Джон Стрелеки – Повернення до кафе на краю світу (страница 28)

— Що таке?

— Одна з тих речей, які дуже допомогли, з’явилася, коли я сидів у крихітному аеропорту в Таїланді. По телевізору йшов старий мультик. Бачила колись такі старі мультики штибу «Тома й Джеррі», де в Тома на одному плечі маленький янгол, а на другому — маленький чортик? І обидва намагаються спонукати його чинити їхню волю? Я усвідомив: якщо гніву не відпускати, стається щось подібне. Та частина мого «я», яка обожнює життя й хоче зростати та перебувати у стані потоку, усвідомила, що справжня сила полягає в тому, щоб, відпустити гнів і нераціональний страх. То був янгол на моєму плечі.

Я всміхнувся.

— Щоправда, гадаю, що в мене це радше безстрашна маленька істота, яка мандрує світом і дуже просвітлена.

Кейсі засміялась.

— А на другому плечі хто?

— На другому плечі печерна людинка, дуже сердита. Вона постійно живе в режимі «бийся або тікай». Весь час боїться того, що ховається за рогом, і в тисячу разів перебільшує всі страхи.

Кейсі знову засміялася.

— Незла візуалізація. Бій між просвітленим маленьким мандрівником і сердитою печерною людинкою.

— Щоправда, цього бою так і не сталося, — зауважив я. — То було велике осяяння всередині осяяння. Я подумав, що гнів — це паливо для печерної людинки. Однак усвідомив, що та просто боїться. Тож маленький просвітлений мандрівник сказав наляканій печерній людинці, що все буде гаразд. І з часом вони подружили й стали разом мандрувати світом. Саме це насправді й хотіла робити печерна людинка, тільки надто вже боялася спробувати.

Кейсі так сміялася, що я вже подумав, наче вона впаде з серфа.

— Ти справді все це продумав? — запитала вона.

Я теж засміявся.

— Часом, щоб позбутися безуму, треба бути трішки безумцем. А триматися за той нераціональний гнів однозначно було безумом.

— Отже, так ти й оцінив сердитих людей, що не відлипали від трьох телеканалів, які їм не подобалися. Правда? — запитала Кейсі. — Зрозумів, що їхній гнів — це насправді страх?

Я кивнув.

— Точно. Я зміг поглянути на них геть інакше. І побачив, що вони передусім бояться. Тому спробував поводитись, як мій маленький товариський просвітлений мандрівник, і казати їм, що все буде гаразд. Вони не стануть безхатьками, і в них ніхто не забере дітей… Усе буде гаразд.

— Як вони це сприймали?

Я знизав плечима й усміхнувся.

— Здається, найчастіше вони думають, що я божевільний. Однак байдуже. Я усвідомив, що все можна звести до досить простого рішення. Якщо тебе аж так цікавить щось, що ти хочеш змінити, то зміни його. Це чудово. Для деяких людей це стає МІ, і заради цього вони прокидаються щодня. — Я трохи помовчав. — Однак якщо тебе насправді не дуже цікавить, то можна спокійно присвячувати час і сили каналу, який не просто тебе засмучує.

— Боягуз помирає тисячею смертей а сміливець — лиш один раз, — мовила Кейсі.

Я спантеличено поглянув на неї.

— Я сама дуже довго реагувала так на цей вислів, — сказала вона. — Чула його ще з дитинства, але він завжди лишався незрозумілим. А тоді якось розмовляла з клієнтом у кафе, і мене осяяло. Клієнт говорив про новинний сюжет, що сильно його збентежив. Про те, як люди зловживають системою охорони здоров’я заради безкоштовного лікування. Це як і те, про що ти говорив, дуже мало стосувалось його повсякденного життя, однак він дозволяв собі сильно через це засмучуватися. Над ним узяв гору прихований страх. І що більше той клієнт думав і говорив про новинний сюжет то сильніше сердився.

— Він помирав тисячею смертей? — запитав я.

Кейсі кивнула.

— Саме так. Боягуз живе в постійному страху перед усім, що може піти не так. В уяві, в думках він помирає тисячею смертей. Зате сміливець усвідомлює, як безглуздо дозволяти розуму виходити з-під контролю. Він живе так, як хоче жити.

Кейсі всміхнулася.

— Ми всі рано чи пізно помираємо. Це рано чи пізно станеться. Проте сміливець переживає це лиш один раз.

Розділ 39

Ми з Кейсі, Майком, Еммою та Джессікою каталися на серфах кілька годин. Утомившись, поверталися на берег і відпочивали чи перекушували. А тоді відразу поверталися у воду. Аж не віриться, як легко проводити час за тим, що робить тебе щасливим. День пролетів непомітно.

З початком надвечір’я сонце стало опускатися нижче на обрії. Водночас у небі з’явилося прекрасне рожеве сяйво. Проміння призахідного сонця відбивалося від хмар, що скидалися на легенькі пір’їнки. Досконалість, яка розкинулася на обрії в обидва боки, скільки сягало око.

Ми всі вигребли просто за прибій і споглядали, як сонце невпинно опускається.

— Аж не віриться, що я це пропускала, — мовила Джессіка. — Була така заклопотана, що вже перестала дивитися на захід сонця.

— Нa дошці для серфінгу це ще краще, чи не так? — спитав Майк.

Джессіка кивнула й усміхнулася.

— Так.

Якийсь час ми всі мовчали. Об краї наших дощок били хвилі, у повітрі віяв легкий теплий вітерець, захід сонця був неймовірний… Усе ідеально.

Тишу порушив захоплений крик Джессіки.

— Морська черепаха! — вигукнула вона. — Дивіться, морська черепаха!

Я мимоволі позирнув на Кейсі. Під час моїх попередніх відвідин кафе вона розповіла історію про зелену морську черепаху. Суть історії була така: якщо ми не поводимось обережно, то витрачаємо час і сили, повністю присвячуючи себе тому, що взагалі не має для нас великого значення. А тоді, коли випадає нагода зайнятися тим, чим хочемо насправді, у нас на це не зостається часу чи сил.

Якщо ми не поводимось обережно, то здобуваємо життєвий досвід, геть не такий, як те життя, якого насправді хочемо. Усе це Кейсі яскраво усвідомила, стежачи за тим, як зелена морська черепаха взаємодіяла зі своїм середовищем.

Ця історія змінила моє життя. Я згадував її мало не щодня після ночі в кафе. А тепер ми тут, і ось, зовсім поряд, зелена морська черепаха! Досконалість щойно стала ще досконалішою. Я позирнув на черепаху, а тоді знову на Кейсі. Кейсі, яка саме дивилась на мене, підморгнула. А тоді кивнула на Джессіку й черепаху.

Я поглянув на них. Черепаха виринула зовсім поряд із дошкою Джессіки.

— Це Хону-Хону, — захоплено промовила Емма.

— Хону-Хону? — перепитала Джессіка.

— «Хону» — це гавайською «черепаха», — пояснив Майк.

— Бачиш, у неї на панцирі маленький горбик? — запитала Емма. — Ми час від часу зустрічаємо її тут. Я назвала її Хону-Хону.

— Неймовірно, — сказала Джессіка. Черепаха зупинилася всього за кілька футів від неї, і Джессіка не могла відвести очей.

— Кейсі згодом може розповісти чудову історію про зелену морську черепаху, — сказав я Джессіці.

— Справді? — відповіла вона й поглянула на Кейсі.

Та всміхнулася й озвалася:

— Звісно. Коли повернемося на берег.

Ми трохи постежили за Хону-Хону. Вона пресувалася у воді, не докладаючи жодних зусиль. Завжди пливла за течією, коли хвилі були з нею, і терпляче чекала, коли течія була проти неї.

— Приплив і відплив, — тихо сказав я собі.

Це почула Емма. Вона повернулася й глянула на мене.

— Що це означає?

— Рух води, — пояснив я. — Часом течія підштовхує, тягне вперед. Це приплив. Зусиль майже жодних. А часом течія прямує в протилежний бік. Відтягує від того місця, куди ти хочеш потрапити.

— Як тоді, коли закінчуєш кататися на серфі й намагаєшся повернутися на берег, — сказала Емма. — Хвиля підштовхує ближче, а тоді, діставшись берега, зникає, і нова хвиля тягне тебе назад.

— Саме так.

— Чому ти сказав це вголос?

Я кивнув і всміхнувся.

— Часом я кажу собі це, щоб нагадати: не треба паритися. Як на мене, життя — це дуже часто припливи й відпливи, як у хвилях на березі.

Я позирнув на Джессіку, а тоді поглянув на захід сонця.

— Під час відпливу здається, ніби все не так, як треба. Здається, ніби тебе відтягує чимдалі від того, чого хочеш досягти. Однак завжди є приплив. Завжди. Часом це легше пам’ятати, а часом важче.

Я поглянув на Емму й засміявся.