Джон Стрелеки – Повернення до кафе на краю світу (страница 27)

— Майк поставив Емму на дошку, коли їй було три. У чотири вона каталася на баранцях. До п’яти років почала сідлати чималі хвилі.

— Здається, їй подобається.

— Так і є.

Я поглянув на берег і побачив, як Майк катається разом із Джессікою.

— Що там у Джессіки?

Кейсі всміхнулася.

— Крім серфінгу?

Я кивнув.

— Джессіка зможе. Вона бореться із внутрішніми демонами. З уявленнями про те, хто вона така й що може запропонувати. Однак їй усе-таки вдасться. — Кейсі повернулася до мене. — А ти як?

Я простягнув руки.

— Займаючись цим, важко почуватися гірше, ніж чудово. Це дуже хороший канал.

— Що?

Я всміхнувся.

— Дуже хороший канал.

Вона теж усміхнулась.

— І що це означає в цьому контексті?

— Якось я сидів у кафе просто неба. Тоді я саме відклав досить грошей, щоб знову рушити в мандри, і працював над списком речей, які потрібно взяти з собою. За сусіднім столиком двоє чоловіків говорили про те, що зі світом не так. Згадували уряд, освітню систему, те, як люди зловживають допомогою по безробіттю, спад фондового ринку… Вони докладно розбирали все на світі. Поки там сидів, у мене чомусь сталося величезне осяяння.

— Яке ти записав у своїй книжці осяянь.

Я всміхнувся.

— Так.

— І що то було за осяяння?

— Уяви, що життя — це сто телеканалів. Комедії, драми, поточні події, кулінарні реаліті-шоу, новини, спорт… Список можна продовжувати нескінченно. Деякі канали ти обожнюєш. Деякі тобі подобаються. Деякі — начебто подобаються. А три канали дуже тебе дратують. І навіть геть осоружні. Тобі не віриться, що тамтешні програми пускають на телебачення. Моє осяяння полягало в тому, що багато хто проводить життя, переглядаючи ті три канали, які дуже дратують. Спершу люди натрапляють на них випадково. А потім вирішують, що вони такі неприємні, такі образливі, що відчувають себе зобов’язаними розповісти про них усім. З цього люди починають усі дискусії. «Чули про?.. Хіба не жахливо, що це сталося чи що ту людину щойно застукали за?..» І щоб просто знов і знов доводити собі, які жахливі ті канали…

— Вони весь час їх дивляться, — додала Кейсі.

Я кивнув.

— Точно! Це поглинає їх із головою. Вони так занурюються у три канали, яких страшенно не люблять, що перестають дивитись інші дев’яносто сім. З часом такі люди геть перестають згадувати про решту дев’яносто сім каналів. Зрештою вони забувають, що інші канали взагалі є.

— Отже, це, — сказала Кейсі, показавши на сонце та океан, — хороший канал.

— Неймовірний, — відповів я. — Я певен, що цієї миті хтось робить щось таке, що мені здалося б огидним. І я міг би зосередитися думками на тому, як це неправильно, несправедливо чи егоїстично. Однак тоді я не помічав би всього цього.

— Тож ти не зважаєш на канали, які тобі не подобаються?

— Точно. А чудове тут ось що: з часом я забуваю, що ці канали взагалі є. Я так нечасто маю з ними справу, що можна подумати, ніби їх узагалі немає.

Кейсі всміхнулася.

— Що можуть сказати люди, одержимі трьома каналами, яких вони не люблять?

Я засміявся.

— Уже не раз і не двічі я про це з кимось говорив. Вони кажуть: якщо всім буде однаково, нічого не зміниться. Хтось має щось із цим зробити.

— І що?

Я знову засміявся.

— Я питаю їх, чи роблять вони щось із цим.

— І як вони сприймають таке запитання?

Я хитнув головою й усміхнувся.

— Не дуже добре. Тобто я роблю все по-доброму. Пояснюю, що розумію, як вони зацікавлені і як твердо переконані, що щось треба вдіяти. А вже тоді питаю, чи роблять вони щось із цим.

— І що?

Я всміхтися.

— Ніколи не чув, щоб хтось казав, наче щось робить. Люди багато говорять про те, як усе погано й несправедливо. Однак ніхто з них не намагається щось змінити. Тож я пояснюю, що вирішив не давати чомусь мене дратувати, якщо не готовий витратити час на спробу змінити ситуацію. Це не означає, що вона мені подобається. Це просто означає, що я не витрачатиму на неї сил. Я вирішую дивитися інші канали.

— Що вони кажуть тоді?

— Більшість трохи збуджується і заявляє: «Хтось має щось вдіяти». Тоді я всміхаюсь і кажу їм, що вони ідеально підходять для того, щоб очолити цю ініціативу. Однак, якщо вони вирішують її не очолювати, я пропоную відпустити ситуацію й зосередитися на чомусь іншому.

— І як вони це сприймають?

— Зазвичай трохи сердяться й кажуть щось лихе. Колись це бентежило мене. Та в мене сталося ще одне осяяння.

Розділ 38

Кейсі засміялась.

— І що це за осяяння?

— Гнів — це завжди вияв страху.

Кейсі кивнула.

— Я усвідомив: коли ми сердимося й питаємо себе: «Чому?», відповідь завжди зведена до певного страху. До нього, може, доведеться обмірковувати кілька етапів, але він є завжди. Наприклад, людина бачить статтю про нечесного політика, який узяв гроші за затвердження дозволу на будівництво. Читаючи цю статтю, людина обурюється. А коли говорить про це, то сердиться ще більше. Людина все розводиться й розводиться про нечесних політиків і про корупцію, яка вже повсюди… Що ж, у певному розумінні це логічно. Політик і справді зробив дещо недобре. Тож це несправедливо. Однак реагує ця людина аж надто бурхливо, як на свій стосунок до того, що сталося.

— Тому щшо вона боїться, — сказала Кейсі.

— Точно. Коли людина читає той матеріал про нечесного політика, у глибині її душі він розпалює вогонь страху. Людина побоюється, шо не матиме змоги дістати дозвіл на будівництво, якщо той раптом їй знадобиться. Нечесний політик надасть дозвіл тому, хто заплатив за нього. А тоді в людини не буде можливості збудувати дім своєї мрії. Або ще гірше: ця людина не зможе мати власну домівку. Якщо вона не зможе її отримати то буде безхатьком. Тоді вона буде голодна, не матиме прихистку й не зможе знайти роботу. У неї заберуть дітей. І… і… і…

— Урешті, людина доходить до страхів, дуже далеких від проблеми, з якої все почалося, — закінчила Кейсі.

Я кивнув.

— Це й вражає так сильно. Тому й опинилося в моїй книжці осяянь. Я усвідомив, що гнів — породження цих украй сумнівних і збіса нераціональних страхів. Зокрема й моїх. Тож тепер я щоразу, коли через щось серджуся, просто питаю себе: «Чого зараз боюся?» До мене тоді неймовірно швидко доходить, що мій гнів розпалює якийсь нераціональний страх, геть із цим не пов’язаний. Тому я зможу його відпустити.

Кейсі всміхнулась.

— І так завжди?

Я всміхнувся у відповідь.

— Попервах було важкувато. Ну, тобто я загалом достатньо спокійний, але деякі речі по-справжньому бісили. І тоді я сердився. Завдяки осяянню я зрозумів, що насправді цей гнів — страх. Я міг довести, що він нічого мені не дає й не веде до якоїсь позитивної мети. Однак це було дивно. Час від часу мені почасти хотілося…

— Не відпускати гніву? — втрутилася Кейсі.

Я кивнув.

— Саме так! Наче цей гнів буй паливом для чогось.

Я знизав плечима й розсміявся.