Джон Стрелеки – Повернення до кафе на краю світу (страница 22)
— Як кепсько всім тим чоловікам, які відкладають, відкладають і відкладають гроші на пенсію, а тоді так і не пожинають плодів.
— Це серйозно, — відповів я. Швидко записав осяяння у книжечці, а тоді підвів погляд. — А ваш клієнт знав ще щось мудре?
— Так. Його покликали дати інтерв’ю на телебаченні про те, що робити з поверненими податками. Відкласти чи витратити? Тож він дещо підрахував, щоб визначити, що робити насправді.
— Ішлося про рішення відкладати чи витрачати, так?
— У певному розумінні. Хоча, як виявив ти зі своїм осяянням, слово «витрачання» може означати багато різного. Він хотів знайти якийсь приклад, що стосується вражень.
— І що?
— Просто неймовірно. Він виконував аналіз, ґрунтуючись на припущенні, що повернена сума становить п’ять тисяч доларів. Отже, питания ось у чому: витратити п’ять тисяч чи відкласти на пенсію? Він зібрав усі історичні дані по фондовому ринку. Тоді вніс поправки на інфляцію в минулому й вирахував реальну цінність цих п’яти тисяч у майбутньому. Зараз цьому хлопцеві сорок два, тож до його пенсійного віку гроші могли б рости ще двадцять три роки.
— І що показали результати?
— Ну, як і можна було очікувати, цінність грошей зросла б, якби він їх відклав. Урешті, у нього з’явилося б більше грошей на витрати після виходу на пенсію. — Майк трохи помовчав. — Однак з погляду вражень воно, в принципі, було того не варте.
— Чому?
— Ну, як цей клієнт пояснив в інтерв’ю на телебаченні, до нього дійшло, що рішення має бути таким. Того року можна повезти дружину та двох дітей-підлітків на три тижні машиною до Скелястих гір. Можна ходити в походи, на риболовлю, займатися рафтингом, банджі-джампінгом, кататися на гірських велосипедах і робити ще багато чого. Усе це було б класним родинним відпочинком і породило б безліч чудових спогадів. А вони, згідно з твоїм осяянням, належать людині вічно.
Майк зупинився й ковтнув води.
— А можна відкласти ці гроші — хай вони збільшують цінність. Двадцять три роки по тому вона зросла б достатньо, щоб вирушити в таку подорож двічі.
— От тільки його діти тоді вже не були б підлітками, — зауважив я. — А ще він двадцять три роки не сміявся й не всміхався б, згадуючи цю мандрівку. Я вже мовчу про те, що займатися рафтингом, банджі-джампінгом і всім іншим у сорок два роки дещо простіше, ніж у шістдесят п’ять.
— Особливо якщо ти — один із п’ятьох чоловіків, який не доживає до шістдесяти п’яти, — докинув Майк.
— Усе серйозно, — відказав я. — Оце так. Тепер, з такого погляду, відмова від цього досвіду здається жахливим вибором.
Я недовірливо поглянув на Майка.
— Ти певен, що твій клієнт не схибив із цифрами?
Майк кивнув.
— Я знаю, що не схибив. Він докладно про них розповів. — Майк ще раз усміхнувся. — Ця людина — не лише клієнт кафе, а й мій фахівець із фінансового планування. Геній у всьому, що стосується цифр.
— Отже, він розповів цю історію під час інтерв’ю на телебаченні?
— Так. Пояснив, що не натякає, ніби відкладати гроші не потрібно. Він руками й ногами за те, щоб мати заощадження, рівні щонайменше піврічному чи річному доходу людини. Також він не відмовляв людей робити інвестиції заради пенсії. Проте, як сказав він сам, треба мати на увазі, які рішення приймаєш у реальному житті. Більшість людей працює заради грошей. Тож інвестуй їх так, щоб отримувати бажаний «реальний дохід». У його прикладі реальний дохід від фантастичної тритижневої відпустки з безліччю прекрасних вражень для всієї родини, які перетворюються на чудові сімейні спогади, має конкретну цінність. Вона для нього важливіша за можливість двічі вирушити в таку відпустку двадцять три роки по тому.
Розділ 30
Джессіка спантеличено поглянула на Кейсі.
— За нами стежать Усесвіт і GPS?
— Ага.
-Як?
— У нових навігаторах є технологія, яка використовує алгоритми аналізу поведінки. Наприклад, якщо часто вирушаєте до італійських ресторанів, навігатор почне показувати вам списки італійських ресторанів, навіть коли ви його не просите. Може також ітися не про італійські ресторани, а про національні парки, водоспади чи торгові центри. Вони стежать за тим, на що ви витрачаєте час, а тоді дають можливість витратити на це ще більше часу.
— І ви хочете сказати, що так робить Усесвіт? — запитала Джессіка.
— Так. Розумієте, Усесвіт не просто слухає. Він ще й стежить.
— Тобто?
Кейсі всміхнулася.
— Тобто, коли хтось каже, що хоче інакшого життя… Більше свободи, приємнішого оточення… А потім по сорок-п’ятдесят годин на тиждень працює в маленькій кабінці на керівника який кепсько з ним поводиться…
— Усесвіт, достоту як навігатор, дає цій людині ше більше того, що начебто дуже їй подобається, — закінчила Джессіка.
— Саме так. Усесвіт неначе каже: «Ого, дивіться, як часто вона проводить там час! Вона, певно, від цього НЕСТЯМИТЬСЯ! Треба дати їй ще більше цього».
Голос Кейсі став тихішим.
— І це стосується не лише роботи. Усесвіт стежить за всім. За тим, у які стосунки ми вкладаємо сили, на яких думках зупиняємося надовго… Навіть які наші враження призводять до цих думок.
— Це дуже схоже на жорстокість, — сказала Джессіка.
Кейсі похитала головою.
— Розумію, так може здаватися. Та це не жорстокість. Це росте з простого засновку. Ми — істоти, яким властива свобода волі. Ми вибираємо, що робити, як робити, де проводити час, з ким тусуватися… З погляду логіки ми мали б вибирати ті дії, то дають позитивні емоції: радість, любов, задоволення, щастя, захват… Отже, Усесвіт насправді не жорстокий, а неймовірно щедрий. Спираючись на наші дії, думки, наміри, він надає саме те, на що ми вказуємо як на бажане для себе.
Джессіку пройняв дрож. Кейсі помітила її реакцію.
— Ви в нормі?
Джессіка кивнула:
— Це сильно.
Кейсі теж кивнула:
— Аякже! Усвідомлення, що ми повсякчас маємо доступ до неймовірної системи скеровування. І що вона може вивести назад на потрібний шлях, хай як далеко ми начебто від нього відхилилися. А ще — усвідомлення того, що цю систему скеровуємо
Джессіка поглянула на Кейсі.
— Як мені до неї під’єднатися?
— Ви вже до неї під’єднані. Від’єднатися ви не можете. Кожну мить ви творите разом із цією керівною силою. Ви показуєте, чого хочете, а всесвітній навігатор створює відповідні можливості.
— Але моє з’єднання мені не подобається. Я хочу, шоб навігатор перестав надавати такі можливості, як зараз.
Кейсі всміхнулася.
— Введіть новий пункт призначення. Почніть показувати всесвітньому навігатору нові вподобання.
— Невже все так просто?
Кейсі кивнула.
— Так просто.
Джессіка замислилася на кілька секунд.
— Скільки часу мине, перш ніж він почне надавати нові можливості?
— По-різному буває. Яким чітким буде ваш сигнал про справжні бажання? Коли люди кажуть, що хочуть піти з токсичних стосунків, але знов і знов повертаються до них, вони надсилають такий сигнал: «Я хочу більше токсичності у стосунках». Байдуже, що вони кажуть. Важить те, що вони роблять. У кожного з нас накопичилася певна історія, як у водійському навігаторі. Спочатку ця історія визначає, що нам пропонують. Однак коли алгоритм бачить, що ми більше не надсилаємо запитів про італійські ресторани, а натомість просимо китайських…
— Він перестає пропонувати італійські ресторани й починає пропонувати китайські, — сказала Джессіка.
— Точно. Він не намагається бути жорстоким. Він не думає: «Ой, погляньмо, чи зможу я вмовити цю людину поїсти італійської кухні й сьогодні».
Джессіка засміялася.
— Темний бік навігатора.
— Отож бо. Темного боку немає. Він навчається, щось пропонує й адаптується до нас.
У Джессіки раптом округлились очі.
— А видалити дещо можна?