Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 60)
І от настав п’ятий день, відколи Володарка Еовин уперше вийшла до Фарамира, і вони знову стояли разом на мурах Міста, дивлячись удалину. Вже давно не надходило жодних новин, і на серцях у ґондорців було важко. Погода теж спохмурніла. Стало холодно. Уночі здійнявся вітер, який тепер пронизливо віяв із Півночі й дедалі дужчав, а довколишні землі здавалися сірими та жахливими.
Еовин і Фарамир мали теплий одяг і цупкі мантії, а Володарка Еовин поверх накинула ще й широкий синій плащ кольору глибокої літньої ночі, оздоблений срібними зорями при подолі та шийному прорізі. Фарамир послав по той плащ, і сам загорнув її в нього, й упіймав себе на думці, що Еовин виглядає справді чарівно та велично, стоячи тут поряд із ним. Плащ той пошили для його матері, Фіндуїлас із Амроту, яка передчасно померла, залишившись для нього тільки спогадом про далекі щасливі дні і про перше горе; і її плащ, здавалося, дуже пасував вродливій і смутній Еовин.
Але вона тремтіла під тим зоряним плащем і дивилася на північ, понад сірими ближніми землями, просто в осердя морозного вітру, де небо в далечі було холодне та ясне.
— Що ви там виглядаєте, Еовин? — запитав Фарамир.
— Хіба не там Чорна Брама? — відказала вона. — Хіба він не мав уже дістатися туди? Минуло сім днів, відколи він поїхав.
— Сім днів, — повторив Фарамир. — Не подумайте про мене погано, коли я скажу вам, що ці сім днів подарували мені радість і біль, яких я вже не сподівався пізнати. Радість — бачити вас, а біль... Біль від того, що страх і сумнів у цей лихий час стали для мене особливо темними. Еовин, тепер я не хочу, щоби цей світ загинув, не хочу так швидко втратити те, що знайшов.
— Утратити те, що знайшли, пане? — перепитала вона, пильно дивлячись на нього, та в очах її була доброта. — Не відаю, що ви знайшли за ці дні таке, що можете втратити. Проте, друже мій, найкраще нам не говорити про це! Найкраще нам узагалі не розмовляти! Я стою на жахливому краю, перед моїми ногами розверзлася чорна-пречорна прірва, та чи є позаду мене бодай промінчик світла, я не знаю. Бо ще не можу обернутися. Чекаю якогось удару долі.
— Так, ми всі чекаємо на цей удар долі, — погодився Фарамир.
І вони вже не розмовляли, і їм, ще коли вони стояли на мурі, здалося, що вітер ущух, і Сонце затуманилося, й усі звуки в Місті й на довколишніх землях стихли: не було чути ні вітру, ні голосів, ані пташиного щебету, ні шелесту листя, ні їхнього подиху, навіть їхні серця наче сповільнили свій ритм. Час зупинився.
Доки Фарамир і Еовин отак стояли, їхні руки зустрілись і стиснули одна одну, хоча вони й не усвідомлювали, що роблять. Лише чекали невідь-чого. Їм раптом здалося, що понад хребтами далеких гір із темряви здійнялася ще одна гора й зависочіла, мовби хвиля, що збирається потопити світ, а вгорі над нею замиготіли громовиці; згодом задвигтіла земля, і вони відчули, що мури Міста теж дрижать. З довколишніх земель долинув звук, схожий на розкотистий хрип, і тоді серця чоловіка та жінки знову раптом затріпотіли.
— Це нагадало мені про Нуменор, — озвався Фарамир, і сам був вражений своїм голосом.
— Про Нуменор? — здивувалася Еовин.
— Так, — відказав Фарамир, — про землю Вестернесу, що затонув, і про велетенську темну хвилю, що піднялася понад зелені рівнини та понад пагорби і, налетівши, принесла темряву, від якої годі втекти. Це часто мені сниться.
— То ви вважаєте, що гряде Темрява? — запитала Еовин. — Неуникна Темрява?
І раптом пригорнулася до нього.
— Ні, — відказав Фарамир, поглянувши в її обличчя. — То був лишень образ у моїй уяві. Я не знаю, що відбувається. Розважливість тверезого розуму підказує, що сталося велике лихо і ми стоїмо на рубежі днів. Однак серце моє каже, що це не так, і ціле тіло моє почувається легко, до мене повернулися надія та радість, яких не відкине жодна розважливість. Еовин, Еовин, Біла Панно Рогану, в цю годину я не вірю у тривкість Темряви!
І він схилився, і поцілував її в чоло.
Так вони і стояли на мурах Міста Ґондора, і знову зірвався могутній вітер, і їхнє волосся — вороново-чорне та золоте — розмаялось у його подиху та змішалось. І Тінь щезла, і виглянуло Сонце, і заясніло світло, і води Андуїну заблищали, мов те срібло, і в усіх оселях Міста заспівали люди, бо радість забриніла в їхніх серцях, б’ючи з незнаного джерела.
І перш ніж Сонце відкотилося далеко від зеніту, зі Сходу прилетів могутній орел, принісши вісті, на які мало було надії, — вісті від Капітанів Заходу. Він вигукував:
Потому настали золоті дні, весна та літо поєднались і гуляли ґондорськими полями. З Кайр-Андросу меткі гінці принесли вісті про все, що відбулось, і Місто приготувалося зустрічати Короля. Мері покликали в путь, і він поїхав разом із валкою возів, які мали доправити запас речей і харчів до Осґіліата, а звідти кораблем до Кайр-Андросу; проте Фарамир не поїхав, бо, зцілившись, прийняв владу і став Намісником, хоч і ненадовго: його обов’язком було підготувати все для того, хто посяде його місце.
Еовин теж залишилася, хоча брат передав їй звістку і прохав приїхати на Кормалленську луку. І Фарамира це здивувало, проте він нечасто бачив її, бо мав багато всіляких клопотів, а вона все ще мешкала в Оселях Зцілення, гуляючи самотою в саду: обличчя її знову зблідло, і здавалося, що в цілому місті лише вона була квола й тужлива. Тож наглядач Осель стривожився і розповів про це Фарамирові.
Тоді Фарамир пішов її шукати, й вони знову стояли разом на мурі, й він сказав:
— Еовин, чому ви затрималися тут, а не поїхали на радісну зустріч на Кормаллені, що за Кайр-Андросом, де вас очікує брат?
І Еовин відказала:
— Невже ви не знаєте?
І Фарамир відповів:
— На це можуть бути дві причини, та яка з них істинна, я не знаю.
Еовин мовила:
— Я не хочу бавитись у загадки. Кажіть ясно!
— Що ж, коли ви так хочете, панно, — сказав Фарамир. — Думаю, це тому, що вас покликав лише ваш брат, а дивитися на Володаря Араґорна, Елендилового спадкоємця, в час його тріумфу вам буде нерадісно. Або, може, тому, що я не поїхав, а ви досі прагнете бути поряд зі мною. А можливо, і тому, і тому, бо ви й самі не можете визначитися щодо цього. Еовин, невже ви мене не кохаєте і не покохаєте ніколи?
— Я воліла б, аби мене кохав інший, — відповіла вона. — Та не хочу, щоби мене жалів жоден чоловік.
— Знаю, — відказав він. — Ви воліли б, аби вас кохав Володар Араґорн. Адже він шляхетний і маєстатний, а ви хочете визнання та слави, хочете піднятися високо понад мізерними істотами, котрі плазують по землі. Ви захоплюєтеся ним, як молодий солдат захоплюється видатним капітаном. Бо він такий — володар людей, наймогутніший із нині сущих. Одначе, коли Араґорн запропонував вам тільки розуміння та співчуття, ви не захотіли нічого, обравши натомість хоробру смерть у бою. Погляньте на мене, Еовин!
Й Еовин подивилася на Фарамира довгим незворушним поглядом, і Фарамир сказав:
— Не зневажайте співчуття, що є даром чуйного серця, Еовин! Зрештою, я не пропоную вам свого співчуття. Бо ви панна шляхетна, відважна, і ви самі здобули собі незабутню славу, а ще ви, на мою думку, така прекрасна, що навіть ельфійськими словами годі описати вашу вроду. І я кохаю вас. Раніше я співчував вашому страдництву. Проте нині, хоч би ви не знали скорботи, ні страху, ні нужди і були щасливою Королевою Ґондору, я все одно кохав би вас. Еовин, невже ви мене не кохаєте?
І от серце Еовин перемінилося, чи то пак вона врешті зрозуміла, що воно каже їй. Зненацька її зима минула, і засяяло сонце.
— Я стою на Мінас-Анорі, на Вежі Сонця, — мовила вона, — і — о диво передивне! — Тінь зникла! Я вже не буду володаркою щита, і не змагатимуся з дужими Вершниками, і не черпатиму радість лишень у піснях убивства. Я буду цілителькою і любитиму все, що росте і плодоносить.
Вона ще раз поглянула на Фарамира і сказала:
— Я вже не хочу бути королевою.
Тоді Фарамир весело засміявся.
— Це добре, — відказав, — бо і я не король. Але я візьму за дружину Білу Панну Рогану, якщо вона дасть на те свою згоду. І, якщо вона захоче, ми у щасливі дні переправимося через Ріку й оселимося в Ітілієні, й обернемо його на сад. Усе радо ростиме там, якщо туди прийде Біла Панна.
— То мені доведеться покинути власний народ, ґондорцю? — запитала вона. — А чи стерпиш ти, якщо твій гордий народ скаже: «Ось іде володар, котрий приборкав дикунку, володарку щита з Півночі! Невже не було гідної панни з нуменорської раси, що він обрав її?»
— Стерплю, — відповів Фарамир, і обняв її, й поцілував просто під осяяним сонцем небом, і йому було байдуже, що вони стоять високо на мурах на очах у багатьох людей.
А пару і справді бачило багато людей, як бачили всі й те світло, що огортало цих двох, коли вони спустилися з мурів і пішли, взявшись за руки, до Осель Зцілення.
І наглядачеві Осель Фарамир сказав:
— Ось Володарка Еовин Роганська, і вона вже зцілилась.