Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 15)

— Тож Араґорн був тут, — озвався Еомер. — Він уже поїхав?

— Так, поїхав, — одказала Еовин, відвернувшись і дивлячись на гори, які темніли зі сходу та з півдня.

— І куди він поїхав? — запитав Еомер.

— Не знаю, — відповіла його сестра. — Араґорн приїхав уночі й подався геть учора вранці, перш ніж Сонце піднялося над верхів’ями гір. Його немає.

— Ти засмучена, доню, — сказав Теоден. — Що трапилося? Повідай мені, він щось казав про ту дорогу? — і показав аж ген за потемніле каміння в напрямку Двіморберґу. — Про Стежки Мерців?

— Так, володарю, — відказала Еовин. — І зникнув у пітьмі, з якої ще ніхто не повертався. Я не зуміла його відрадити. Його немає.

— Відтак наші шляхи розійшлися, — промовив Еомер. — Він напевно загинув. Ми повинні їхати без нього, і наша надія слабне.

Вершники мовчали, поволі їдучи куцим вересом і високогірними травами, доки спинилися біля королівського шатра. Там Мері переконався, що їхнього приїзду справді чекали і про нього теж не забули — напнули невеликий намет поруч із Теоденовою оселею. Гобіт сидів там сам і дивився, як туди-сюди ходять люди і радяться з королем у шатрі. Настала ніч, і ледь помітні маківки гір на заході увінчали зорі, а на сході було темно та порожньо. Шереги каміння поволі зникали в пітьмі, проте за ними нависала велика згорблена тінь Двіморберґу, темніша за саму темряву.

— Стежки Мерців, — пробубонів Мері собі під носа. — Стежки Мерців? Що це все означає? Усі мене покинули. Усі подалися назустріч своїй судьбі: Ґандальф і Піпін — на війну на Сході; Сем і Фродо — до Мордору; Бурлака, Леґолас і Ґімлі — до Стежок Мерців. Сподіваюся, невдовзі я теж знайду свій шлях. Цікаво, про що роганці там розмовляють і що вирішив чинити король? Адже тепер мені доведеться іти туди, куди він.

Ці невеселі роздуми перервала несподівана думка про те, що Мері, власне, страшенно зголоднів, тож він підвівся і почимчикував з’ясувати, чи ще хтось у цьому таборі поділяє його бажання. Проте тієї самої миті озвалася сурма, і прийшов воїн, оголосивши, що гобіта, королівського зброєносця, чекають за столом у Теодена.

У внутрішній частині шатра був невеликий закуток, відокремлений від решти простору вишитим пологом і застелений шкурами: там за маленьким столом сиділи Теоден, Еомер та Еовин і Дунгір, володар Долини Капища. Тож Мері став біля королевого крісла, чекаючи, доки старий, виринувши з глибокої задуми, повернеться й усміхнеться до нього.

— Підходь, пане Меріадоку! — сказав король. — Ти не стоятимеш. Сидітимеш поряд зі мною, доки я перебуваю на своїй землі, та звеселятимеш моє серце оповідями.

Гобітові відвели місце ліворуч од Теодена, проте ніхто не прохав його щось розповідати. Присутні взагалі мало розмовляли, їли і пили здебільшого мовчки, доки, набравшись мужності, Мері поставив запитання, яке давно його мучило.

— Ось уже двічі, володарю, я чув про Стежки Мерців, — сказав гобіт. — Що воно таке? І де Бурлака, тобто Володар Араґорн, — куди він пішов?

Король зітхнув, але ніхто не відповідав, тож урешті озвався Еомер.

— Ми не відаємо, тому на серцях у нас важко. Та щодо Стежок Мерців, то ти сам проїхав їхнім початком. Ні, це не віщує нічого лихого! Дорога, якою ми сюди піднімалися, наближається до Дверей, ген у Тьмавій Діброві. Проте що там далі — того не знає ніхто.

— Не знає ніхто, — повторив король, — але стародавня легенда, яку тепер нечасто згадують, дещо нам розповідає. І якщо правду мовлять ті прадавні перекази, які переходять од батька до сина в Еорловому Домі, тоді Двері під Двіморберґом ведуть таємним шляхом попід горою до якогось невідомого місця. Проте ніхто не наважувався досліджувати його таємниць, відколи Бальдор, син Бреґо, ввійшов у ті Двері, й відтоді його більше не бачили серед живих. Осушивши ріг із трунком під час бенкету, який Бреґо влаштував, аби освятити новозбудований Медусельд, Бальдор дав необачну клятву здійснити цей похід і вже ніколи не піднявся на високий трон, який мав успадкувати... У народі подейкують, що цей таємний прохід стережуть Мерці з епохи Темноліття: вони не дозволять жодній живій душі потрапити до їхніх заповітних пагорбів, одначе самі інколи виходять із цих дверей і, наче привиди, спускаються кам’янистою дорогою. Тоді люди з Долини Капища міцно замикають двері, завішують вікна і бояться. Проте Мерці нечасто виходять у світ — лише в часи великого неспокою та наближення смерті.

— Але в Долині Капища ходять чутки, — сказала, стишивши голос Еовин, — що нещодавно безмісячної ночі тут пройшло чисельне військо в дивних обладунках. Звідкіля воно з’явилося — нікому не відомо, проте воїни ті подались угору камінною дорогою і зникли в горі, мов ішли на призначену зустріч.

— Тоді чому Араґорн пішов тим шляхом? — запитав Мері. — Невже він анічогісінько не пояснив вам?

— Хіба тобі як другові він сказав щось таке, про що ми не чули? — відказав Еомер. — Ніхто з живих у цій землі не розгадає його намірів.

— Мені здалося, що Араґорн дуже змінився, відколи я вперше побачила його в домі короля, — озвалася Еовин, — став похмурішим, старшим. Ніби втратив розум чи почув поклик Мерців.

— Можливо, його і покликали, — сказав Теоден, — і серце підказує мені, що я вже його не побачу. Та він муж величний, і велична судилася йому доля. Утішся цим, доню, бо бачу я: ти потребуєш утіхи, побиваючись за нашим гостем. Подейкують, що, коли еорлінґи пішли з півночі й невдовзі після того перетнули Сніготоки, шукаючи надійного місця, щоби прихиститись у скрутні часи, Бреґо та його син Бальдор піднялися Сходами Схову й дісталися до Дверей. На порозі там сидів старець, такий древній, що вік його неможливо було відгадати: він здавався високим і величним, але був зморщений, наче старий камінь. Власне, спершу батько та син і сприйняли того старця за камінь, бо він не рухався і не озивався, доки вони проминули його й уже ось-ось мали ввійти у Двері. Тоді старий подав голос — ніби щось заклекотіло з-під землі — й, на подив, заговорив він західною мовою: «Цю дорогу закрито».

Бреґо та Бальдор зупинилися, поглянули на нього і збагнули, що він живий: але старець на них не дивився. «Цю дорогу закрито, — знову пролунав його голос. — Її проклали ті, кого ви називаєте Мерцями, і Мерці охороняють її, доки настане певний час. Дорогу цю закрито».

«І коли настане той час?» — запитав Бальдор. Але так і не почув відповіді. Бо тієї миті старець помер і впав долілиць, і наш народ уже ніколи не дізнався нічого про тих стародавніх мешканців гір. Одначе нині, можливо, настав той давно провіщений час, і Араґорнові пощастить пройти.

— Проте, щоби дізнатися, настав той час чи ні, воїн повинен ризикнути й увійти у Двері, — сказав Еомер. — Але я не пішов би тим шляхом, навіть якби переді мною зібрались усі війська Мордору, а я був би сам і не мав де заховатися. Шкода, що мужа з таким величним серцем охопив шал саме в ту пору, коли він нам гак потрібен! Невже у світі мало всілякого лиха, щоби шукати його ще й під землею? Війна вже близько.

І він замовк, бо тієї миті назовні зчинився гамір: люди викрикували Теоденове ім’я, чути було й вигуки вартових.

Раптом капітан Варти відхилив завісу.

— Тут чоловік, володарю, — сказав, — гонець із Ґондору. Він хоче, щоби ти негайно прийняв його.

— Пропустіть гінця! — відказав Теоден.

До намету ввійшов високий чоловік, і Мері мало не скрикнув: на секунду йому здалося, що Боромир живий і оце повернувся до них. Потому гобіт збагнув, що помилився. Гонець був йому не знайомий, але такий схожий на Боромира, як може бути схожий хіба що родич: високий, зі сірими очима, гордовитий. Прибулець був одягнений у вершницький плащ із темно-зеленого сукна, який прикривав майстерно виготовлену кольчугу, а спереду на шоломі виблискувала маленька срібна зірка. У руці він тримав одну-єдину чорноперу стрілу зі сталевим наконечником, але вістря її було червоне.

Гонець опустився на одне коліно й подав стрілу Теоденові.

— Слава Володареві Рогіримів, другові Ґондору! — сказав воїн. — Я Гірґон, гонець Денетора, який передає вам це знамення війни. Ґондор у великій скруті. Рогірими часто допомагали нам, але нині Володар Денетор просить вивести на бій усі ваші сили, та ще і якомога швидше, доки Ґондор не впав.

— Червона Стріла! — промовив Теоден, тримаючи її так, наче отримав давно сподіваний заклик, який усе одно злякав його.

Рука короля здригнулася.

— За ціле моє життя Червоної Стріли не бачили в Рогані! Невже до цього і справді дійшло? І скільки, на думку Денетора, я маю сили, і з якою швидкістю ми повинні їхати?

— Це найліпше знати вам, — відказав Гірґон. — Однак невдовзі може статися так, що Мінас-Тіріт візьмуть в облогу. Тож якщо вам забракне воїнів, аби розбити могутніх обложників, Володар Денетор просив мене сказати, що міцна зброя рогіримів краще послужить йому в Місті, а не поза ним.

— Але ж він знає, що ми народ, звиклий битися верхи на скакунах і на відкритій місцевості, а також, що мешканці нашого краю живуть далеко одні від одних, тож, аби зібрати Вершників, потрібен час. Гірґоне, гадаю, Володар Мінас-Тіріта знає більше, ніж видно з його повідомлення, чи не так? Ми вже вийшли на війну — ти це бачив, бо застав нас майже готовими. Серед нас нещодавно був Ґандальф Сірий, тому ми вже скликали великий збір для походу на Схід.