Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 62)
Рум’янець зійшов зі щік Береґонда, враженого до глибини душі. Він схилив голову, та Король сказав:
— Так мусить бути, бо тебе призначено воїном Білого Загону — Варти Фарамира, Принца Ітілієнського. Ти будеш його капітаном, житимеш в Емин-Арнені у спокої та в пошані й служитимеш тому, заради кого ризикував усім і кого врятував од смерті.
Тоді Береґонд, осягнувши милосердя і справедливість Короля, зрадів, опустився навколішки, і поцілував його руку, й пішов собі, радісний та задоволений. Араґорн же оголосив Ітілієн вотчиною Фарамира і наказав йому оселитися на пагорбах Емин-Арнену — так, аби видно було Місто.
— Бо, — мовив Король, — Мінас-Ітіл у Морґульській долині буде зруйновано дощенту, і, хоча з часом він очиститься, ніхто з людей не житиме там іще багато довгих років.
Останнім Араґорн привітав Еомера Роганського, і вони обнялися, й Араґорн сказав:
— Між нами не може бути і мови про те, щоби давати, чи отримувати, чи винагороджувати когось, бо ми брати. У щасливу годину Еорл приїхав із Півночі, й жоден союз між народами не був такий благословенний: ніхто з його учасників ніколи не підводив іншого й ніколи не підведе. Як тобі відомо, ми поклали Теодена Славетного до гробниці у Святилищі, й там він лежатиме довіку серед Королів Ґондору, якщо на те буде твоя воля. А якщо ти забажаєш, то ми вирушимо до Рогану і повернемо його додому, щоби він спочивав поміж своїм народом.
І Еомер відповів:
— З того дня, коли ти з’явився переді мною просто зі зеленої трави на схилах, я полюбив тебе, і любов моя не мине. Та нині я мушу ненадовго поїхати до своїх володінь, де багато треба відновити й усюди навести лад. Але щодо Загиблого, то, підготувавши все, ми повернемося по нього, — а до того нехай він трохи спочине тут.
І Еовин сказала Фарамирові:
— Наразі я мушу поїхати до своєї рідної землі, поглянути на неї ще раз і допомогти братові у його праці, але коли той, кого я довго любила як батька, упокоїться навічно, я повернуся.
Так проминула щаслива пора; і восьмого дня травня Вершники Рогану були готові рушати додому Північним Шляхом, і з ними поїхали Ельрондові сини. Уздовж дороги від Брами Міста до стін Пеленнору стояли люди, котрі віддавали їм шану і хвалу. Потім усі, хто мешкав далеко від Мінас-Тіріта, повернулися до своїх домівок, радіючи; чимало доброзичливих рук доклало свою працю до відбудови і відновлення Міста, щоби вилікувати його від усіх шрамів війни та спогадів про темряву.
Гобіти затримались у Мінас-Тіріті разом із Леґоласом і Ґімлі, бо Араґорн не бажав, аби їхнє братство знову розпалося.
— Зрештою, все це таки закінчиться, — сказав він, — але я хотів би, щоби ви ще трохи зачекали: адже діянь, у яких ви брали участь, іще не завершено остаточно. Наближається день, якого я чекав, відколи змужнів, і, коли він настане, я хотів би, щоби мої друзі були поряд.
Але про той день Араґорн не мовив більше й слова.
У ту пору всі члени Загону Персня мешкали разом із Ґандальфом у прегарному домі й гуляли собі, скільки душа бажала. А якось Фродо сказав Ґандальфові:
— Чи знаєш ти, що то за день, про який мовив Араґорн? Ми щасливі тут, і я не хочу нікуди йти, проте дні збігають, Більбо чекає, а дім мій таки в Ширі.
— Щодо Більбо, — відказав Ґандальф, — то він чекає того самого дня і знає, що тебе затримує. А щодо швидкоплинного часу, то зараз лише травень і до розпалу літа ще далеченько. І, хоч усе довкола змінилося так, ніби в цьому світі минуло ціле сторіччя, для дерев і трави не збігло ще й року, відколи ти вирушив з дому.
— Піпіне, — сказав Фродо, — здається, хтось твердив, що Ґандальф став не таким потайним, як раніше? Напевно, тоді він був просто втомлений від своїх трудів. А тепер, бачу, потроху оклигує...
На те Ґандальф відповів:
— Багато хто хоче заздалегідь знати, що подадуть до столу, а ті, хто готує бенкет, воліють тримати все в таємниці, бо подив робить гучнішими слова похвали. Та й сам Араґорн чекає на знак.
Одного дня Ґандальфа ніхто не зміг знайти, і це змусило побратимів замислитися про те, що має відбутися. Тим часом Ґандальф уночі вивів Араґорна з Міста і привів його до південного підніжжя гори Міндоллуїн, де вони відшукали стежку, яку проклали не одне століття тому і якою нині мало хто насмілювався ходити. Вона вела на вершину гори до високого святилища, куди було дозволено підніматися лише королям. Араґорн і Ґандальф крокували прямовисними шляхами, доки дісталися до полонини, що була нижче від рівня снігів, які вкривали гінкі шпилі, й виходила до ущелини поза Містом. Стоячи там, вони оглянули довколишні землі, бо саме настав ранок, і побачили далеко внизу вежі Міста, ніби білі лінії, підсвічені сонцем, і вся долина Андуїну нагадувала сад, а Гори Тіні заволокла золотиста імла. По один бік їхні погляди сягали сірого Емин-Муїлу, і мерехтіння Рауросу нагадувало мигтіння віддаленої зорі, а по другий вони бачили Ріку, схожу на стрічку, що зміїлася до Пеларґіру, а далі на прузі неба яскріло світло, що говорило їм про Море.
І Ґандальф сказав:
— Ось твоє володіння — осердя ще більшого королівства, яке невдовзі постане. Завершилася Третя Епоха світу, розпочалася нова ера, і твоє завдання — впорядкувати її початок і зберегти все, що тільки можна. Бо, хоча ми врятували безліч прекрасних речей, немало їх повинно відійти в небуття, і сила Трьох Перснів також вичерпується. Усі землі, що ти їх оце бачиш, і ті, які оточують їх, будуть домівкою для людей. Адже гряде Правління Людей, а Старший Рід занепаде чи відпливе звідсіля.
— Це мені добре відомо, любий друже, — сказав Араґорн, — та я все одно потребую твоєї поради.
— Так буде вже не довго, — відказав Ґандальф. — Третя Епоха була моїм віком. Я був Ворогом Саурона, і я звершив свою місію. Я теж незабаром відійду. А мій тягар ляже на тебе і на твій рід.
— Але ж я помру, — заперечив Араґорн. — Я смертний муж. Хоча я є тим, ким є, і належу до чистої раси Заходу, а відтак житиму значно довше, ніж інші люди, — це однаково мізерно мало; і коли ті, хто нині зароджується в лонах своїх матерів, народяться та постаріють, я теж постарію. І хто тоді правитиме Ґондором і тими, хто нині дивиться на це Місто і на свого короля, якщо моє бажання не здійсниться? Дерево у Дворі з Водограєм досі сухе і безплідне. Коли я отримаю знак, що це зміниться?
— Відверни обличчя від світу зеленого і звернися до світу пустельного та холодного! — мовив Ґандальф.
Араґорн обернувся, і побачив кам’янистий схил, що стрімко збігав позаду нього зі снігових узвиш, і, придивившись, помітив серед пустки єдину живу рослину. Тож він видерся туди й угледів на самому краю снігів паросток дерева зо два лікті заввишки. Він уже випустив молоді листочки, довгі та делікатні, темні вгорі і срібні зісподу, а на тендітній кроні красувалася невелика китичка квітів, білі пелюстки яких виблискували, як осяяні сонцем сніги.
Тоді Араґорн скрикнув:
— Є!
Ґандальф теж підійшов, поглянув на деревце і сказав:
— Воістину це паросток із роду Німлота Прекрасного, який був нащадком Ґалатіліона, плоду Тельперіона Багатоіменного, Найстаршого з Дерев. Хтозна, як він потрапив сюди у призначений час... Однак це — стародавнє святилище, і, перш ніж занепав королівський рід і Дерево у дворі всохло, тут, напевно, посадили його плід. Адже сказано, що плоди того Дерева достигають нечасто, проте життя в їхньому осерді може зберігатись і дрімати впродовж багатьох років, і ніхто не здатен передбачити, коли воно прокинеться. Запам’ятай це. Бо хоч би коли дозрів той плід, його слід посадити, щоби рід цей не вимер у світі. Тут, у горах, плід отой переховувався від зла, як Елендилів рід переховувався в пустках Півночі. Проте родовід Німлота значно давніший, аніж твій, Королю Елессаре.
Потім Араґорн лагідно обхопив паросток, і — о диво! — виявилося, що він тільки ледь-ледь тримається за землю, тож вийшов із ґрунту без найменшої шкоди. Араґорн поніс його назад до Цитаделі. Засохле дерево викорчували з належною пошаною і не спалили, а поклали спочивати в тиші Рат-Дінену. Й Араґорн посадив нове дерево у дворі біля водограю, і воно почало швидко та радісно рости, і, коли до Міста ввійшов червень, воно вже пишалось у цвіті.
— Мені дано знак, — мовив Араґорн, — той день не далеко.
І поставив на мури сторожу.
У переддень Середліття з Амон-Діну до Міста прибули посланці й повідомили, що бачили кавалькаду світлого народу, що рухається з Півночі, наближаючись до стін Пеленнору. І Король сказав:
— Нарешті вони прийшли. Нехай усе Місто готується!
Увечері перед днем Середліття, коли небо було блакитне, мовби сапфірове, а на Сході засвітилися білі зорі, хоча Захід іще золотів і повітря було прохолодне та духмяне, до брам Мінас-Тіріта з Північного шляху над’їхали вершники. Попереду гарцювали Елладан і Ельрогір зі срібним знаменом, далі — Ґлорфіндел, Ерестор і придворні з Рівендолу, за ними їхали на білих скакунах Володарка Ґаладріель і Келеборн, Володар Лотлорієну, а з ними чимало ельфів із їхнього чудового краю: в сірих плащах і з білими коштовностями у волоссі, а останнім виступав Володар Ельронд, наймогутніший поміж ельфами та людьми, везучи скіпетр Аннумінаса. Поряд із ним на сірому коні їхала Арвен, його донька, Вечорова Зоря її народу.