Джонатан Страуд – Брама Птолемея (страница 43)

— Але ж…

— Я це зробила не подумавши. Якщо вже ви хочете знати правду, я за цим частенько шкодувала — щоразу, коли бачила на вулицях ваші огидні, брехливі листівки чи проходила повз підмостки, на яких наймані вами актори брехали за вашими вказівками. Тож не треба мені дякувати, пане Мендрейку. — Вона стенула плечима: дощ потроху дужчав. — Якщо вже хочете комусь подякувати, то дякуйте Бартімеусові. Це він порадив мені врятувати вас.

Навіть у темряві Кіті побачила, як зблідло чарівникове обличчя. Постать його напружилася, голос задрижав:

— Він порадив вам? Пробачте, мені важко в це повірити!

— Чому ж? Бо він демон? Еге ж, я розумію, як це безглуздо. Проте саме він пояснив мені, як зупинити ґолема; саме він покликав мене, коли я вже ладна була втекти. Якби не він, ви б неминуче померли. Тільки не переймайтеся цим — адже він лише раб!

Якусь хвилину чарівник мовчав. Тоді промовив:

— Я саме збирався розпитати вас про Бартімеуса. Він чомусь небайдужий до вас. Цікаво, чому?

Кіті щиро зареготала:

— Небайдужий?! Аж ніяк!

— Аж ніяк? Чому ж він тоді сказав мені, що ви загинули? Він говорив, ніби вас убив ґолем. Тому я, власне, й не шукав вас усі ці роки.

— Він так сказав? Я й не знала… — Кіті подивилася на чорну річку. — Ну, можливо, тому, що я шанобливо повелася з ним! Не поневолювала, не тримала багато років на службі — аж доти, доки його сутність виснажилась до краю!

Дівчина прикусила губу й поглянула на чарівника. Його очі ховалися за смужкою тіні.

— А звідки, власне, вам це відомо? — тихо поцікавився він. — Ви ж не бачилися з Бартімеусом усі ці роки. Чи все-таки бачилися?

Кіті позадкувала до парапету. Чарівник ступив ближче до неї.

Аж тут у повітрі зненацька щось засичало. Дощові краплі випарювались над чимось, що з’являлося над водою. То була невеличка куля, блискуча й рожева. Залунала музика, ніби десь удалині заграв оркестр. Мендрейк відсахнувся й вилаявся крізь зуби.

З кулі визирнуло трохи викривлене опецькувате обличчя. І долинув голос, так само трохи спотворений:

— Джоне! Нарешті я знайшов вас! Ви запізнюєтесь! Музиканти вже розігруються — чуєте? Приїздіть мерщій!

Чарівник легенько вклонився:

— Пробачте, Квентіне! Мене затримали.

— Не марнуйте часу! — обличчя на мить перевело погляд на Кіті. — І вашу подружку теж беріть із собою! Я для неї залишу місце. У вас десять хвилин, Джоне! Десять хвилин!

Куля знову засичала, розтала й зникла. Темний дощ, як і до цього, шурхотів по поверхні Темзи.

Кіті з Мендрейком вирячились одне на одного.

— Здається, — поволі промовив чарівник, — що нам доведеться продовжити цю розмову пізніше… Чи любите ви театр, панно Джонс?

Кіті набундючила губи:

— Не дуже.

— Я теж, — він витончено махнув рукою в бік вулиці. — Що ж, страждатимемо разом!

19

Наш напад на готель «Амбасадор» було сплановано по-військовому точно і вкрай ретельно. Десятихвилинна суперечка в телефонній кабіні — і план готовий.

Покинувши свого господаря, ми стрімко промчали Лондоном у подобі шпаків. Промайнули над парком, де я так нещодавно пережив свою прикру пригоду. Кришталевий палац, пагода, лихої пам’яті озеро — усе похмуро виблискувало в останньому надвечірньому промінні. Ілюмінацію здебільшого було вимкнено, звичайних натовпів люду ми не побачили, хоч невеликі компанії простолюду з невідомою метою тинялися туди-сюди газонами. Я помітив поліційний кордон, бісів, що кудись поспішали… аж тут ми опинилися над кварталом Сент-Джеймс і закружляли над готелем.

Готель був досить-таки пристойний: елегантна сіра кам’яниця, оточена посольствами і аристократичними клубами, місце водночас витончене й ненав’язливе, де закордонні дипломати й короновані особи могли як слід сипнути грошима.

Навряд чи тут зраділи би вторгненню компанії з п’ятьох джинів — ще й таких бридких, як Годж. Ми бачили закляття, що мерехтіли у вікнах, і сітку дрібних вузлів над пожежним виходом. Швейцар, чудовий у своїй лимонно-зеленій лівреї, скидався своїм пильним поглядом на людину, що носить лінзи. Тут слід було діяти обережно. Просто вдертись нам не пощастило б.

Навпроти входу стояла телефонна кабіна. П’ять шпаків один за одним пурхнули за неї — і п’ять щурів один за одним залізли туди крізь діру в стіні. Мвамба якось порозмітала недокурки своїм хвостом, і ми розпочали свою урочисту нараду.

— Отже, мої бойові побратими, — натхненно розпочав я, — пропоную вам…

Одноокий щур заперечливо підняв лапу:

— Стривай, Бартімеусе! А хто це сказав, ніби ти головний у нас?

— Тобі нагадати повний список моїх талантів? Не забувай: нам сьогодні ще треба зловити Гопкінса!

— Якби з твоєї балаканини, Бартімеусе, вийшло щось путнє, ми залюбки пішли б за тобою, — обізвався Кормокодран. Його кам’яний голос відлунював від стін кабіни так, що в мене аж затремтіли вуса. — На жаль, ти вже постарів, утомився — й тепер ні до чого не придатний.

— Ми вже чули про твої пригоди в подобі могутнього жабеняти! — додав, хихочучи, Годж. — Ти розвіяв свою сутність по цілому місту, сподіваючись на порятунок від господаря!

— Ну, це вже не його провина, еге ж? — із співчуттям заперечила Мвамба. З усіх щурів вона була найвитонченіша. Аскобол мав лише одне око, в Годжа між вусами стриміли отруйні шпичаки, а Кормокодран, як завжди, скидався на маленьку кам’яну вбиральню. Що ж до мене, то моя сутність знову мене підводила: на моїх лапах видніли розмиті плями, хоч я сподівався, що вони надто малі, щоб їх помітити.

— Може, й ні. Але ж треба думати, коли берешся до такої роботи! — зауважив Аскобол. — Погляньте на нього — він увесь розпливається!

— Він тільки марнуватиме час. Він уже відставав, коли ми летіли сюди!

— Еге ж, а яка користь із нього буде в бійці?!

— Він одразу перетвориться на кашу![65]

— Я його тоді докупи не збиратиму!

— Я теж. Ми йому не няньки!

— І все ж, попри вашу високу думку про мою силу — буркнув я, — все ж таки я — єдиний, хто бачив Гопкінса. Якщо хочете, вирушайте без мене. Цікаво, чи далеко ви тоді зайдете.

— Ач, як бундючиться, — замислено промовив Годж. — Чистісінька тобі повітряна кулька! Обережно, зараз він лопне!

Мвамбин хвіст сердито затарабанив об підлогу:

— Ми справді марнуємо час. Може, Бартімеус і підупав на силі, але нам усе одно не обійтися без його порад, — вона всміхнулася мені так ласкаво, як тільки може зробити це щур. — Будь ласка, далі, Бартімеусе. Розкажи нам про все, що ти бачив.

Ви добре мене знаєте. Я не з тих, хто довго тримає зло[66]. Тож я недбало стенув плечима:

— Правду кажучи, бачив я небагато. Бачив Гопкінса, але тільки мимохідь. Чарівник він чи ні, я сказати не можу. Гадаю, що чарівник. Адже хтось нацькував на мене зграю фоліотів і джинів!

— Є одна думка, — сказала Мвамба. — Ти певен, що він — людина?

— Гопкінс? Цілком! Я перевірив його на сімох рівнях. І на всіх він — людина. Якщо ми захопимо його зненацька, то неодмінно втримаємо.

— Це я візьму на себе! — зловтішно пробасив Годж. — Не хвилюйтеся. Я приготував для нього затишне місце. Таке, де не знадобляться ні пута, ні кайдани. Отут — у мене під шкірою! — він задоволено захихотів.

Решта четверо щурів перезирнулись.

— Гадаю, — зауважив Аскобол, — краще нам обійтися старими певними мотузками. Та все одно, Годже, дякую за пропозицію. Ходімо далі. Ми знаємо, що Гопкінс мешкає тут. А в якому номері?

Я стенув плечима:

— І гадки не маю.

— Тоді доведеться переглянути книгу реєстрації. А що далі?

Волохата Кормокодранова туша заворушилася:

— Далі ми забіжимо нагору, висадимо двері, дамо Гопкінсові бобу й потягнемо його геть. Раз, два — й готово. Хто ще має питання?

Я хитнув головою:

— Тактика блискуча. Але поки ми будемо висаджувати двері, Гопкінс запідозрить лихо. Тут треба діяти акуратно.

Кормокодран насупився:

— Акуратність — це вже не мій талант.