Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 53)

Третє обличчя Натаніель бачив лиш одну мить, але воно навіки закарбувалось у його пам’яті: дівоче, юне й бліде, облямоване темним прямим волоссям. Очі дівчини вирячились — не зі страху, тільки з люті. Хлопець почув, як вона вигукнула якусь команду. Фред вискочив уперед. Щось світле й блискуче майнуло до Натаніеля з темряви. Він зігнувся... і вдарився скронею об мур. До горла підкотилася жовч, перед очима спалахнуло світло. Натаніель сповз у калюжу біля підніжжя муру.

Він лежав напівпритомний, не в силі поворухнутись. Очі його були заплющені, тіло задеревіло, а мозок ледве розумів, що коїться довкола. Натаніель відчув, як хтось дрібними кроками підійшов до нього: скреготнув метал, рипнула шкіра. Щось легенько торкнулося його лиця.

— Ти не влучив. Він живий, хоч і непритомний, — промовив дівочий голос.

—Хочеш, Кіті, я переріжу йому горлянку? — відповів Фред.

Скільки після того тривала мовчанка, Натаніель не міг би сказати.

— Ні... Не треба. Це просто дурний хлопчисько. Ходімо.

Темна вулиця занурилася в тишу. Натаніелеві поволі перестало паморочитись у голові, а куртка промокла наскрізь, і холодна вода проймала його аж до кісток. Проте хлопець іще довго лежав на місці — боявся поворушитись.

34

Я просидів у бібліотеці майже п’ять годин, аж доки нарешті рипнула відірвана дошка й до будинку ввалився мій смутний, замурзаний і надзвичайно смердючий хазяїн. Залишивши за собою брудний слід — сподіваюся, що це все— таки був звичайнісінький бруд із калюжі, — ніби якийсь величезний слимак, він дошкутильгав до другого поверху, де й сповз на підлогу. Сповнившись наукової допитливості, я запалив невеличке Полум’я і уважно оглянув хлопчину. Добре, що я маю досвід спілкування зі стигійськими бісенятами та іншою дрібною нечистю, — видовище було нівроку гарненьке. Здавалося, що його добряче потягали якимось болотом чи хлівом, а потім занурили в бочку з гноєм та солом’яною січкою. Волосся його злиплося в затверділі пасма, що нагадували дикобразові голки. На вилиці виднів здоровенний синець, а над вухом — потворна рана. При цьому, однак, його очі аж палали люттю.

— Чи добре провели вечір, сер? — поцікавився я.

— Вогонь! — гаркнув він. — Розпали вогонь. Я змерз.

Такий пихатий хазяйський тон дивно було чути з вуст істоти, якою зараз погребував би навіть шакал. Проте я не сперечався — надто вже це мене тішило. Я набрав перших ліпших дерев’яних трісок, запалив Животворний Вогонь і, прибравши Птолемеєву подобу, сів поруч Із хлопцем. Так близько, як дозволяв мені сморід від нього.

— Цікава зміна, — бадьоро зауважив я. — Вона мені до вподоби, бо зазвичай устрявати в халепи й викачуватись у бруді з голови до ніг, доводиться джинам, а не чарівникам... Що ж змусило тебе покинути бібліотеку? Тебе знайшли Лавлейсові прихвосні? Чи сюди вдерся Джабор?

— Я вийшов купити газету, — процідив хлопець крізь зуби.

Ще кумедніше! Я скрушно хитнув головою:

— Ти краще доручив би таке небезпечне завдання комусь досвідченішому. Скажімо, якійсь бабусі. Чи якомусь дошколярику..

— Замовкни! — блиснув очима хлопець. — Це все отой газетяр! І його приятель Фред. Два простолюдини! Вони вкрали моє дзеркало — те саме, що я зробив, — і виманили мене звідси. Я подався за ними, а вони на мене напали! І вбили б, якби не оте дівчисько...

— Дівчисько? Яке дівчисько?

—... і я все одно мало не розбив собі голову! І впав у калюжу! А потім, коли вони вже пішли, ніяк не міг знайти дорогу назад. А тут саме почалася комендантська година — всюди повно куль—шпигунів, і мені довелось від них ховатися. Врешті я казна—скільки пролежав у болоті під мостом, поки вулицю прочісували прожекторами. А коли патруль забрався геть, я знову почав шукати дорогу. Кілька годин шукав. Ще й коліно розбив.

Хоч це, звичайно, й не Шекспір, та мені давно вже не розповідали на ніч таких казочок. Я натішився досхочу.

— Вони із Спротиву, — провадив хлопчисько, дивлячись у вікно. — Я певен! Вони збираються продати моє дзеркало! Віддати його тим людям, що напали на Парламент! Ох! — він стиснув кулаки. — Ну чому там не було тебе? Я спіймав би їх і змусив сказати, хто в них головний.

— Дозволь нагадати тобі, — холодно зауважив я, — що я тим часом виконував твій наказ. А що то за дівчисько?

— Не знаю. Я бачив її одну—єдину мить. Вона командувала хлопцями. Ні. коли—небудь я поквитаюся з цією злодюжкою!

— Tи ж ніби казав, що ця дівчина врятувала тобі життя!

—Так. але вона забрала моє дзеркало! Злодійка і зрадниця!

Когось це дівча мені нагадало... Мені зненацька сяйнула думка:

— А звідки вони дізналися про дзеркало? Ти їм його показував?

— Ні. Гадаєш, я такий дурень?

— Це тут ні до чого... Ти певен, що не діставав його, коли шукав по кишенях гроші?

— Певен. Газетяр просто знав це, й квит. Ніби він сам — джин чи біс.

— Цікаво...

Усе це вкрай скидалося на компанію, що накинулася на мене тієї ночі, коли я вкрав Амулет Самарканда. Тій дівчині з приятелями теж не треба було бачити Амулет, щоб знати, що він у мене. А потім вони розшукали мене під моїми чарами маскування... Корисні здібності, й ними, вочевидь, користуються вже давно. Якщо ця молодь справді частина Спротиву, то рух проти чарівників потужніший і серйозніший, ніж мені здавалося. Еге ж, на Лондон чекають зміни...

Я не став ділитися цими думками з хлопчиною. Врешті, він мій ворог. Застерігати чарівників я аж ніяк не прагнув.

— Гаразд. Забудь на секунду про свої злигодні, — запропонував я, — і вислухай мою розповідь.

Хлопчина буркнув:

— Ти знайшов Гедлгем-Голл?

— Знайшов. Якщо хочеш, я доправлю тебе туди. Уздовж Темзи в той бік іде залізнична колія, та спершу я розкажу тобі, який захист довкола будинку своєї приятельки спорудив Лавлейс. Захист, правду кажучи, вельми потужний. З повітря околицю патрулюють фоліоти, а на землі — в довільних місцях — раз по раз з’являються дужчі сутності. Над самою садибою встановлено якнайменше два захисні куполи — вони так само міняють своє місце. Я не зміг пробратися всередину. А з баластом на буксирі — таким, скажімо, як ти, — це буде ще важче.

Хлопець не піддався на мої кпини. Він надто втомився.

— І все-таки, — провадив я. — здається мені, що вони в тій садибі щось ховають. Завчасно, за два дні, спорудили захист — а це потребує величезної витрати сил. А отже, й капость визріває так само величезна.

— Чи довго туди їхати?

— Ранковим потягом можна встигнути до вечора. Потім ще чималенька відстань пішки. Нам доведеться вийти просто зараз.

— Гаразд.

Він звівся на ноги. В черевиках у нього захлюпало.

— Ти певен, що нам потрібен цей план? — поцікавився я. — Може, краще їдьмо в порт? Там на кораблях завжди потрібні стюарди. Робота хоч і важка, та нівроку цікава. Тільки подумай — свіже морське повітря...

Хлопчина не відповів — він уже вийшов. Я зітхнув, загасив вогнище й подався за ним.

***

Обрана мною дорога проходила пустищем, що простягалося на південний схід — між фабриками й складами, вздовж притоки Темзи. Мілка річка вилася своєю мініатюрною долиною, утворюючи справжній лабіринт із пагорбів, боліт та озерець; залишок ночі ми змарнували на те, щоб подолати цю плутанину. Наші черевики грузли в мулі й воді, гостра осока різала ноги та руки, над головами дзижчали комарі, а поруч зі мною незгірше за комарів пхинькав хлопчисько. Після сутички з членами Спротиву він був не в гуморі.

— Мені, до речі, гірше, ніж тобі, — врешті не витримав я, коли він надто вже розрюмсався. — Я міг би подолати цей шлях за п’ять хвилин, а натомість плентаюсь тут у твоїй компанії! Качатися в бруді — це ваш, людський, привілей!

— Я не бачу, куди ступати! — поскаржився хлопець. — Зроби хоч яке—небудь світло. Ти ж можеш!

— Можу., тільки якщо тобі кортить привернути увагу якогось нічного джина. Вулицями нишпорять шпигуни — ти сам у цьому переконався. І не забувай, що нас досі шукає Лавлейс. Тому я й вибрав цю дорогу, що вона така бридка й темна!

Навряд чи це пояснення втішило хлопця, але пхинькати він став менше[86].

Спотикаючись, ми посувалися вперед. А я тим часом обмірковував становище, як і завжди, за допомогою своєї бездоганної логіки. Відтоді, як цей шмаркач уперше мене викликав, минуло шість днів. Шість днів я почуваюся препогано. А кінця й досі не видно.

Цей хлопчисько... Яке місце він посяде в моєму реєстрі найгірших людей усіх часів та народів? Ні, як господар він не найгірший — з-поміж тих, кого мені доводилось терпіти[87], — та проблему він являє собою досить—таки своєрідну. Всім розважливим, розумно жорстоким чарівникам відомо, коли треба битися, а коли — тікати. Вони нечасто ризикують і собою, й своїми слугами. А цей хлопчина не має жодної гадки про розважливість. Він приголомшений бідою — яку сам на себе здуру й накликав, — а тепер, немов поранена змія, силкується куснути супротивника. Хоч які були початкові причини його ворожнечі з Лавлейсом, колишня його обачність змінилася відчаєм, який підсилило горе. Така проста річ, як самозахист, поступилася місцем гордощам і люті. Він прямує назустріч власній смерті. Що ж, щасливої дороги. Тільки він навіщось тягне з собою й мене. Отут я вже не знав, що вдіяти. Я був прикутий до свого хазяїна. Єдине, що міг, — робити все, щоб він залишився живий.

На світанку ми дійшли цим пустищем від Північного Лондона майже до Темзи. Тут притока трохи ширшала, а потім по кількох водозливах єдналася з Темзою. Пора було вибиратися на дорогу. Крутим берегом ми вилізли до дротяної сітчастої огорожі (у ній я випалив акуратний отвір), пробралися крізь неї і опинилися на брукованій вулиці. Ліворуч був центр міста, праворуч — Тауер, попереду — Темза. Комендантська година давно минула, але навкруги досі не було нікого.