Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 3)
Семюель не знав собі рівних, коли треба було угамувати істерику або заспокоїти перелякану дитину. Таку він мав солодку мову, таку лагідну душу. І як було чисте його тіло, так само чисті були і його думки. Чоловіки, які приходили до його кузні побазікати і послухати, на якийсь час облишали лайку — не тому, що це заборонялося, а машинально, бо в такому місці це й на думку не спадало.
Семюель завжди залишався іноземцем. Чи то було через ритм і темп його мовлення, але і чоловіки, і жінки розповідали йому таке, про що ніколи б не прохопилися ні родичам, ні друзям. Ледь помітна інакшість вирізняла його з-поміж усіх, робила надійним, як банківський сейф.
Лайза Гамільтон була ірландська пташка зовсім іншого польоту. В її маленькій круглій голові жили маленькі круглі переконання. Ніс у неї був як ґудзик, тверде підборіддя трохи западало, а щелепи-лещата не відступали від наміченого курсу, навіть якби на перешкоді їм стали янголи господні.
Лайза смачно готувала просту їжу, а її дім — це завжди був її дім — безнастанно вичищався, витрушувався і вимивався. Народження дітей не відвертало її уваги надовго, пильнувалася вона щонайбільше два тижні. Вона мала лоно немов з китового вуса, бо народжувала величеньких дітей одного по одному.
Почуття гріха у Лайзи було вельми розвинуте. Неробство — гріх, так само й картярство, яке вона сприймала як різновид неробства. Вона з підозрою ставилася до веселощів, були то танці, співи чи навіть сміх. Вона відчувала, що люди, які гарно проводять час, прямують безпосередньо в обійми диявола. І це було прикро, бо Семюель любив посміятися, проте, гадаю, Семюель і прямував у обійми диявола. Дружина захищала його, як могла.
Вона завжди закручувала волосся у тугий вузол на потилиці. А оскільки я не пригадую, як вона вдягалася, напевне, носила вона одяг, який їй ідеально пасував. У неї не було й іскорки гумору, хіба що інколи вихоплювався гострий, уїдливий дотеп. Вона лякала своїх онуків, бо не мала жодної слабкості. Вона мужньо й без скарг терпіла все своє життя, переконана, що Бог хоче саме такого життя для кожної людини. Вона відчувала, що винагорода прийде пізніше.
2
Коли люди уперше прибули на захід, зокрема з невеличких ферм Європи, за володіння якими треба було боротися, коли вони побачили, що таку масу землі можна отримати, лише підписавши папірець і заклавши фундамент, їх охопила нестримна жага до землевласництва. Вони прагнули дедалі більше землі — родючої по можливості, головне — землі. Можливо, у їхній пам’яті залишилися якісь відлуння спогадів про феодальну Європу, де знатні родини ставали й лишалися знатними, тому що володіли землею. Перші поселенці брали землю, яка не була їм потрібна і якою вони не могли скористатися; вони брали зовсім нікчемні землі, просто щоб ними володіти. Але всі пропорції змінилися. Людина, яка могла б забагатіти на десяти акрах у Європі, виявлялася бідною, як церковна миша, на двох тисячах акрів у Каліфорнії.
Небагато часу спливло, поки вся земля на безплідних пагорбах поблизу Кінг-Сіті й Сан-Ардо була розібрана, і злиденні сім’ї розселилися на схилах, вибиваючись із сил, щоб якось виживати на цих убогих, кременистих ґрунтах. Вони разом з койотами жили шпарким, розпачливим, нужденним життям. Вони розпочинали без грошей, без обладнання, без реманенту, без кредитів, а головне — без знань про цей новий край і без навичок ним користуватися. Я не знаю, що їх спонукало,— божественна тупість чи велика віра. Ясна річ, так на світі більше майже не ризикують. Але ті родини все ж таки вижили й розрослися. Вони мали інструмент і зброю, які також майже зникли, або, можливо, заснули на певний час. Дехто стверджує, що оскільки вони беззастережно вірили у справедливого, морального Бога, то вкладали туди всю свою віру, а менші цінності накопичувалися самі собою. Але я гадаю, що вони вірили у себе і поважали себе як особистостей, знали понад усякий сумнів, що вони становлять цінність і потенціальну одиницю моральності — й саме через це можуть віддати Богові свою сміливість і свою гідність, а потім отримати їх назад. Такі речі зникли, мабуть, тому, що люди більше собі не довіряють, а коли таке відбувається, не залишається нічого, хіба що знайти якогось сильного, надійного чоловіка, навіть якщо він і робить помилки, і вчепитися у нього, і тягтися за ним.
Одні прибували до Салінас-Веллі без дрібняка в кишені, але були й інші, які розпродавали десь своє майно і з’являлися з грошима, щоб розпочати цілком нове життя. Оці зазвичай купували землю, але гарну землю, будували собі хати зі струганої деревини, мали килими і вітражні вікна. Таких родин було чимало, і вони діставали родючу рівнинну землю, розчищали зарості жовтої гірчиці й сіяли пшеницю.
Серед цих людей був Адам Траск.
Розділ 3
1
Адам Траск народився на фермі на околиці містечка, розташованого неподалік великого міста у штаті Коннектикут. Він був єдиним сином і народився за шість місяців по тому, як його батька зарахували у Коннетикутський полк у 1862 році. Мати Адама управляла фермою, народила Адама, а ще й мала час займатися примітивною теософією. Вона відчувала, що її чоловіка неодмінно уб’ють шалені й жорстокі варвари-повстанці, й готувала себе до спілкування з ним у потойбічному, як вона це називала, світі. Чоловік повернувся за шість тижнів після народження Адама. Права нога була відтята по коліно. Він шкутильгав на дерев’яному обрубку, який сам грубо вирізав з берези. Той уже розтріскувався. Батько витяг з кишені й поклав на стіл у залі свинцеву кулю, яку йому звеліли кусати, поки відрізали оту розтрощену ногу.
Батько Адама Кир1 мав у собі щось диявольське — завжди був нестримним: ганяв свою двоколку, як навіжений, і зумів зробити
свою дерев’яну ногу привабливою й бажаною. Йому дуже подобалася його військова кар’єра, хоч і вельми коротка. Шалений від природи, він радо сприйняв недовгий період муштри, пиятики, картярства і розпусти, які були невіддільні одне від одного. Коли він маршував на південь у групі поповнення, він також радів — від нових краєвидів, від крадіжок курей, від переслідування дівчат у повсталих штатах і оволодіння ними у скиртах. Сірі виснажливі будні тривалих маневрів і боїв не торкнулися Кира. Вперше він побачив супротивника о восьмій годині одного весняного ранку, а о восьмій тридцять йому в праву ногу влучила здоровенна куля, яка розтрощила кістку й пошматувала м’ясо так, що про збереження ноги не йшлося. Але навіть тут йому пощастило, бо повстанці відступили, а польові хірурги прибули без зволікань. Кир Траск, утім, пережив свої п’ять хвилин жаху, коли лікарі відрізали клапті м’яса, відпилювали кістку і припікали живу плоть. Відбитки зубів на кулі це чітко доводять. А ще були сильні болі, доки рана загоювалася у надзвичайно септичних умовах тогочасного шпиталю. Проте Кир відзначався живучістю й самовпевненістю. Ще вирізаючи собі протез із берези і підстрибуючи на милиці, він підчепив гостру гонорею від негритянки, яка висвистала його з-під дров’яниці й зажадала за це десять центів. Коли дерев’яна нога була готова, а він усвідомлював свій стан дуже болісно, то гасав по всіх усюдах цілі дні у пошуках тієї дівки. Він розказував своїм товаришам по палаті, щó з нею зробить, коли знайде. Він збирався кишеньковим ножем відрізати їй вуха й ніс і забрати гроші назад. Різав свою дерев’яну ногу, демонструючи, як поріже дівку. «Коли я з нею покінчу, ця сука матиме той ще вигляд,— примовляв він.— Після цього навіть п’яний як чіп індіанець не гляне в її бік». Його прекрасна дама, вочевидь, відчула його наміри, бо він так її і не знайшов. Коли Кира виписали зі шпиталю, гонорея вщухла. Проте її вистачило, щоб заразити дружину після повернення додому.
Місіс Траск була бліда замкнена жінка. Ніяке палке сонце не могло зарум’янити її щоки, ніколи не зривався з її вуст сміх. Вона використовувала релігію як терапію для усіх недуг світу і своїх власних і змінювала релігію залежно від недуги. Побачивши, що теософія, яку вона розробила для спілкування з мертвим чоловіком, непотрібна, вона кинулася на пошуки якось нового нещастя. Цей пошук швидко увінчався заразою, яку Кир приніс із війни. Щойно усвідомивши існування хвороби, вона вигадала нову теософію. Її бог спілкування перетворився на бога помсти — з божеств, яких вона досі вигадувала, то було найприємніше і, як виявилося, останнє. Їй було дуже легко приписати цю хворобу певним мріям, що вона їм віддавалася, поки чоловік був відсутній. Але хвороба була недостатнім покаранням за її нічні уявні зради. Її нове божество чудово зналося на карах. Воно вимагало від неї жертви. Жінка шукала якогось прийнятного егоїстичного упокорення і майже з радістю знайшла офіру — саму себе. Цілі два тижні вона писала листа, переписувала, виправляла правопис. У листі вона зізнавалася у злочинах, які просто жодним чином не могла скоїти, і визнавала помилки, що сягали далеко за межі її можливостей. А потім, вбравшись у потайки пошитий саван, вона однієї місячної ночі вийшла з дому і втопилася у ставку такому мілкому, що їй довелося стати навколішки в багнюці та тримати голову під водою. Це вимагало неабиякої сили волі. Коли нарешті її почала охоплювати тепла нетяма, вона з деяким роздратуванням подумала, що білий батистовий саван буде спереду весь у багнюці, коли її витягнуть уранці. Так воно і сталося.