Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 54)
— Отже, — сказав я, зупинившись, — станція вже близько. Та перш ніж рушити туди, нам треба вирішити одну проблему.
— Яку?
— Щоб ти не виглядав і не смердів, як свинопас.
Після походу через пустище хлопець укрився новим бруд ним візерунком. Таким, що хоч бери його в рамці і вішай на стіну.
Хлопчисько спохмурнів:
— Гаразд. Спочатку вичисти мене. Придумай який—небудь спосіб.
— Атож.
Можливо, мені не слід було хапати його й занурювати в річку. Навряд чи Темза чистіша за болото, яке ми щойно подолали. Проте найгірший бруд усе-таки вдалося змити. Десь із хвилину я полоскав хлопця, а потім відпустив. Хлопчина підскочив, відпльовуючись і кашляючи, й щось пробулькотів. Я витлумачив це булькотіння по-своєму:
— Ще хочеш? Ну, це вже
Я ще раз сполоснув хлопця, й він зробився як новенький. Тоді я потяг його в затінок бетонної набережної і, обережно орудуючи Полум’ям, висушив йому одяг. Пахнути він став краще, а от настрій у нього чомусь не поліпшав. Та добре вже — не все одразу.
Покінчивши з миттям, ми вирушили в дорогу і дісталися до залізниці саме вчасно, щоб сісти на перший потяг у південному напрямку. Я вкрав у касі два квитки і, доки станційна охорона шукала по всіх платформах ошатну червонолицю даму—проповідницю, спокійненько зайняв своє місце саме в ту мить, коли потяг рушив. Натаніель сів від мене якнайдалі — мабуть, і досі сердився за Імпровізовану ванну, яку я влаштував йому.
Перші півгодини дороги були напрочуд спокійні — найспокійніші від моменту мого першого виклику. Риплячи всіма зчепами і з’єднаннями, ніби хворий на артрит, потяг тихенько посувався нескінченними лондонськими передмістями — кам’яними джунглями, що найбільше скидалися на морену, залишену велетенським льодовиком. Ми їхали повз покинуті фабрики й занедбані бетонні майданчики; за ними тяглися вузенькі вулиці, заставлені однаковими будиночками, з димарів яких подекуди курився димок. Одного разу я навіть побачив у небі на тлі світлої хмаринки цілий загін джинів, що поспішав на захід. Навіть з такої відстані було видно, як виблискують на сонці їхні панцери.
У потяг майже ніхто не сідав і ніхто з нього не виходив. Я вирішив відпочити. Джини не сплять, та я занурився в якусь подобу дрімоти — полинув думками в минулі століття, споглядаючи найкращі моменти свого життя: помилки чарівників, помсту ворогам...
Мої спогади обірвав хлопчисько — він саме перебрався на сидіння навпроти мене.
— Треба придумати план, — понуро мовив він. — Спосіб, як нам пройти крізь увесь цей захист.
— З оцими всіма куполами й вартовими, що довільно переміщуються, безпечного способу не існує, — зауважив я. — Нам потрібно щось на зразок троянського коня.
Хлопець спантеличено вирячився на мене.
— Ну, розумієш... таке щось зовні цілком невинне, що вони пропустили б через ворота. А всередині заховаємось ми. Скажи щиро: теперішніх чарівників хоч чого—небудь навчають?[88]
— Виходить, нам треба десь заховатися, — буркнув хлопчина. — Є ідеї?
— Ні.
Він насупився й замислився. Я просто—таки чув, як його мозок аж рипить від зусиль.
— Гості приїдуть завтра, — бурмотів він. — Їх пускатимуть усередину... отже, до воріт раз по раз заїжджатиме всілякий транспорт. Може, попросимо когось, щоб нас підвезли?
— Можна, — погодився я. — Тільки всі чарівники будуть з ніг до голови заслонені Щитами й пообсаджувані запопадливими бісами. Прослизнути повз них непомітно буде важко.
— А слуги? — питав далі хлопчисько. — Вони ж якимось чином потрапляють усередину?
Мушу віддати йому належне — думка була непогана.
— Більшість із них уже будуть там, — сказав я. — Хоча твоя правда — дехто ще прибуватиме. І свіжі харчі теж підвозитимуть. А ще приїдуть артисти — жонглери там чи музики...
Хлопчисько презирливо поглянув на мене.
— Хто з нас краще знає чарівників — ти чи я? Жонглери бувають завжди.[89] Річ у тім, що до садиби заходитиме сторонній люд — не чарівники. Якщо ми займемо вигідну позицію на підступах, то нам, може, й пощастить пробратись всередину в чиїйсь компанії. Спробувати варто обов’язково. А поки... поки що спи. Нам ще довго йти пішки від станції.
Повіки в хлопця були наче олив’яні. Чи не вперше він не став зі мною сперечатися.
Мені траплялися льодовики, що пересувалися швидше за цей потяг, тож хлопчисько встиг поспати як слід. Та врешті ми все ж доїхали до станції, найближчої до Гедлгем—Голлу. Я розбудив свого хазяїна й ми вискочили з пагона на платформу. Платформа ніби поверталася назад у лоно природи. Крізь бетон рясно проростала різноманітна трава, а ветху залу очікування оповили спритні лози. На іржавих ліхтарних стовпах гніздилися птахи. Каси тут не було, зрештою, як і жодного іншого знаку людського життя.
Потяг вирушив далі — так, ніби готувався померти під першим—ліпшим парканом. Поблизу колії стояли білі ворота, за якими починався сільський путівець. Обабіч путівця розкинулося поле. Я підбадьорився: добре все-таки вирватись із злих лабет міста і опинитися серед лісів та полів.[90]
— Підемо путівцем, — сказав я. — До садиби миль принаймні з дев’ять, тож боятись поки нема чого. Я... Що там у тебе сталося?
Хлопчина зблід і немовби стривожився.
— Нічого. Просто я... не звик до такого... простору. Тут немає жодного будинку!
— От і чудово. Немає будинків — значить, немає людей. І чарівників теж.
— Мені якось... ніяково. Тут так тихо.
Нічого дивного — раніше він ніколи не бував на селі. Навіть у парку не бував. Тож простір його й лякає.
Я перейшов колію й відчинив ворота.
— Отам, за деревами, село. Там тобі дадуть попоїсти, і ти досхочу попригортаєшся до будинків.
***
Моєму господареві знадобився час, щоб угамувати свій страх. Він ніби чекав, що порожні поля чи зимові кущі підскочать, мов вороги, й накинуться на нього, і без упину озирався на всі боки, щоб не проґавити цього нападу. Він здригався від найменшого пташиного свисту.
Я ж, навпаки, почувався пречудово — саме через те, що довкола було безлюдне село. Тут не відчувалося жодної ознаки магії, навіть далеко в небі.
Діставшися до села, ми натрапили на єдину тутешню бакалійну крамничку й поцупили досить їжі, щоб наповнити хлопцеві шлунок до завтра. Це було навіть не село, а хутірець — кілька хатинок довкола зруйнованої церкви — такий маленький, що тут навіть не було чарівників. Нечисленні люди, яких ми зустрічали, неквапом ішли дорогою, й жоден не мав з собою навіть бісеняти. Мого хазяїна це просто—таки приголомшило.
— Хіба їм незрозуміло, які вони вразливі? — пирхнув він, коли ми проминули останню хатинку. — Зовсім беззахисні! Найменший магічний напад — і вони безпорадні.
— Може, для них це не головне, — зауважив я. — Їм вистачає про що турбуватися. Скажімо, про те, як заробити собі на прожиток. Боюся, що саме цього тебе й не вчили.[91]
— Ну то й що? — обурився хлопець. — Чари — найкраще покликання! Наші вміння й самопожертва стримують країну від розпаду. Ці бовдури повинні нам дякувати.
— Дякувати? Таким людям, як Лавлейс?
Хлопчина спохмурнів, однак промовчав.
Після полудня ми опинилися в небезпеці. Мій хазяїн дізнався про це завдяки тому, що я кинувся на нього, й ми полетіли до
неглибокої придорожньої канави. Я притис його до землі — трохи міцніше, ніж це справді було потрібно.
З повним ротом землі хлопчина пробурмотів:
— Що ти робиш?!
— Мовчи! Попереду патруль. Летить із півночі на південь.
Я показав на щілину в живоплоті. Вдалині серед хмар було видно зграйку шпаків.
Хлопчисько нарешті виплюнув землю з рота:
— Я не бачу їх.
— На п’яти рівнях помітно, що це фоліоти[92]. Довіряй мені. Далі нам слід бути обачнішими.
Шпаки зникли в південному напрямку. Я тихенько звівся на ноги, оглянув обрій і зауважив:
— Краще нам зійти з дороги. Тут ми надто помітні. Коли смеркне, підберемося ближче до садиби.
Якнайобережнішим чином ми прослизнули крізь дірку в живоплоті, обійшли краєм поле й заховалися під деревами, в сякій—такій безпеці. Тут не було видно ніяких загроз на жодному рівні.
Через ліс пройшли без пригод. Невдовзі ми вже причаїлися на галявині й розглядали долину, що простелялася перед нами. Долина попереду трохи западалася вниз, і нам було чудово видно осінні поля — зорані, пурпурово—бурі.
Поля тяглися десь із милю, а далі височів старий цегляний мур, пошарпаний і поруйнований, що означав собою межу володінь. За ним видніли темні сосни — то починалася садиба Гедлгем. Над соснами здіймався червоний захисний купол — його було помітно на п’ятому рівні. Поки я спостерігав за ним, купол зник — і за секунду, посинівши, з’явився вже на шостому рівні.
Серед дерев стриміла висока арка — напевно, головна брама садиби. Крізь арку проходила дорога — пряма, наче, стріла.
За півмилі від місця нашої засідки, біля дубового гайка, було перехрестя: там сходилися дорога до садиби, наш путівець і ще два шляхи, що вели невідомо куди.