозою. Сам драматург — інша річ: це лютий супротивник. Зараз, без своїх демонів, Натаніель не міг нічого вдіяти.
Мейкпіс… Юнак укотре вилаяв себе за власну дурість. Багато років він підозрював, що в уряді є зрадник — заплутаний як у змові Лавлейса, так і в Дювалевому злочині. Тоді, у Гедлгем-Голі, знадобилось четверо чарівників, щоб викликати могутнього демона Рамутру, — і четвертого з них так ніхто й не бачив: лише здалека, в автомобілі, промайнули чиїсь окуляри, руда борода… Перевдягнений Мейкпіс? Тепер це видавалось цілком імовірним.
Недарма під час історії з ґолемом Натаніель дивувався, як легко драматург зумів виявити місце, де ховається втікачка Кіті: він, напевно, дізнався про це через Гопкінса, свого тогочасного посередника в Спротиві. Юнак заскреготів зубами. Як швидко Мейкпісові вдалося підкорити його, використати як спільника, виставити дурнем!.. Нічого, це ще не кінець…
Зі скам’янілим обличчям Натаніель спостерігав, як пан Гопкінс метушиться туди-сюди, виконуючи накази свого проводиря. То ось він який — цей таємничий учений, що його Натаніель так довго розшукував! Так, у тілі цього негідника справді вирує міць демона — сумнівів тут не було. Проте навряд чи цей чоловічок упорається з Кормокодраном, Аскоболом та іншими, якщо Натаніель встигне викликати їх сюди. Проте поки що Гопкінс коїв свої лихі задуми тут, а придуркуваті джини марно чекали на нього за милю звідси, в готелі «Амбасадор»! Натаніель безсило морщив лоба. Він торсав мотузки, що скручували його руки. Усе, що він міг, — чекати, поки Мейкпіс звільнить його й дозволить увійти в пентакль. Тоді він зможе діяти! Його слуги вмить опиняться тут, і зрадникам кінець.