Джонатан Страуд – Бартімеус: Амулет Самарканда (страница 39)

— У мене є план, Бартімеусе...

— Еге ж, еге ж, у всіх нас є плани. Та жоден з них не скасовує того факту, що я досі зв’язаний своїм початковим завданням. І покарання...

— Покарання можна перетерпіти! — сердито труснув головою Фекварл. — Коли ти втік з Амулетом, Лавлейс дав мені такого прочухана, що моя сутність дотепер не відновилася остаточно! Правду кажучи, саме наше існування в цьому світі — ні, не треба вибачень, Бартімеусе, я знаю, що тобі до мене байдуже! — ніщо інше, як черга покарань. Не змінюється нічого, крім отих клятих чарівників! Здохне один — відразу з’явиться наступний, викопає з пороху наші імена й знову викличе нас! Чарівники міняються, а ми мучимось.

Я стенув плечима:

— Ми, здається, про це вже розмовляли. Чи не у Великому Зімбабве?

Фекварлове завзяття згасло вмить. Він кивнув:

— Може, й так. Тільки я відчуваю зміни — й ти теж повинен відчувати їх, якщо не оглух і не осліп. Занепад імперії завжди приносить із собою неспокій: заворушення на вулицях, гризню між чарівниками, що показилися від розкошів та влади... Ми з тобою частенько це бачили. За таких обставин у нас є чудова нагода діяти. Наші хазяї ледащіють, Бартімеусе. І це надає нам більшу свободу.

— Оце вже навряд.

— Лавлейс — один з таких розледащілих. Він могутній — то правда, — але нерозважливий. Ще тоді, як він уперше викликав мене, його дратувало, що він недостатньо впливовий як міністр. Він тільки й марить, як би перевершити великих магів минулого, вразити світ своїми досягненнями. І, як наслідок, він носиться зі своїми зв’язками в коридорах влади, наче собака з протухлою кісткою. Марнує час на нескінченні інтриги, змови, невпинні спроби взяти верх над суперниками... і просто не може зупинитися. До того ж, він не один. В уряді повно таких, як Лавлейс, і дехто — ще нерозважливіший за нього. Ти знаєш цей тип: коли ставки чарівника завеликі, він зазвичай довго не живе. Рано чи пізно він зробить помилку, й тоді настане наша черга. Рано чи пізно прийде наш день.

Кухар подивився на небо.

— Час іде, — провадив він. — Ось моя остання пропозиція: покажи мені, де Амулет, і я обіцяю, що в нагороду — попри будь—яке покарання, —Лавлейс візьме тебе на службу. Твій хазяїн — хай там хто він! — не стане Лавлейсові впоперек дороги. А ми з тобою, Бартімеусе, з ворогів перетворимось на партнерів. Непогана зміна, авжеж?

— Чудова, — підтвердив я.

— Або... — Фекварл згорнув руки на колінах і приготувався до рішучих дій. — Або ти помреш просто зараз, серед цих непоказних кущів у передмісті. Ти знаєш сам: тобі ніколи не щастило подолати мене. Тебе завжди рятував випадок[73]. Цього разу на таке не сподівайся.

Поки я міркував над цією вагомою заявою і про те, як мені найкраще втекти, нас перервали. Зашурхотіло листя, і щось маленьке, прослизнувши крізь гілля, підкотилося до наших ніг. Тенісний м’ячик. Ми з Фекварлом підхопились, та ховатися було вже запізно. Хтось продирався крізь кущі.

То була та сама дівчинка, що бавилася на стежці. Років їй було десь із шість. Веснянкувате личко, розпатлане волосся, завелика футболка завдовжки аж до брудних колін. Дівчатко втупилося в нас — зацікавлено й водночас стривожено.

На кілька секунд усі заціпеніли. Дівчинка дивилася на нас, ми з Фекварлом — на неї. Потім вона заговорила.

— Від вас тхне бензином, — сказала дівчинка.

Ми не відповіли. Фекварл поворухнув рукою. Я розгадав його прикрий намір.

Чому я втрутився? З чистісінького себелюбства. Фекварл на мить облишив мене, й це стало пречудовою змогою для втечі. А якщо я при цьому врятував дівчинку... це було тільки справедливо. Врешті, саме вона підкинула мені цю ідею.

Я запалив на кінчику пальця невеличку Іскру і кинув її в кухаря.

Долинув тихий звук, що скидався на сичання газового пальника, і Фекварл перетворився на жовтогарячу вогняну кулю. Коли ж він заревів — так, йому було не дуже приємно, — й незграбно закрутився, підпалюючи кущі, дівчатко з плачем кинулось навтьоки.

Ідея справді була непогана. Я вчинив так само[74].

За кілька секунд я вже був у повітрі і щодуху мчав до Гайґейта, до мого придуркуватого хазяїна.

26

Вечоріло, і нестерпний страх дедалі дужче стискав Натаніелеве серце. Хлопчина походжав кімнатою, наче леопард кліткою, й почувався так, ніби потрапив до дюжини пасток водночас. Так, двері було замкнено — фізично він не міг звідси вийти, але це було найменшою з усіх його проблем.

Саме зараз його слуга Бартімеус ув’язнений у Тауері. Його піддають усім тортурам, на які здатні чарівники високого рангу. Якщо демон справді влаштував бійку в центрі Лондона, так йому й треба. Але ж Натаніель — його хазяїн. Він відповідає за злочини свого слуги. А це означає, що скоро його так само шукатимуть.

Під тортурами кожен забуде про загрозу Нескінченного Ув’язнення. Бартімеус назве їм Натаніелеве ім’я, й сюди негайно прибуде поліція. А потім...

Тремтячи зі страху, Натаніель згадав учорашній вечір і понівеченого Шолто Пінна. Еге ж, наслідки навряд чи будуть приємні.

Навіть якщо станеться диво й Бартімеус мовчатиме, залишається Андервуд. Натаніелів наставник уже обіцяв позбутися свого учня — а може, він учинить і щось гірше. Тепер Андервуду залишається тільки розібрати поспіхом начеркані записи, щоб точно дізнатися, кого саме викликав його учень. Далі чарівник вимагатиме, щоб хлопець зізнався в усьому. Натаніель уявив, якими способами переконання може при цьому скористатися його наставник, і йому аж мороз пробіг поза шкірою.

Що ж робити? Пані Андервуд запропонувала вихід: порадила хлопцеві просто розповісти всю правду. Та від самої думки про те, що доведеться відкрити свої таємниці озлобленому й жовчному наставникові, Натаніеля занудило.

Облишивши на деякий час ці роздуми, хлопчина викликав утомленого біса і, незважаючи на його обурення, знову відрядив його стежити за Тауером. Він злякано дивився з безпечної відстані, як розгнівані орди зеленекрилих демонів кружляли над мурами, наче сарана, а потім зненацька порозліталися на всі боки.

— Справляє враження, еге ж? — долинув голос із дзеркала. — Вищих джинів ліпше не займати. Хоча хтозна?—додав він. — Може, хтось із них уже шукає тебе!

— Знайди Андервуда! — гаркнув Натаніель. — Де він зараз і що робить?

— Що, рушаймо нижче? Так—так, Артур Андервуд... На жаль, нічого не вийде. Він теж у Тауері, й туди не проберешся. Можна хіба припустити, — бісеня захихотіло, — що він саме розмовляє з твоїм приятелем Бартімеусом.

Далі спостерігати за Тауером було марно. Натаніель заховав дзеркало під ліжко. Авжеж, справи кепські. Доведеться в усьому зізнатися. Розповісти про все наставикові, якого хлопець нітрохи не шанував, який не зміг захистити його, плазував перед Лавлейсом. Натаніель ясно уявляв, як Андервуд вихлюпне на нього свій гнів через причіпки, знущання й страх за власну кволу репутацію... А що буде потім...

Десь через годину знизу долинув стукіт парадних дверей. Натаніель аж застиг, прислухаючись зі страхом, чи не лунають на сходах кроки наставника, але до нього довго ніхто не йшов. А коли нарешті в замку клацнув ключ, Натаніель уже зрозумів з тихенького засапаного дихання, що за дверима стоїть пані Андервуд. Вона тримала невеличку тацю зі склянкою молока й бутербродом з нарізаними помідором та огірком.

— Пробач, що я так пізно, Джоне, — мовила господиня. — Я давно вже приготувала тобі вечерю, та не встигла принести, бо твій наставник повернувся додому, — вона зітхнула. — Я мушу йти. Там унизу все аж кипить.

— А що... що сталося, пані Андервуд?

— Будь хорошим хлопчиком, їж свій бутерброд. Тобі треба попоїсти, бо щось ти надто блідий. Я певна, що наставник скоро покличе тебе.

— Він щось казав про...

— Лишенько, Джоне! Коли вже ти припиниш чіплятися із запитаннями? Він багато чого сказав, але нічого такого, чим я ділилася б з тобою зараз. У мене на вогні каструля з окропом — мені треба щось швиденько приготувати йому. Їж собі бутерброд, любий.

— А наставник?..

— Він замкнувся в кабінеті й наказав, щоб його не турбували. Крім вечері, зрозуміло. Там коїться щось надзвичайне.

Щось надзвичайне... Цієї миті Натаніель прийняв несподіване рішення. Пані Андервуд єдина, кому він може довіритися, хто по-справжньому про нього піклується. Саме їй він усе розповість — і про Амулет, і про Лавлейса. Вона допоможе йому все залагодити з Андервудом, а якщо треба — то й з поліцією. Вона все владнає, — думав Натаніель, хоч і не знав, як саме.

— Пані Андервуд...

Вона підняла руку.

— Ні, не зараз, Джоне. Я мушу поспішати.

— Пані Андервуд, мені справді треба...

— Ані слова більше! Мені пора йти.

Утомлено всімхнувшись, вона пішла. Двері зачинились.

У замку клацнув ключ. Натаніель сидів і дивився їй услід. На мить йому здалося, що вона готова заплакати, але потім у його душі знялася хвиля гніву Хіба він якийсь неслухняний хлопчисько, що його замикають на горищі, поки дорослі радяться, як його покарати? Ні. Він чарівник! Із ним повинні рахуватися!

У нього відібрали все. Залишилося тільки магічне дзеркало — він може лише спостерігати. Щоправда, спостереження може дати йому знання. А знання — це сила.

Натаніель куснув бутерброд і вмить пошкодував про це. Відставивши тарілку вбік, він підійшов до вікна й подивився на Лондон — цілий килим жовтих вогників, що розкинулися під нічним небом. Безперечно, якби Бартімеус виказав ім’я свого хазяїна, Андервуд або поліція вже схопили б Натаніеля за горло. Цікаво... А ще й ця надзвичайна подія... Чи пов’язана вона з Бартімеусом, чи ні?