Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 16)

— Що відомо Володареві Денетору чи про що він здогадується, того я знати не можу, — відповів Гірґон. — Але становище наше справді розпачливе. Мій володар нічого вам не наказував, лише просив згадати про давню дружбу та про давно проголошені клятви і задля вашого ж блага спробувати зробити все, що можливо. Нам доповіли, що багато східних королів приїхало на службу до Мордору. Від Півночі до полів Даґорладу трапляються дрібні сутички й чути відлуння війни. На Півдні заворушилися гарадрими, і страх охопив усі наші узбережжя, тож допомоги звідти нам чекати годі. Покваптеся! Бо доля нашого часу вирішуватиметься під стінами Мінас-Тіріта, і якщо темного потоку не зупинити там, то він розіллється всіма чудовими луками Рогану, і навіть у цьому Схові серед пагорбів ніхто не вціліє.

— Страшні вісті, — мовив Теоден, — але не всі вони несподівані. Перекажи Денеторові, що, навіть якби Рогану нічого не загрожувало, ми все одно приїхали би на допомогу. Проте народ мій зазнав тяжких втрат у битвах зі Саруманом Зрадником, і нам також слід подбати про власні кордони з півночі та зі сходу — це очевидно з повідомлення, що його передав нам Денетор. Така могутня армія, якою, здається, керує тепер Темний Володар, може заввиграшки зупинити нас у битві перед Містом і вдарити значною потугою на протилежному березі Ріки, далеко поза Брамою Королів... Та ми не говоритимемо довше про горді наміри. Вершники приїдуть. Наказ «до зброї» пролунає завтра. Щойно все владнаємо, відразу рушимо в дорогу. Десять тисяч списів міг би я вирядити на рівнинний бій, аби залякати ворогів. Тепер, боюся, нас буде менше, бо я не залишу свої твердині без захисту. Проте за мною поїдуть принаймні шість тисяч воїнів. Перекажи-бо Денеторові, що в цю годину Король Марки сам помчить до ґондорської землі, хоча, можливо, ніколи не повернеться звідтіля додому. Та дорога перед нами є не близька: люди і тварини мусять дістатися до мети, зберігши сили для бою. Тиждень може минути від завтрашнього ранку, доки ви почуєте клич Еорлових Синів, котрі їхатимуть із півночі.

— Тиждень! — зітхнув Гірґон. — Скільки треба, стільки треба. Проте за сім днів од сьогоднішнього ви вже можете застати самі руїни, якщо до нас не надійде якась несподівана допомога. Проте й тоді ви бодай зможете розігнати орків і смаглявців, котрі бенкетуватимуть у Білій Вежі.

— Ми зробимо бодай це, — відказав Теоден. — Однак я сам щойно повернувся сюди після битви та довгих мандрів і тепер спочиватиму. Затримайся тут на ніч. А вранці поглянеш на збір роганських військ і поїдеш до свого пана і з полегшеним серцем, бо побачиш нашу потугу, і швидше — бо відпочинеш. Ранок завжди мудріший за ніч, яка вміє змінювати думки.

З тими словами король підвівся, й усі встали слідом за ним.

— Тепер нехай кожен із вас іде спочивати, — сказав Теоден, — і спить солодко. І тебе, пане Меріадоку, я сьогодні вже не потребуватиму. Та будь готовий прийти на мій поклик, тільки-но встане Сонце.

— Я буду готовий, — відказав Мері, — навіть якщо ти накажеш мені їхати з тобою Стежками Мерців.

— Не згадуй лихого вголос! — мовив король. — Таку назву може мати не одна дорога. Проте я не сказав, що покличу тебе зі собою в котрусь із можливих доріг. На добраніч!

— Я не залишуся тут, аби чекати, доки всі повернуться і покличуть мене! — сказав Мері. — Я не залишуся, не залишуся.

І він без угаву повторював це сам собі, допоки, врешті-решт, заснув у наметі. А прокинувся від того, що його термосили.

— Вставай, вставай, пане гольбитло! — кричав йому якийсь чоловік, і Мері нарешті виринув із глибокого сну, сів і здивувався.

Довкола, здалося йому, було ще дуже темно.

— Що трапилося? — запитав гобіт.

— Тебе кличе король.

— Але Сонце ще не встало, чи не так?

— Не встало і не встане сьогодні, пане гольбитло. А може, й ніколи не встане, якщо поглянути на ці хмари. Проте час не стоїть на місці, навіть якщо Сонце зникло. Поквапся!

Сяк-так одягнувшись, Мері визирнув назовні. Світ поринав у темряву. Навіть повітря здавалося брунатним, а всі речі довкола були чорні чи сірі й не відкидали тіней; усюди панувала страхітлива тиша. Обрисів хмари не було видно, хіба десь далеко на заході, де найдовші щупальці непроникної пітьми продовжували сунути вперед, а крізь них прослизало мляве світло. Угорі завис важкий покров, похмурий і безформний, тож світло попід ним радше згасало, ніж наростало.

Мері побачив чимало людей, котрі стояли, дивилися догори і щось бурмотіли; обличчя їхні були сірі й сумні чи налякані. Тож гобіт подався до короля з понурим серцем. Гірґон, гонець із Ґондору, випередив його, а крім них, там був іще якийсь чоловік, схожий на Гірґона і так само вдягнутий, але нижчий і кремезніший за посланця. Коли Мері ввійшов, той саме бесідував із Теоденом.

— Цей морок суне з Мордору, володарю, — сказав чоловік. — Він з’явився минулого вечора, щойно зайшло сонце. З пагорбів, що у Східній Стороні твого королівства, я побачив, як морок піднімається і виповзає на небо, й цілу ніч, доки я їхав, він сунув позаду, ковтаючи зорі. Тепер ця велика хмара нависла понад усіма землями звідси аж до Гір Тіні, й вона дедалі темнішає. Війна вже розпочалася.

Якусь часину король сидів мовчки. І нарешті озвався:

— Тож ми таки дожили до цього — до величної битви нашого часу, в якій загине безліч усього доброго. Та принаймні вже не потрібно ховатися. Ми помчимо прямим шляхом, відкритою дорогою, що є духу. Збір розпочнемо негайно і не чекатимемо на тих, хто затримався. Чи достатньо запасів у Мінас-Тіріті? Бо якщо нам слід їхати якомога швидше, то в дорогу зі собою ми візьмемо зовсім небагато: лише стільки води та їжі, щоби мати сили для битви.

— У нас є величезні запаси, які ми віддавна поповнювали, — відповів Гірґон. — Тож можете мчати якомога швидше і майже порожнем!

— Отож, гукай герольдів, Еомере! — наказав Теоден. — Хай Вершники шикуються!

Еомер вийшов, і відразу ж у Схові заграли сурми, і з понизь їм відповіла безліч інших, але голоси їхні вже не здавалися Мері такими дзвінкими й хоробрими, як напередодні. У важкому повітрі вони звучали глухо та різко, звучали зловісно.

Тоді король звернувся до Мері.

— Я їду на війну, пане Меріадоку. Вже незабаром стану на ту дорогу. Тож звільняю тебе від служби, проте не від дружби. Ти житимеш тут і, якщо захочеш, служитимеш Володарці Еовин, яка правитиме народом замість мене.

— Але... але, володарю... — Мері затнувся. — Я запропонував тобі свій меч. Я не хочу розлучатися з тобою так, Королю Теодене. Усі мої друзі подалися на битву, і я не хочу осоромитися, залишившись тут.

— Ми їдемо на конях, високих і прудких, — відказав Теоден, — і, хоча серце в тебе велике, ти не впораєшся з такою твариною.

— Тоді прив’яжи мене до спини котрогось зі скакунів чи підвісь до стремена абощо... — наполіг Мері. — Доведеться довго бігти — то я бігтиму, якщо не зможу їхати верхи, навіть якщо дощенту зітру собі ноги і доберуся до Мінас-Тіріта за багато тижнів після вас.

Теоден усміхнувся.

— Що ж, коли так, то краще я вже везтиму тебе на Снігогриві, — мовив він. — Принаймні до Едораса, щоби поглянути на Медусельд, — бо саме туди я прямую. Але доти і Гладун цілком може везти тебе, бо справжні перегони розпочнуться, коли ми спустимося на рівнини.

Тоді підвелась Еовин.

— Ходімо, пане Меріадоку! — мовила вона. — Я покажу спорядження, яке я приготувала для тебе.

І обоє вийшли зі шатра.

— Араґорн, від’їжджаючи, попрохав мене лише про одне, — пояснила Еовин, коли вони йшли між наметів, — аби я озброїла тебе для битви. Я пообіцяла йому виконати це, як зумію. Серце підказує мені, що військове спорядження стане тобі у пригоді.

Тож Еовин повела Мері до одного з куренів у тому кутку, де мешкали королівські вартові. Зброяр виніс їм невеликий шолом, круглий щит і решту спорядження.

— Ми не знайшли панцира, що пасував би тобі, — мовила панна, — і нам забракло часу викувати для тебе кольчугу, проте ось — візьми цей міцний шкіряний камзол, пояс і ніж. Меча ти маєш.

Мері вклонився, а Еовин показала йому щит, схожий на той, який отримав Ґімлі, зі зображенням білого коня.

— Візьми ці речі, — сказала Еовин, — і нехай вони принесуть тобі успіх! Бувай наразі, пане Меріадоку! Проте, можливо, ми ще зустрінемося: ти і я.

Отак і лучилося, що пітьма дедалі густішала, а Король Марки готувався вести своїх Вершників дорогою на Схід. На серцях у них було тяжко, а багато хто в темряві аж тремтів од страху. Проте то був суворий народ, вірний своєму володареві, тож тільки дехто наважився плакати чи нарікати уголос, навіть у Схові, де прихистилися біженці з Едораса: жінки, діти і старці. Над ними нависла судьба, та вони зустріли її мовчанням.

Швидко збігло дві години, й ось король уже сидів на своєму білому скакуні, шерсть якого аж мерехтіла в напівтемряві. Теоден здавався рославим і гордовитим, хоча волосся, що струменіло з-під його високого шолома, було біле, як сніг. І багатьох людей дивував його вигляд, і дух їхній підносився, бо король уже не був згорбленим і боязким.

Там, на широких пониззях гомінкої ріки, вишикувались у бойовому порядку кільканадцять загонів Вершників — добрих п’ять сотень і ще п’ятдесят воїнів при повному озброєнні та ще не одна сотня людей зі запасними кіньми і з легким спорядженням. Озвалася єдина сурма. Король здійняв руку — і військо Марки мовчки виступило в путь. Першими рухалися дванадцять уславлених Вершників із королівського дому. Опісля їхали король і Еомер — праворуч од нього. Він щойно попрощався зі сестрою, вгорі у Схові, і його гнітив спогад про це, все ж усі Еомерові думки линули вперед — випереджаючи дорогу, що прослалася перед ними. За королем їхав Мері на Гладуні, а поряд — ґондорські гінці та ще дванадцятеро королівських придворних. Усі проїздили повз довгі ряди людей, котрі зі суворими обличчями завмерли в очікуванні. А наприкінці ряду один із них звів очі й кинув на гобіта пронизливий погляд. Коли ж Мері глянув на воїна у відповідь, то йому здалося, що той юнак був нижчий і стрункіший за інших. Гобіт помітив блиск його сірих ясних очей і раптом здригнувся, бо збагнув, що це обличчя людини, котра втратила надію і вирушає на пошуки смерті.