Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 41)
Натаніель, схлипнувши, пошкутильгав на середину кімнати й поволі обернувся до дверей.
— Що, прикро? — кепкувало бісеня. — Прикро віддаватися на чиюсь милість? Тепер ти сам це знаєш, хлопче. Довідаєшся зараз на власній шкурі. Тепер ніхто не допоможе тобі.
Аж тут хтось постукав у віконце.
Натаніелеві на мить зупинилося серце. Він поглянув туди — біля шибки сидів розтріпаний голуб і вимахував обома крилами відразу. Хлопчина нерішуче ступив до вікна:
— Бартімеусе?..
Голуб кілька разів стукнув дзьобом у шибку. Натаніель простяг руку до засувки...
У замку клацнув ключ. Двері з грюкотом відчинились. На порозі стояв Андервуд з червоним від люті лицем, облямованим сивою гривою волосся та бородою. Натаніель, опустивши руку, обернувся до наставника. Голуб зник з вікна.
Відсапнувши за кілька секунд, Андервуд скрикнув:
— Негіднику! Хто керує тобою? Хто з моїх ворогів?
Натаніеля трусило, але він стояв нерухомо й не зводив з чарівника очей.
— Ніхто, сер. Я...
— Дюваль? Мортенсен? Чи, може, Лавлейс?
Почувши останнє ім’я, Натаніель не стримав глузливої посмішки.
— Ні, сер, не вони.
— Хто навчив тебе, як зробити дзеркало? Хто наказав тобі підглядати за мною?
Попри страх, у Натаніелевім серці палахкотів гнів.
—Хіба ви не чуєте? — із запалом відповів він. — Я ж кажу вам — ніхто.
— Ти брешеш мені навіть зараз! Гаразд! Поглянь на цю кімнату востаннє. Більше ти сюди не повернешся. Зараз ми підемо до мого кабінету, й тебе тішитиме товариство моїх бісів — аж доти, доки ти розв’яжеш собі язика. Ану, ходи зі мною!
Натаніель завагався, але це йому не допомогло. Рука наставника, мов лещатами, стисла його плече. Хлопець вилетів з дверей і помчав сходами вниз.
Дорогою їх зустріла захекана пані Андервуд. Побачивши безпорадного Натаніеля й розгніване чоловікове обличчя, вона аж вирячила очі, та нічого з цього приводу не сказала.
—Артуре, — натомість промовила вона, — до тебе відвідувач.
— Мені нема часу. Цей хлопчисько...
— Він каже, що в нього вкрай термінова справа.
— Хто? Хто каже?
— Саймон Лавлейс, Артуре. Він просто-таки вдерся до нас.
27
Андервуд насупив брови.
— Лавлейс? — буркнув він. — А йому чого треба? От уже звичка — завжди з’являтися невчасно! Гаразд, зараз я вийду до нього. Ану, не викручуйся! — гаркнув він Натаніелеві, що досі силкувався вирвати плече з чіпких пальців чарівника. — Сидітимеш у коморі, поки я вирішу, що з тобою робити!
— Сер...
— Ану, замовкни! —Андервуд потяг Натаніеля сходами. — Марто, завари гостеві чаю. Я буду за кілька хвилин. Мені треба причепуритися.
— Гаразд, Артуре.
— Сер! Будь ласка, вислухайте мене! Це надзвичайно важливо! В кабінеті...
— Замовкни! — Андервуд відчинив вузькі двері й штовхнув Натаніеля до невеличкої холодної кімнатки, повної старих тек і стосів урядових паперів. А тоді, навіть не глянувши на хлопця, замкнув комору. Натаніель гарячково затарабанив по дерев’яних дверях:
— Сер! Сер!
Ніхто не озивався.
— Сер!..
— Ти дуже люб’язний, — з-під дверей виліз великий жук— рогач. — Як на мене, звертання «сер» трохи церемонне, та все одно краще, ніж «прехитрий демоне».
— Бартімеусе!
Натаніель вражено позадкував. Просто перед ним жук почав рости, мінятись... і ось уже на його місці, взявшись у боки й схиливши набік голову, стояв смаглявий хлопчисько. Демонова подоба була, як завжди, бездоганна: і розкуйовджене волосся, й блискітки світла на шкірі. Хлопчисько нічим не відрізнявся від тисяч справжніх людей. І все-таки щось — може, лагідний погляд його темних очей — просто волало про його інакшість. Натаніель кліпнув і спробував опанувати себе. Ця зустріч геть спантеличила його — так само, як і попередня.
Хлопчисько оглянув голу підлогу та купи всілякого непотребу.
— Ну, й куди подівся мій знайомий бридкий маленький чарівник? — сухо поцікавився він. — Як я бачу, Андервуд нарешті спіймав тебе. Тепер він візьме своє.
Натаніель не звернув уваги на його слова.
— То це все-таки був
— Димарем. Що тут дивного? І можеш даремно не розводитись — я знаю, що зараз ти не викликав мене. Просто події розвиваються надто швидко, щоб чекати. Амулет...
Натаніелеві сяйнула моторошна думка:
— То це ти... ти привів сюди Лавлейса?!
— Що?! — щиро здивувався хлопчисько.
— Не бреши мені, демоне! Ти зрадив мене! Ти привів його сюди!
— Кого? Лавлейса? — ця звістка, схоже, здивувала самого джина. —Де він?
—Унизу. Щойно прийшов.
— Я тут ні до чого. Ти що, язика розпустив?
— Хто — я?! Ти сам...
— Я нічого нікому не говорив. Мене стримувала думка про одну бляшанку з-під тютюну.. — хлопчисько спохмурнів і немовби замислився: — Хоча збіг, мушу визнати, трохи дивний.
Хлопчисько огидно захихотів:
— Це не допоможе. Якщо Лавлейс тут, він напевно розставив довкола дому з дюжину куль. Вони помітять ауру Амулета й накинуться на мене, тільки—но я вийду звідси.
Натаніель опанував себе. Тепер, коли його слуга повернувся, він уже не такий безпорадний, як досі. Біді можна запобігти, якщо змусити демона слухатися.
— Я наказую тобі коритися! — почав він. — Вирушай до кабінету..
— Облиш, Нате, — втомлено махнув рукою хлопчисько. — Зараз ти не в пентаклі. І не можеш примусити мене виконувати нові накази. Втеча з Амулетом стане фатальною, повір мені. Яка сила в Андервуда?
— Що?.. — спантеличено перепитав Натаніель.
— Яка в нього сила? Якого він рівня? Судячи з бороди, він — не з могутніх, хоч я можу й помилятися. Чи добрий він майстер? Чи зможе він подолати Лавлейса? Ось де питання...
— Що? Ні! Ні, навряд... — жодних доказів Натаніель не мав, та він добре пам’ятав, як його наставник плазував перед Лавлейсом. — Ти вважаєш...
— У тебе є лиш одна-єдина надія: що Лавлейс, відшукавши Амулет, захоче вирішити це все без зайвого галасу. Тоді він спробує розібратися з Андервудом самотужки. Якщо ж він не...
Натаніель аж похолов:
— Ти вважаєш, що він...