Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 51)
— Годі вже мені наказувати! Іди собі, й квит! Ні, стривай... Як мені підтримувати вогонь?
Через кілька хвилин джин вирушив. Натаніель умостився просто на підлозі, біля самісінького вогнища. Горе і почуття провини огортали його, мов тінь, однак утома була дужча. За хвилину він уже спав.
33
Уві сні Натаніель сидів у літньому садку поруч із якоюсь жінкою. Хлопцеві було спокійно та легко: жінка щось говорила. він її слухав, і звук її голосу зливався зі співом пташок і доторком сонячних промінців до лиця. На колінах у Натаніеля лежала закрита книжка, він не звертав на неї уваги: чи йому не треба було читати її, чи просто не хотілося. Голос жінки то гучнішав, то вщухав: Натаніель засміявся й відчув, як її рука лягла йому на плечі. Аж тут на сонце набігла хмарина, повіяло холодом. Раптовий порив вітру перекинув палітурку книжки і заходився з шурхотом гортати сторінки. Жінчин голос зробився густішим, і Натаніель уперше поглянув на неї... І побачив під копицею довгого білявого волосся джинові блискучі очі й вишкірену пащу. Пальці на плечі зімкнулись, і його потягло до ворога. Джин роззявив пащу...
Натаніель прокинувся й відчув, що лежить скулений, затуливши зі страху обличчя долонею.
Багаття догоріло, й денне звітно вже згасало. В бібліотеці сутеніло. Судячи з усього, хлопець проспав кілька годин, проте нітрохи не відпочив, лише закляк та змерз іще дужче. Живіт аж судомило з голоду. Натаніель спробував підвестися, але кволі ноги не тримали його. Очі були сухі й гарячі.
Хлопчина підійшов до вікна і глянув на годинник. За двадцять хвилин четверта: день майже минув. А Бартімеус ще не повернувся.
Коли звечоріло, з крамничок повиринали люди з довгими гаками і почали закривати на ніч вітрини. Кілька хвилин з вулиці було чути брязкіт і ляскіт металу, ніби в сотнях замків спускали ґрати на воротях. Один за одним спалахували жовті вуличні ліхтарі, й Натаніель побачив, як вікна над крамницями затуляються шторами. Вулицею з гуркотом проїздили автобуси — їхні віконця так само світились. Тротуарами поспішали додому пішоходи.
А Бартімеуса досі не було. Натаніель нетерпляче походжав темною холодною кімнатою. Це чекання неабияк сердило його. Він знову почувався безсилою іграшкою в руках долі. Знову все. як завжди. Щоразу в критичний момент — від минулорічного Лавлейсового нападу до вчорашнього вбивства пані Андервуд — хлопчина був безпорадний, 1 це дорого йому коштувало. Однак відтепер усе зміниться. Більше його ніщо не стримує — йому нема чого втрачати. Коли джин повернеться, він...
— Вечірній випуск! Останні новини! — долинуло з вуличної темряви.
Натаніель притулився обличчям до крайнього зліва вікна й побачив, як над тротуаром, погойдуючись, пливе кволий вогник ліхтарика. Ліхтарик висів на довгій жердині, прилаштованій до візка. Той самий хлопчина—газетяр.
Якусь хвилину Натаніель стежив за ним і вагався. Власне, в купівлі нового номера газети не було жодної рації: навряд чи за день щось змінилося! Та водночас «Таймс» залишався єдиною ниточкою між Натаніелем та довколишнім світом. Можливо, з газети він дізнається щось нове — про розшук його самого чи про конференцію. До того ж читання — хоч якесь заняття, інакше він тут збожеволіє з нудьги. Хлопець пошукав у кишені і перевірив, скільки в нього є дрібних. Наслідок перевірки остаточно зміцнив його рішення. Обережно ступаючи — в будинку вже було темно, — хлопчик дістався до сходів, спустився на перший поверх, відсунув погано прибиту дошку й вислизнув до провулку.
— Газету, будь ласка!
Натаніель спіймав хлопчину—газетяра, коли той завертав із своїм візком за ріг. Кашкет у нього був відсунутий на потилицю, й на чоло спадало пасмо білявого волосся. Хлопчина озирнувся і всміхнувся щербатим ротом.
— О, це знову ти! Ще досі тиняєшся вулицями?
— Дай мені газету, — Натаніелеві здалося, що хлопчина придивляється до нього, й він швидше простяг монети. — Не хвилюйся, гроші в мене є.
— Ти сам не хвилюйся, друже. Біда тільки в тому, що я вже спродався, — газетяр кивнув на порожній візок, — Щоправда, тобі пощастило: може, щось залишилось у мого приятеля. В нього місце не таке вигідне, як у мене.
— Гаразд, не треба. — Натаніель зібрався йти.
— Стривай—но! Він зараз прийде. Зачекай хвилинку. Ми з ним бачимося щовечора біля «Кінської голови». Це трохи далі, за рогом.
— Ну.. — Натаніель знову завагався. Щомиті міг повернутися Бартімеус, а він наказував хлопцеві не встрявати в халепи.
— Гаразд, — сказав Натаніель.
— От і добре. Ходімо.
Хлопчина—газетяр рушив уперед. Колеса його візка рипіли й підстрибували на нерівній бруківці. Натаніель простував поруч.
Провулок був майже безлюдний, і дорогою хлопцям ніхто не зустрівся. Вуличка за рогом виявилась іще тихішою. На ній стояла таверна — потворна приземкувата будівля з пласким дахом та сірими тинькованими стінами. Над дверима бовваніла не менш потворно намальована вивіска з такою ж приземкуватою конякою. Біля входу Натаніель помітив кулю— шпигуна і зупинився.
Хлопчина-газетяр, здається, помітив це.
— Не бійся, до шпигуна ми не підемо. Він стежить лише за дверима... ну, ще й для страху тут висить. Тільки це все одно марно, бо до «Кінської голови» заходять із чорного ходу. А ось і мій друзяка Фред.
Від вулиці відходив ще один затиснутий між двома будинками провулочок. Біля нього розташувався інший візок. За ним у затінку стояв, притулившися до стіни, довготелесий парубійко в чорній шкірянці. Він замислено гриз яблуко й поглядав на хлопців примруженими очима.
— Привіт, Фреде! — радо гукнув газетяр. — Ось я привів до тебе одного хлопця.
Фред нічого не відповів. Куснувши яблуко, він поволі прожував шматок і ковтнув. А тоді вже оглянув Натаніеля з голови до ніг.
— Йому потрібна вечірня газета, — пояснив хлопчина.
— Газета? — перепитав Фред.
—Так. Я вже спродався. Це той самий, що про нього я казав тобі, — хутко додав газетяр. — Тільки в новому одязі.
Почувши це, Фред випростався, жбурнув недогризок геть і обернувся до хлопців. Шкірянка його зарипіла. Фред виявився плечистим, високим парубчаком — на цілу голову, а може, й більше, вищим за Натаніеля. Навіть вугрі на щоках та підборідді не пом’якшували його погрозливого вигляду. Натаніель трохи збентежився, але швидко опанував себе й безцеремонно заговорив:
— То що, в тебе є газета? У мене нема часу на балачки.
Фред подивився на нього:
— Я так само спродався.
— Ну, то гаразд. Обійдуся й так, — Натаніелеві кортіло негайно накивати звідси п’ятами.
— Постривай—но... — Фред схопив його своєю лабетою за рукав. — Куди ти побіг? До комендантського часу ще довго.
— Пусти мене! Забери руки! — пронизливо скрикнув Натаніель, шарпаючись.
Хлопчина—газетяр по—дружиньому ляснув його по плечу:
— Не бійся. Ми тебе не займатимемо. Ми не такі, як оті чарівники. Еге ж, Фреде? Ми тільки хочемо дещо в тебе спитати.
— Авжеж, — Фред потяг Натаніеля за собою в провулок, подалі від вулиці й таверни. Хлопець ледве тамував страх.
— Чого вам треба? — запитав він. — Грошей у мене немає.
Газетяр зареготав:
— Друже, ми не збираємось тебе грабувати. Ми справді хочемо в тебе дещо спитати. Як тебе звуть?
Натаніель ковтнув слину:
— Е-е... Джон Лютієнс.
— Е-е... в Гайґейті.
Лише тепер Натаніель зрозумів, як прикро він помилився.
Фред аж свиснув. А газетяр недовірливо, хоч і ввічливо, додав:
— Отакої! Джоне, це ж район чарівників! Хіба ти чарівник?
— Ні.
—А твій друг?
— Мій... мій друг? — розгубився Натаніель.
— Отой чорнявий красунчик, що був з тобою вранці!
— Хто? Красунчик? Ми з ним зустрілися випадково. Я й гадки не маю, куди він подівся.
—А звідки в тебе новий одяг?
Це було вже занадто.
—А вам що до цього?! — гиркнув Натаніель. — Чого ви до мене чіпляєтесь? Облиште мене!
До хлопця почасти вернулася колишня пиха. Щоб якийсь простолюд отак його допитував? Що за дурниці!
— Заспокойся, — відпові газетяр. — Ми просто цікавимось тобою... ну, й тим, що в твоїх кишенях.
Натаніель закліпав. У нього в кишенях не було нічого, крім бронзового дзеркала. Але ж ніхто не бачив, як він ним користувався! Це Натаніель знав напевно. Він діставав диск тільки раз — отам, у бібліотеці.
— В кишенях? Там немає нічого.
— Ні, є, — заперечив Фред. — Стенлі знає, що каже. Еге ж?