Джон Стрелеки – Повернення до кафе на краю світу (страница 21)

— Цей знає його постійно. Наступний крок?

— Ввести назву місця, до якого хочеш потрапити.

Кейсі кивнула.

— Відповісти для себе на запитання: «Чому я тут?» Або, інакше кажучи, яке моє призначення, що його в нашому кафе називають МІ — метою існування. Це все одно що сказати Всесвіту: «Я хочу сюди».

Джессіка замислилася на кілька секунд.

— Це приголомшує. Звідки мені знати, яке в мене призначення?

— Скористайтеся пошуком.

— Чим?

— Ну, ви знаєте. У навігаторах є пошук. Якщо не знаєте точно, куди хочете, можете пошукати щось у потрібному ключі. «Італійські ресторани», «визначні місця», «національні парки»…

Джессіка розсміялася.

— А й справді, — всміхнулася Кейсі. — Життя влаштоване так само.

— Розумію, але не розумію.

— Гаразд. Уявіть, що ви за кермом. Уже досить давно за кермом. Що вас несподівано зупиняє?

Джессіка задумалася на хвильку.

— Я втомилася сидіти за кермом?

— Добре. А що тоді?

— Я вирішую зупинитися?

— Правильно, але що стається перед цим?

Джессіка розгубилася.

— Просто подумайте якусь хвильку, — сказала Кейсі. — Що стається перед тим, як ви вирішуєте зупинитись?

—Я про щось думаю. Думаю про те, чого хочу більше, ніж сидіти за кермом. У голові виникає якась думка чи ідея, і вона мені підказує, — захоплено промовила Джессіка.

Кейсі кивнула.

— Те саме тут. Ми щодня, щомиті дістаємо підказки. Така людина, як Джон, говорить про подорожі світом. Ми або не хочемо таке робити, або чуємо, як щось у душі каже: «Годі їхати, рушаймо туди!Ми завжди цього хотіли! Чому ми не робимо цього зараз?»

— Тут ідеться про тему чи конкретний пункт призначення?

— Залежить від людини. Може, це й не зовсім ваша мета існування, але чомусь, з якоїсь причини це дуже важливо.

Джессіка кивнула.

— Коли ми з Джоном розмовляли, він сказав, що ідея МІ його спершу приголомшила. Тож він почав із п’яти речей, які понад усе хотів зробити впродовж життя. За його словами, це було легше осягнути. Потім, коли він це робив, стало очевидним його призначення.

Кейсі кивнула.

— Для деяких людей це чудовий початок.

— А для інших?

— Дехто народжується, уже відчуваючи призначення. Такі люди знають його, скільки себе пам’ятають.

Кейсі ненадовго замовкла.

— Я розповім вам дещо ще. У всесвітнього навігатора та автонавігаторів є ще одна спільна риса.

— Яка?

— Вони стежать за вами. І змінюють те, що показують, залежно від того, що бачать.

Розділ 29

Я підійшов до стільниці в кутку кухні й узяв свій наплічник.

— Так швидко йдеш? — запитав Майк і всміхнувся.

Я всміхнувся у відповідь.

— «Хто я такий, щоб цього не робити?» Хочу зафіксувати це, поки не забув.

Я розстебнув наплічник і дістав свій записник осяянь.

— Для чого це? — поцікавився Майк.

— Для таких моментів, — відповів я й написав нотатку на одній із чистих сторінок. — Коли я поїхав звідси минулого разу, моя голова так повнилася думками, ідеями та осяяннями… Я знав: якщо не записуватиму їх, дещо забуду. Тож тієї ночі я, поїхавши і знайшовши ту бензоколонку, про яку ти казав, купив маленьку книжечку й почав фіксувати свої осяяння.

— Як ти визначаєш, що є осяянням?

— Просто знаю це. Це коли я щось чую й негайно змінююся. Часом це якісь дрібниці, наприклад якийсь факт або цитата. Утім, здебільшого це чудові зразки життєвої мудрості. Як те, що ти щойно сказав. Чуючи їх, я розумію: якщо запам’ятаю й застосовуватиму цю мудрість там, де це доречно, моє життя зміниться на краще.

— Тому ти їх і записуєш?

Я кивнув.

— А що ти з ними робиш?

— Гортаю вночі, перш ніж лягти спати. Або, якщо день непростий, беру записник, вибираю сторінку навмання й починаю читати. Так я зосереджуюся. Надихаюся.

Майк усміхнувся.

— Мені це подобається. Можна глянути?

— Звісно.

Я перекинув записника йому. Він розгорнув книжечку навмання й зачитав уголос:

«Я ніяк не можу це втратити. Жодної миті. Тепер, коли я це пережив, воно моє навіки».

Майк усміхнувся.

— Про що тут ідеться?

— Якось уранці, посерел першого року мандрів, до мене прийшло досить потужне одкровення. Украй багато того, що ми вважаємо своїм, дуже плинне. Речі ламаються, втрачають цінність, їх крадуть… Зате враження належать людині довіку. Коли вони в неї виникають, їх ніхто не може відібрати. Щоб залишити враження собі, не треба сплачувати податки, як на будинок. Їх не треба ховати під замком, як золото чи самоцвіти. Вони ваші. А ще їх можна відчувати знов і знов стільки разів, скільки заманеться, у будь-якому куточку світу. Це осяяння, яке ти шойно прочитав, справило на мене сильне враження. По-справжньому змінило мої уявлення про те, що робити із заробленими грішми. «Речі» стали не такими важливими. На перший план вийшли враження.

Майк кивнув.

— Мені це дуже до вподоби. Кумедно, що я навмання розгорнув записник саме на цьому осяянні. Зовсім недавно один із наших клієнтів поділився відомостями, які підтверджують твоє одкровення.

— Якими?

— Майже кожен п’ятий чоловік не доживає до пенсійного віку.

— Та ти жартуєш!

— Ні. Майже двадцять відсотків чоловіків помирає до шістдесяти п’яти років.

— Неймовірно. У поганому розумінні. Чому я не чув про це раніше? — Я простягнув руку. — Можна забрати записник? Я хочу зафіксувати цей факт.

Майк усміхнувся й кинув мені записника.