Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 5)

2

Коли дитина вперше викриває дорослих — коли в її розважливій голівці вперше з’являється думка, що дорослі не володіють божественним розумом, що їхні судження не завжди мудрі, мислення не завжди вірне, а вироки не завжди справедливі,— тоді світ дитини провалюється у панічну самотність. Боги падають з п’єдесталів, і вся захищеність пропадає. Існує одна незаперечна річ у падінні богів: вони не падають помалу, а розбиваються вщент або загрузають у зелену багнюку. Скласти їх знову докупи — неабиякий клопіт; вони ніколи не повертають собі колишнього блиску. А світ дитини ніколи не повертає собі колишньої цільності. Дорослішати в такий спосіб дуже болісно.

Адам викрив свого батька. Не те щоб його батько змінився, просто Адам усвідомив якусь нову якість. Він, як і кожна нормальна істота, завжди ненавидів дисципліну, але була вона справедлива, і правильна, і неминуча як кір, її не можна було ані відкидати, ані проклинати, а можна лише ненавидіти. І тоді — це сталося миттєво, немов у голові щось перемкнулося,— Адам збагнув, що батькові методи, принаймні для нього, Адама, жодним чином не стосуються нічого на світі, крім самого батька. Оті прийоми і муштра призначалися зовсім не для хлопців, а для того, щоб виставити Кира великою людиною. Оте перемикання в голові й розкрило Адамові, що його батько — не велика людина, що насправді він дуже впертий і затятий чоловічок, який нап’яв на себе величезний ківер. Хтозна, що таке спричиняє — вираз очей, брехня, яка вийшла назовні, мить вагання? — але тоді в думках дитини бог падає з п’єдесталу.

Малий Адам був завжди слухняним хлопчиком. Щось у ньому стискалося від жорстокості, від сперечань, від мовчазної пронизливої напруженості, яка могла розвалити дім. Він допомагав утримувати спокій, якого прагнув, тим, що ніколи не вдавався до жорстокості, до суперечок, і для цього йому доводилося бути потайним, бо всі інші мали в собі жорстокість. Він ховав своє життя під покровом невиразності, а між тим багате й повне життя котилося за його спокійними очима. Це не захищало його від нападок, але створювало якийсь імунітет.

Його єдинокровний брат Карл, лише на рік з чимось молодший за нього, виростав з такою ж, як у батька, напористістю. Карл був від природи атлетичний, володів інстинктивною координацією і відчуттям часу, мав волю до перемоги, яка є запорукою життєвого успіху.

Малий Карл вигравав усі змагання з Адамом, коли вони вимагали уміння, чи сили, чи швидкого орієнтування, і вигравав їх так легко, що досить швидко втратив до них цікавість і почав шукати змагань з іншими дітьми. Це призвело до того, що між двома хлопчиками виникла приязнь, яка була більш схожа на стосунки між братом і сестрою, ніж на суто братські. Карл бився з усіма хлопцями, які зачіпали чи обзивали Адама, і зазвичай брав гору. Він боронив Адама від суворості батька — міг збрехати або узяти провину на себе. Карл відчував до брата ніжність, яку викликають беззахисні створіння, як от сліпі цуценята чи новонароджені немовлята.

Адам споглядав з-за запони у мозку — крізь довгі тунелі своїх очей — за людьми свого світу: батько — природна сила на одній нозі — спершу був справедливо поставлений над малими хлопчиками, щоб вони почувалися ще меншими, і над дурними хлопчиками, щоб вони розуміли власну дурість; а потім, коли цей бог звалився, Адам дивився на свого батька як на природженого полісмена, офіцера, якого можна перехитрити чи надурити, але проти якого ніколи не можна виступати відкрито. І через довгі тунелі своїх очей Адам бачив свого брата Карла як яскравого представника іншого біологічного виду, щедро обдарованого м’язами й кістками, шпаркістю й кмітливістю, але зовсім іншої породи: ним можна милуватися, як милуються лінивою, лискучою небезпекою чорної пантери, проте ні на мить не порівнюючи її з собою. Адамові ніколи на думку не спадало звірятися своєму братові — розповідати йому про свій голод, про сірі мрії, про плани й тихі насолоди в глибині своїх очей-тунелів,— як не спало б на думку звірятися красивому дереву або фазану в польоті. Карл радував Адама, як жінку радує великий діамант, і він залежав від свого брата, як жінка залежить від блиску діаманту і тієї надійності, що пов’язується з його вартістю; однак любов, прив’язаність, співчуття тут навіть не розглядалися.

До Аліси Траск Адам таїв почуття, схоже на душевний сором. Вона не була його матір’ю — це він знав, бо йому про це часто нагадували. Не зі сказаних слів, а з тону, яким вони вимовлялися, він знав, що у нього колись була мати, і вчинила вона щось ганебне — як-от забути про курей чи промазати по мішені у тирі. Цей вчинок спричинив її відсутність серед живих. Адам інколи думав, що якби він тільки міг дізнатися, що за гріх вона скоїла і чому,— він зробив би те саме — і не був би серед живих.

Аліса ставилася до хлопців однаково, купала їх і годувала їх, а все решту лишила їхньому батькові, який недвозначно й остаточно дав зрозуміти, що фізичне і моральне виховання синів — виключно його парафія. Навіть похвали й догани він узяв тільки на себе. Аліса ніколи не скаржилася, не сварилася, не сміялася, не плакала. Її рот перетворився на пряму риску, яка нічого не приховувала і нічого не пропонувала. Проте одного разу, коли Адам був ще зовсім маленький, він тихенько зайшов до кухні. Аліса його не помітила. Вона церувала шкарпетки й усміхалася. Адам тихенько вислизнув з кухні, вийшов з дому в підлісок, де мав схованку за одним пнем, який собі вподобав. Він умостився між корінням у пошуках захисту. Адам був такий приголомшений, ніби заскочив її голою. Він схвильовано задихався, серце калатало аж у горлі. Адже Аліса й була гола — вона всміхалася. Цікаво, думав він, як часто вона собі дозволяє таку розпусту. І його болісно потягнуло до неї, і потяг той був пристрасний і палкий. Він не розумів, щó все те означає, але довга відсутність обіймів, заколисування і пестощів, бажання притулитися до материнських грудей й пипок, щоб вона потримала його у себе на теплих колінах, бажання почути в її голосі любов і жалість, відчути солодку тривогу — все це змішалося в його пристрасті, але він того не усвідомлював: не знаючи, що воно існує, як міг він того прагнути?

Ясна річ, він зрозумів, що зробив щось неправильне, що якась ганебна тінь впала йому на обличчя і спотворила його бачення. Тоді він викликав у своїй уяві оту чітку картину і відчув, що очі його теж усміхаються. Викривлене світло могло зробити одне або друге, але не обидва водночас.

Відтоді він почав її вистежувати, як дичину, як вистежував байбаків на пагорбах, коли днями лежав непорушно, наче молодий камінь, і спостерігав, як старі насторожені байбаки виводять своїх діток погрітися на сонці. Він шпигував за Алісою — потаємно, краєчком ока, не викликаючи підозр, і то була правда. Іноді, лишившись на самоті та знаючи, що вона на самоті, Аліса дозволяла своїй уяві гратися у садку — й усміхалася. Дивовижно, як швидко вміла вона загнати свою усмішку під землю, точнісінько як байбаки заганяли у норки свою малечу.

Адам приховував свій скарб глибоко у своїх тунелях, але він був ладен заплатити чимось за своє блаженство. Аліса почала знаходити подарунки — у кошику з шиттям, у старому гаманці, під подушкою: дві брунатні гвоздики, перо з хвоста синьошийки, півплитки зеленого сургучу, крадений носовичок. Спершу Аліса тривожилася, згодом це минулося, і коли вона знаходила якийсь неочікуваний подарунок, усмішка з саду спалахувала й згасала, так само як форель у ставку перетинає на мить лезо сонячного променя. Вона не ставила питань і не прохоплювалася й словом.

Кашель її погіршувався ночами, він був такий сильний і бентежний, що Кир був зрештою змушений перевести її до іншої кімнати, бо інакше не міг спати. Але він дуже часто її там навідував — стрибав на одній босій нозі, спираючись рукою об стінку. Хлопчаки відчували, як здригається будинок, коли він заскакував на Алісине ліжко, а потім зіскакував з нього.

Коли Адам підріс, він понад усе боявся тільки одного. Він боявся того дня, коли його заберуть в армію. Батько ніколи не давав йому забути, що цей день настане. Він багато про це говорив. Саме Адам потребував армії, щоб стати справжнім чоловіком. Карл уже ось-ось чоловіком стане. Карл і був чоловіком, небезпечним чоловіком, навіть у п’ятнадцять років, коли Адаму було шістнадцять.

3

Прив’язаність між хлопчаками з роками зростала. Можливо, у почутті Карла була якась частка презирства, але то було презирство захисника. Сталося так, що одного вечора хлопці грали у пі-ві, нову для них гру, у себе на подвір’ї. Маленьку загострену паличку — пі-ві — клали на землю і били по ній ключкою. Паличка злітала у повітря, і її треба було відбити ключкою якнайдалі.

Адам не дуже добре грав у ігри. Та завдяки якомусь випадковому поєднанню бачення і координації він переміг брата у пі-ві. Чотири рази він відбивав свій пі-ві далі, ніж Карл. Це було для нього цілком незвичне почуття, його обдало жаром, і він перестав слідкувати за зміною настрою брата, хоча зазвичай бував з ним насторожі. Він уп’яте вдарив по пі-ві, той вилетів далеко за межі поля і дзижчав при цьому, як джміль. Адам обернувся до Карла зі щасливим виразом обличчя, і в грудях у нього захолонуло. Ненависть на обличчі Карла злякала його. «Гадаю, мені просто поталанило,— незграбно вибачився він.— Я точно не зможу це повторити».