Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 34)

Нарешті до покою забіг Берґіл і приніс загорнуті у тканину шість листочків.

— Це королівський лист, пане, — сказав хлопчик, — одначе, боюся, він уже не свіжий. Його зірвали щонайменше два тижні тому. Сподіваюся, він вам при дасться, пане?

І, поглянувши на Фарамира, Берґіл заплакав.

А от Араґорн усміхнувся.

— Придасться, — сказав він. — Найгірше вже позаду. Залишися тут і втішся!

Потому, взявши два листочки, він поклав їх собі на долоні, похукав на них, розтер, і в кімнаті відразу запахло живлющою свіжістю, ніби саме повітря прокинулось і забриніло, заіскрилося радістю. Тоді Араґорн вкинув листочки до чаш із окропом, які йому піднесли, й одразу всім полегшало на серці. Бо аромат, який долинув до кожного, нагадав усім про росяні ранки та про незатьмарене сонце в якомусь краю, порівняно з якими барвиста весна цього світу здається лише перелітним спогадом. Араґорн же підвівся, мовби відновив сили, й очі його посміхались, а сам він тим часом тримав чашу перед обличчям Фарамира, який довго марив.

— От тобі й маєш! Хто би міг подумати? — сказала Йорет жінці, котра стояла поряд. — Ця трава більш помічна, ніж я думала. А запах нагадує мені про троянди в Імлот-Мелуї, де я була служницею, — кращих за них не міг би жадати жоден король.

Раптом Фарамир поворушився, розплющив очі й поглянув на Араґорна, який схилився над ним. У погляді пораненого ясніло світло знання та любові, й він тихо озвався.

— Володарю, ти кликав мене. І я прийшов. Що накаже мені король?

— Не забрідай уже в морок, а прокидайся! — сказав Араґорн. — Ти стомлений. Перепочинь трохи, поїж і будь напоготові, коли я повернуся.

— Буду, володарю, — відказав Фарамир. — Хто ж лежатиме без діла, якщо повернувся король?

— Тоді бувай, але не надовго! — додав Араґорн. — Я мушу йти до тих, хто мене потребує.

І він вийшов із покою разом із Імрагілом і з Ґандальфом, а Береґонд і його син залишились і не могли стримати радості. Зачинивши двері та наздоганяючи Ґандальфа, Піпін почув, як Йорет вигукнула:

— Король! Ви таке чули? А що я казала? Руки цілителя, як я й казала.

І невдовзі ці слова випурхнули з Оселі — про те, що справжній король прибув до Ґондору і що після війни він приносить зцілення, — і облетіли усе Місто.

А коли Араґорн прийшов до Еовин, то сказав:

— У неї серйозні поранення, їй завдано важкого удару. Руку, що була зламана, доглядали з належним умінням, і з часом вона загоїться, якщо Володарці стане снаги вижити. Хоча найбільше скалічена рука, що тримала щит, утім головне зло недуги поширюється від руки, що тримала меч. Ця рука безживна, хоч і не поранена... Лихо! Еовин зітнулася зі супротивником, який був надто сильний для її тіла та духа. Той, хто стає супроти такого ворога зі зброєю в руках, мусить бути твердішим за сталь, аби його не знищило саме лише потрясіння від ворожого вигляду. Лиха судьба поставила її на цю стезю. Бо Еовин — діва вродлива, найвродливіша панна з королівського роду. Та я не відаю, як повинен розмовляти з нею. Коли я вперше глянув на неї і збагнув, що вона нещасна, мені здалося, ніби я побачив білу квітку, що стоїть випростано й гордо, тендітну, як лілея, проте незламну, мовби ельфи-умільці викували її зі сталі. Та, можливо, то мороз перетворив її соки на кригу, і вона стояла так, гірко-прекрасна, гарна з виду, проте прибита холодом — квітка, якій судилося невдовзі впасти й померти? Хвороба її почалася задовго до цього дня, чи не так, Еомере?

— Дивуюся, що ти запитуєш про це у мене, володарю, — відповів той. — Я не звинувачую тебе ні в чому — ні щодо Еовин, ані щодо інших речей, однак я ніколи не помічав, аби сестру мою Еовин торкала якась паморозь, доки вона вперше поглянула на тебе. Тривог і жаху спізнала вона, й ділилася ними зі мною в часи Змієязикого і турбот про зачарованого короля, за чию долю вона дедалі більше боялася. Проте не це привело її на ту стезю!

— Друже мій, — мовив Ґандальф, — у тебе були коні, подвиги зі зброєю в руках і вільні поля, а Еовин, яка прийшла в цей світ у дівочому тілі, мала дух і мужність щонайменше такі самі, як і твої. Проте була приречена чекати біля старця, котрого любила, неначе рідного батька, і дивитися, як він скніє, обертаючись на підлого слабоумця. Її доля здавалася їй гіршою, ніж доля патериці, на яку він спирався... Невже ти думаєш, що Змієязикий мав отруту лише для Теоденових вух? Безумцю! Еорлів Дім — це тільки купка садиб зі солом’яними дахами, де розбійники пиячать у смороді, а їхні байстрята качаються по підлозі разом зі собаками. Невже ти не чув цього раніше? Ці слова виголосив Саруман, учитель Змієязикого. Хоча Змієязикий, без сумніву, передавав удома їхнє значення значно підступнішими способами. Володарю, якби любов до тебе та воля до виконання свого обов’язку не зімкнули її вуст, ти почув би таке, що тобі й не снилося. Хтозна, про що вона розповідала темряві, самотня, у страхітливі нічні години, коли її життя неначе маліло, а стіни дому стискалися довкруж неї, ніби пастка довкіл якогось дикого звірятка?

Еомер мовчки дивився на свою сестру, мовби обмірковуючи всі дні їхнього спільного життя, які постали перед ним у геть інакшому світлі. Тоді Араґорн мовив:

— Я теж бачив те, що й ти, Еомере. Серед усіх прикрощів цього світу мало є таких болючих і гірких для серця мужа, як неможливість відповісти взаємністю на кохання жінки, вродливої та хороброї. Жаль і скорбота переслідували мене, відколи я покинув її в розпачі у Смурному Капищі, а сам став на Стежки Мерців; я майже не боявся того, що може спіткати мене на тому шляху, зате дуже вболівав через те, що може статися з нею. І все-таки, Еомере, я скажу тобі, що тебе Еовин любить вірніше, ніж мене, бо тебе вона любить і знає, а в мені вона любить лише тінь і гадку — надію на славу, величні подвиги та землі далеко за межами роганських лук... Можливо, я і маю силу зцілити її тіло і викликати її саму з темної долини. Та що чекатиме на неї, коли вона прокинеться: надія, чи забуття, чи відчай, — того я не знаю. Якщо відчай, то вона помре або ж знайде таке зцілення, якого я не годен їй запропонувати — на жаль, бо вчинки її перетворили її на славетну королеву.

Відтак Араґорн схилився, поглянув у лице Володарки — й було воно справді біле, мов лілея, холодне, неначе паморозь, і непорушне, мов різьблений камінь. Тоді він пригнувся, і поцілував її в чоло, і покликав лагідно, кажучи:

— Еовин, Еомундова донько, прокинься! Ворог твій уже загинув!

Еовин не ворухнулася, зате почала дихати глибоко, і її груди рівно здіймалися й опускалися під білим полотном простирадла. І знов Араґорн розтер ателас, і вкинув його в гарячу воду, й омив нею чоло Еовин і правицю, що лежала, холодна та нечула, на покривалі.

Потому — чи то Араґорн і справді володів забутими вміннями народу з Вестернесу, чи то так вплинули на присутніх його слова про Володарку Еовин — кімнату поволі заповнив солодкий дух зела, й усім, хто стояв там, здалося, що через вікно залетів дивовижний вітер, який нічим не пахнув, але був свіжий, чистий і молодий, ніби його не вдихала ще жодна жива істота й він, щойно народжений, злинув зі сніжних гір високо попід зоряним куполом чи з далеких срібних берегів, які омивають пінисті моря.

— Прокинься, Еовин, Володарко Рогану! — повторив Араґорн, узяв її правицю в свою руку й відчув, що вона потепліла, бо до неї поверталося життя. — Прокинься! Тіні немає, а темрява цілком відступила звідси!

Тоді Араґорн переклав правицю Еовин до рук Еомера і зробив крок назад.

— Поклич її! — сказав він і тихцем вийшов із покою.

— Еовин, Еовин! — скрикнув Еомер крізь сльози.

Еовин же розплющила очі й мовила:

— Еомере! Оце радість! Мені-бо казали, що ти загинув. Ні, то були тільки понурі голоси з мого сну. Чи довго я спала?

— Недовго, сестро, — відказав Еомер. — Але годі, не згадуй про те!

— Я дуже стомлена, — сказала вона. — Мушу трохи перепочити. Але повідай мені, де Володар Марки? О горе! Не кажи мені, що то був сон, бо я знаю: це не так. Він загинув, як і передбачав.

— Він загинув, — підтвердив Еомер, — але попросив мене попрощатися з Еовин, яка для нього була дорожчою за рідну доньку. Нині він у великій пошані лежить у Цитаделі Ґондору.

— Гірко це чути, — відказала Еовин, — але я не сподівалась і на таке добро в ті чорні дні, коли мені здавалося, що Еорлів Дім зневажено так, як не зневажають навіть пастушу повітку. А що з королівським зброєносцем, із півмірком? Еомере, ти мусиш зробити його лицарем Вершницької Марки, бо він справді хоробрий!

— Він лежить у цій Оселі поблизу, і я йду до нього, — втрутився Ґандальф. — Еомер трохи побуде з тобою. Тільки не говоріть між собою про війну чи горе, принаймні доки ти зцілишся. Дуже вже я радію, що ти знову здобула здоров’я та надію, хоробра панно!

— Здоров’я? — повторила Еовин. — Так, можливо. Тобто якщо котрийсь із роганських вершників загине, то я можу сісти в його спорожніле сідло й багато чого зробити. Але надію? Не знаю...

Ґандальф і Піпін зайшли до покою Мері й побачили, що Араґорн уже стоїть біля його постелі.

— Бідолашний старий Мері! — скрикнув Піпін і підбіг до ліжка, бо йому здалося, що його друг виглядає гірше, ніж раніше: обличчя його посіріло так, ніби на ньому проступила вся вагота скорботних років; і гобіт раптом злякався, що Мері помре.