Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 59)

— Ну, — спокійно поцікавився кухар, — і що ти робиш у мене на кухні?

Ніщо в цій людині — на жодному з доступних Натаніелеві рівнів — не наводило на думку про її нелюдську сутність. І всетаки, пам’ятаючи Бартімеусові застереження, хлопець вирішив не ризикувати.

— Просто збираю батькові кошики, — чемно відповів він. — У нас їх не дуже багато. Якщо я вам завадив, то пробачте.

Кухар показав сікачем на двері.

— Іди собі.

— Так. сер. Уже йду.

Натаніель вийшов у коридор, притулився до стіни біля дверей і заходився чекати. Коли з кухні хтось виходив, хлопець умить нахилявся і вдавав, ніби зашнуровує черевик. Він хвилювався, боявся, що кухар з’явиться знов, і водночас його проймало дивовижне завзяття. Побачивши біля брами того самого найманця, Натаніель злякався, та страх скоро пропав і змінився відчуттям, якого хлопцеві нечасто доводилося зазнавати: азартом дії. Будь-що він більше не сидітиме безпорадний, не дозволятиме ворогам чинити що заманеться! Тепер він сам володіє ситуацією. Він вийшов на полювання. Він наступає!

Долинули легенькі кроки. З арки вийшов хлопчина-служник, що ніс на голові таріль з канапками. Підтримуючи таріль однією рукою, він повернув праворуч. Натаніель наблизився до служника.

— Привіт! — нарочито дружньо промовив він і оглянув хлопчину з ніг до голови. Чудово! Розмір саме той, що треба.

Природно, що служник теж звернув на нього увагу.

— Е-е... ти чогось хотів?

— Так. Де тут у вас убиральня? Бо ми довго їхали і... ну, ти розумієш.

Хлопчина зупинився біля підніжжя широких сходів і показав на бічний коридор.

— Отам.

— Може, проведеш мене? Я боюся помилитися дверима...

— Друже, я й так запізнююся.

— Ну, будь ласка!

Невдоволено зітхнувши, хлопчина обернувся й повів Натаніеля потрібним коридором. Він ішов так швидко, що таріль почав небезпечно сповзати в нього з голови. Служник зупинився, поправив таріль і рушив далі. Натаніель сповільнив хід, щоб дістати з верхнього кошика вкрадену на кухні важку качалку. Хлопчина спинився біля четвертих дверей.

— Тобі сюди.

— Ти певен, що сюди? Я не хочу лізти, куди не треба.

— Кажу тобі — сюди! Ось подивися!

Хлопчина копнув двері ногою. Двері відчинилися. Натаніель уперіщив хлопця качалкою. Служник і таріль гепнули на підлогу вбиральні з гуркотом, що нагадував рушничний постріл. Канапки з сиром та креветками посипалися з тареля градом. Натаніель хутенько майнув усередину й зачинив двері.

Служник лежав непритомний, тож Натаніель легко здер з нього уніформу. Позбирати розсипані канапки було важче: вони порозліталися по всіх кутках і тріщинах. Вершковий сир був м’який, і Натаніель просто мастив його назад на хліб, а от частину креветок урятувати так і не вдалося.

Упорядкувавши, наскільки це було можливо, таріль, Натаніель розірвав свою сорочку на смужки, скрутив хлопчину й заткнув йому рота. Потім затяг служника до однієї з кабінок, замкнув двері зсередини, а сам виліз через верх, ставши на бачок.

Приховавши отак сліди злочину, Натаніель оглянув себе в дзеркалі, розправив пожмакану уніформу, поставив на голову таріль і покинув убиральню. Зміркувавши, що в частині будинку, призначеній для челяді, навряд чи трапиться щось варте уваги, він повернувся назад і вирушив сходами вгору.

Повз нього то сюди, то туди снували численні слуги, що розносили таці з пляшками, та жоден з них не окликнув Натаніеля.

Нагорі хлопчина побачив двері, що вели до світлого коридору з високими склепінчастими вікнами. Підлоги тут були вистелені мармуровими плитами й покриті розкішними перськими килимами. Вздовж вибілених стін, по нішах, стояли алебастрові погруддя славетних історичних діячів. Навіть у кволому промінні листопадового сонця цей коридор здавався сліпучим. Натаніель прокрався ним. нашорошивши вуха.

Спереду долинули гучні привітання й сміх. Хлопець вирішив, що розумніше буде обійти цих людей. Крізь відчинені двері він побачив книжкові полиці, ступив туди...

... і опинився в чудовій круглій бібліотеці заввишки в два поверхи, зі скляною банею, що правила за стелю. Над головою Натаніеля вздовж стін тяглася металева галерея, до якої вели кручені сходи. Крізь скляні двері та вікно над ними було видно травники й віддалений декоративний ставок. Кожен дюйм стін було заставлено книжками — великими, дорогими, старовинними, зібраними з усього світу. Натаніелеве серце тьохнуло від захоплення. Колись і в нього буде така сама бібліотека...

— Ти що тут робиш?

Панель з книжками ковзнула вперед, відчиняючи влаштовані за нею двері. На цих дверях стояла чорнява насуплена молода жінка. Вона чимось нагадала Натаніелеві пані Лютієнс. Завзяття вмить покинуло хлопця, він безпорадно роззявив рота.

Жінка ступила до нього. На ній була ошатна сукня, а тоненьку шию обвивало діамантове намисто. Натаніель опанував себе.

— Е-е... хочете канапку?

— Хто ти такий? Досі я тебе не бачила, — в голосі жінки лунали металеві нотки.

Натаніель гарячково шукав відповіді:

— Я Джон Скволз, мадам. Ми з батьком привезли вам замовлені харчі. Одному хлопцеві-служникові зробилося погано. Щойно, мадам, — тож мене попросили його замінити. Такого дня, як тепер, зайва пара рук не зашкодить. Якщо я потрапив не туди, пробачте. Я не знаю цього будинку...

— Годі! — жінка досі дивилася на нього вороже. Тепер вона, напружившись, розглядала таріль. — Ач! Як ти наважився принести сюди...

— О, Амандо! — вслід за жінкою до бібліотеки увійшов якийсь молодик. — Ось де ти! О, дякувати Богові — їжа! Ану, дозволь... — він ступив до Натаніеля і взяв з тарелі три-чотири понівечені канапки.

— Ти врятував мене! Я ледь не помер з голоду, поки ми їхали з Лондона... О-о, які креветки! — він завзято жував. — Які пахощі! М-м, свіженькі. Скажи-но мені, Амандо... це правда, про вас із Лавлейсом? Усі тільки про це й говорять...

Аманда Кеткарт дзвінко засміялась і показала Натаніелеві на двері.

— Візьми це й занеси до вестибюлю. Нехай наступного разу приготують краще.

— Слухаюсь, мадам!

Натаніель легенько вклонився — він бачив, як це роблять слуги в Парламенті, — і вийшов з бібліотеки.

Він розумів, що дивом урятувався, й серце його шалено тріпотіло, однак розум залишався спокійним. Почуття провини, яке палило його вогнем, змінилося холодним усвідомленням становища. Пані Андервуд загинула, бо він украв Амулет. Вона померла, а він, Натаніель, живий. Так сталося. А тепер він, у свою чергу, знищить Лавлейса. Натаніель знав, що навряд чи йому суджено пережити нинішній день. Проте йому було байдуже. Перевага на боці ворога. Що ж, гаразд. Він або переможе, або помре, намагаючись перемогти.

Ця формула вабила хлопця своїм героїзмом. Вона була ясна й проста, допомагала позбутися плутанини в думках.

Натаніель відшукав вестибюль за жвавим гомоном. Гості прибували цілими натовпами; їхня весела балаканина гучно відлунювала від мармурових колон. Міністри поспіхом заходили, стягали рукавички, розмотували довгі шовкові шалики; їхнє дихання в прохолоді вестибюлю клубочилось хмаринками. Чоловіки були у смокінгах, жінки — в елегантних сукнях. Слуги, що шикувалися вздовж стін, приймали пальта і пропонували гостям шампанське. Натаніель на мить розгубився, а потім, піднявши тарелю вище, пірнув у натовп.

— Сер, мадам, чи не бажаєте?..

— Канапки з сиром і креветками, мадам?..

— Чи бажаєте?..

Хлопець крутився на всі боки, протискався то сюди, то туди, а простягнуті зусібіч руки ширяли над його тарелем, мов ті чайки над морськими хвилями. Ніхто не говорив до нього. Хлопчину просто, здається, не помічали: кілька разів гості, беручи канапки або вже кидаючи їх у рот, боляче зачіпали Натаніелеві голову. За кілька секунд переповнений таріль спорожнів, залишилися самі крихти та ще дві-три канапки з нижнього ярусу. Натаніеля, розпатланого й засапаного, виштовхнули з натовпу гостей.

Довготелесий похмурий лакей, що стояв поряд, розливав по келихах вино.

— Наче та звірота, еге ж? — ледь чутно зауважив він. — От кляті чарівники!

— Умгу.

Натаніель не слухав лакея. Він дивився на міністрів, що юрмилися у вестибюлі: магічні лінзи дозволяли йому оцінити істинний розмір натовпу. Майже над кожним чоловіком чи жінкою літав біс; поки господарі вели світську бесіду чи вихвалялись коштовностями, їхні слуги-демони спілкувалися по-своєму. Кожен біс приндився, бундючився і вряди-годи намагався поставити на місце когось із супротивників, тихенько штрикаючи його в бік своїм гострим хвостом. Дехто з бісів змінював колір, переливаючись геть усіма відтінками веселки і врешті зупиняючись на застережливій червоній чи жовтогарячій барві. Щe дехто копіював обличчя й порухи своїх господарів та їхніх суперників. Якщо чарівники й помічали це, то намагалися не звертати уваги, проте в Натаніеля від цього сполучення силуваних усмішок хазяїв та кривляння їхніх слуг аж паморочилось у голові.

— Ти їх розносиш чи просто гуляєш собі?

Це обізвалася гладка сердита жінка зі ще товстішим бісом позаду. А біля неї... Натаніелеві тьохнуло серце — він упізнав ці водянисті очі, це риб’яче обличчя! Так, це пан Дайм, Лавлейсів приятель, а з-за вуха у нього визирає найменший і найнезграбніший біс, якого тільки можна уявити. Натаніель з байдужим лицем уклонився і простяг таріль.

— Пробачте, мадам.

Жінка взяла дві канапки. Лайм — одну. Натаніель покірно втупився в підлогу, відчуваючи, що чарівник пильно оглядає його.