Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 105)

— Я у справах,— відповів він.— З потяга на потяг. Мені треба з тобою поговорити.

Вона провела його до кімнати, що правила і за кухню, і за їдальню в симпатичному помешканні з квітчастими шпалерами. Машинально налила чашку кави і поставила перед ним, потім присунула ближче до нього цукерницю і молочник.

— Ти заходив до мами? — спитала вона.

— Я з потяга і на потяг,— повторив він сердито.— Дессі, ти справді хочеш переїжджати на ранчо?

— Подумувала про це.

— Я не хочу, щоб ти туди їхала.

— Чому ж ні? — непевно всміхнулася вона.— Що в цьому поганого? Нашому Томові дуже самотньо там.

— У тебе тут чудово ідуть справи,— сказав Віль.

— Немає тут у мене ніяких справ,— відповіла Дессі.— Я думала, ти знаєш.

— Я не хочу, щоб ти їхала,— похмуро повторив він.

Дессі невесело всміхнулася і спробувала перевести все на жарт.

— Мій старший брат такий мудрий. Поясни Дессі, чому ні.

— Там надто самотньо.

— Удвох з Томом нам буде не так самотньо.

Віль сердито надув губи.

— Том не при своєму розумі,— вихопилося у нього.— Тобі не слід залишатися з ним наодинці.

— Він нездужає? Йому потрібна допомога?

— Я не хотів тобі говорити,— гадаю, Том так і не оговтався після... після татової смерті. Він дивний.

Дессі ласкаво всміхнулася.

— Вілю, ти завжди вважав його дивним. Тобі здавалося дивним, що він не хоче займатися бізнесом.

— То зовсім інше. А тепер він замкнувся. Не розмовляє. Вештається по горах уночі. Я їздив до нього і — він пише вірші, весь стіл завалений аркушами паперу.

— Невже ти ніколи не писав віршів, Вілю?

— Ніколи.

— А я писала. Списувала купу аркушів і завалювала ними стіл.

— Я не хочу, щоб ти туди їхала.

— Дозволь мені самій вирішувати,— м’яко сказала Дессі.— Я дещо втратила. Я хочу спробувати знову це знайти.

— Ти верзеш дурниці.

Вона обійшла стіл і обійняла його за шию.

— Братику любий,— промовила вона.— Будь ласка, дозволь мені вирішувати самій.

Віль сердито вискочив з дому і ледь устиг на потяг.

2

Том зустрів Дессі на вокзалі в Кінг-Сіті. Вона, уважно вдивляючись у кожну запряжку, побачила його з вікна вагона. Том аж сяяв увесь, обличчя його було так чисто поголене, що засмагла шкіра нагадувала поліроване дерево. Він акуратно підстриг свої руді вуса. На голові був ковбойський капелюх-стетсон з пласкою тулією, а жовто-брунатну куртку з бантовими складками перетягував ремінь з перламутровою пряжкою. Черевики його так блищали на сонці, що було зрозуміло — він протер їх носовичком, щойно показався потяг. Його міцну засмаглу шию міцно охоплював твердий комірець, а ще він пов’язав блакитну краватку з булавкою у формі підкови. Том намагався приховати хвилювання, плескаючи загрубілими від роботи коричневими руками.

Дессі несамовито замахала рукою з вікна і закричала:

— Я тут! Томе, я тут! — хоча й розуміла, що він не може її почути крізь скрегіт коліс. Вона зійшла сходинками і побачила, як він схвильовано дивиться не в той бік. Дессі всміхнулася і підійшла до брата ззаду.

— Перепрошую, незнайомцю,— спокійно промовила вона.— Є тут такий собі містер Том Гамільтон?

Він різко обернувся, зойкнув від радості, схопив сестру у ведмежі обійми і затанцював навколо неї. Однією рукою він підхопив її над землею, а другою ляскав по сідницях. Він лоскотав їй щоки своїми колючими вусами. Потім узяв її за плечі й уважно подивився в обличчя. Вони обоє відкинули голови і зайшлися сміхом.

Начальник станції висунувся зі свого віконця й обіперся об підвіконня ліктями у чорних нарукавниках.

— Ці мені Гамільтони! — звернувся він до телеграфіста.— Тільки поглянь на них!

Том і Дессі, узявшись за руки, зграбно перекочувалися з п’ятки на носок, і Том виспівував «Дудл-дудл-ду», а Дессі — «Дідл-дідл-ді», а потім вони знову обійнялися.

Том подивився на неї з висоти свого зросту:

— Ви часом не Дессі Гамільтон? Здається, я вас пригадую. Але ви перемінилися. Де ж ваші кіски?

Він довго вовтузився з її багажними квитанціями, десь загубив їх у себе в кишенях, потім знайшов, але все переплутав. Нарешті він приторочив її дорожні кошики позаду коляски. Двоє гнідих коней били копитами землю і захиляли голови, що аж підстрибував начищений до блиску дишель. Упряж була відполірована, мідні прикраси відливали золотом. Батіг був прикрашений червоним бантом, а у гриви і хвости коней вплетені червоні стрічки.

Том допоміг Дессі влізти на сидіння і жартома ущипнув за щиколотку. Потім розмотав шворки батога з держака, і коні рушили так різко, що аж колеса застогнали.

— Хочеш, проїдемося по Кінг-Сіті? — запропонував Том.— Симпатичне місто.

— Ні,— відмовилася Дессі,— я його пам’ятаю.

Він звернув ліворуч і поїхав у південному напрямку, а коні пішли приємною, ритмічною риссю.

— А де Віль? — спитала Дессі.

— Не знаю,— неохоче відповів Том.

— Він з тобою говорив?

— Так. Сказав, що не слід тобі сюди приїжджати.

— І мені він сказав це саме. Та ще й примусив Джорджа мені написати.

— Чому б тобі не переїхати, якщо ти хочеш? — розсердився Том.— Яке Вілю до цього діло?

Дессі торкнулася його руки.

— Він вважає, що ти збожеволів. Каже, ти пишеш вірші.

Обличчя Тома потемніло.

— Напевне, він заходив у дім, коли мене не було. Та що йому, власне, треба? Він не мав права лізти в мої папери.

— Тихо, тихо,— сказала Дессі.— Віль — твій брат. Не забувай.

— Йому б сподобалось, якби я порпався у його паперах? — вигукнув Том.

— Він би того не допустив,— сухо зауважила Дессі.— Вони замкнені у нього в сейфі. І не будемо псувати собі день злістю.

— Гаразд,— погодився Том.— Бог усе бачить. Але Віль мене дратує. Якщо я не хочу жити за його правилами, значить, я божевільний, божевільний і все.

Дессі змінила тему, змінила силоміць:

— Знаєш, я в останню мить пережила певне потрясіння,— сказала вона.— Мама схотіла прийти попрощатися. Ти колись бачив, Томе, щоб мама плакала?

— Ні, не пригадую. Та ні, вона не з тих, хто плаче.

— Так от, вона плакала. Не сильно, але як на неї — багато: схлипнула, двічі шморгнула, витерла ніс, протерла окуляри і замкнулася, як кишеньковий годинник.

— Господи, Дессі! — вигукнув Том.— Як же добре, що ти повернулася! Як добре. У мене таке відчуття, ніби я одужав після хвороби.