Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 7)

— Цікаво, кому буде смішно... — зітхнув Ґандальф, хитаючи головою.

— Побачимо, — відповів Більбо.

Наступного дня кілька візків знову покотилось угору Пагорбом, а потому нові — ще і ще. Спершу дехто нарікав на «нехтування місцевих», але того-таки тижня з Торбиного Кута посипалися замовлення на всілякі наїдки, витребеньки та предмети розкоші, які тільки можна було надибати в Гобітові, Поріччі чи деінде поблизу. Народ пожвавішав: гобіти почали позначати в календарі дні до свята, і з нетерпінням виглядали листоношу, сподіваючись отримати запрошення.

Незабаром посипались і запрошення, причому так рясно, що на пошті Гобітова стало годі працювати, а пошту Поріччя ніби накрила лавина, тож листоношам довелося кликати на підмогу помічників-добровольців. Їхній безперервний потік рухався вгору Пагорбом, несучи сотні чемних варіацій на тему: «Дякую, я обов’язково прийду».

На хвіртці Торбиного Кута з’явилось оголошення:

ВХІД ДОЗВОЛЕНО ТІЛЬКИ У СПРАВАХ ВЕЧІРКИ

Проте навіть тих, хто мав чи вдавав, що має стосунок до Вечірки, нечасто пускали досередини. Більбо був поглинутий написанням запрошень, нотуванням відповідей, загортанням подарунків і різними суто особистими приготуваннями. З часу появи Ґандальфа старого гобіта ніхто не бачив.

Прокинувшись одного ранку, гобіти угледіли, що на просторому полі на південь од парадного входу до оселі Більбо густо понатягувано мотузок і повбивано паль для наметів і шатер. У крутосхилі, зверненому в бік дороги, було прокопано окремий вхід, де спорудили широкі східці та чималу білу браму. Три великі гобітські родини, які мешкали поруч із тим полем на Торбиновому Узвозі, всі діймали цікавістю й незмінними заздрощами. Старий Батечко Грунич перестав навіть удавати, ніби порається в саду.

Спершу понапинали намети. Згодом поміж них виросло особливо велике шатро — аж таке велике, що дерево, яке росло на тому полі, опинилося просто всередині нього й гордо стояло поблизу одного з кутів на чолі головного стола. На його гіллі розвісили ліхтарики. Ще більше див (як на гобітський розум) обіцяла велетенська кухня під відкритим небом, зведена на північному краї поля. Сила-силенна кухарів із різних заїздів і шинків з усіх кінців Ширу прибула сюди, щоби готувати для ґномів і для іншого дивного наброду, який мешкав нині в Торбиному Куті. Пожвавлення сягнуло апогею.

І тоді зіпсувалася погода — захмарилося. Сталося це в середу напередодні Вечірки. Усі не на жарт стривожились. Аж ось заяснів світанок четверга, 22 вересня. Встало сонце, хмари розтанули, замайоріли прапори — й розваги почалися.

Більбо Торбин називав цю подію вечіркою, та насправді то було розмаїте поєднання розваг, які змінювали одна одну. Запросили дослівно всіх, хто мешкав поблизу. Забули хіба про кількох, та й то випадково. Проте вони все одно прийшли, тож це вже не мало жодного значення. Попрохали на гостину і чимало знайомців із інших частин Ширу, а кілька присутніх узагалі прибули з-за його кордону. Більбо особисто зустрічав гостей (і їхній супровід) біля нової білої брами. І вручав подарунки: всім без винятку — навіть тим, хто йшов із поля через запасний вихід, а потому знову заходив через браму. Кожен гобіт на свій день народження робить подарунки іншим. Зазвичай не вельми дорогі й не такі щедрі, як за цієї оказії, та загалом така традиція прижилася. Власне, в Гобітові й Поріччі кожен день року був чиїмось днем народження, відтак кожен гобіт у тих краях мав добру нагоду отримати бодай один подарунок принаймні раз на тиждень. А подарунки ніколи нікому не набридали.

Цього ж разу вони були особливо гарні. Гобітенята так ними захопилися, що на певний час майже забули про їжу. Серед подарунків були іграшки, схожих на які вони ніколи не бачили, — всі чудові, а деякі просто чарівні. Чимало з них Більбо замовив іще рік тому, і вони здолали довгий шлях від Гори та Долу й були справжніми витворами ґномів.

Коли привітали вже всіх гостей і всі вони опинилися нарешті по цей бік брами, розпочалися співи, танці, музика, ігри та, певна річ, частування. Формально їжу подавали тричі: були обід, чаювання та пізній обід (вечеря). Обід і чаювання були прикметні головно тим, що під час них за столами сиділи всі гості, гуртом наминаючи наїдки. Під час решти пригощань тих, хто їли та пили, було просто багато — постійно, починаючи від одинадцятої та аж до пів на сьому вечора, коли мав розпочатися феєрверк.

Феєрверками опікувався Ґандальф: він не тільки привіз їх, але й сам усе вигадав і змайстрував. Запускав у небо світляні кулі, які розсипалися блискучим дощем, і скеровував у політ ракети теж він. А також щедро роздавав петарди, хлопавки, летючі вогнегрона, іскромети, смолоскипи, ґномівські свічі, ельфійські фонтани, ґоблінські рикавки та громоплески. Усі вони були пречудові. З віком Ґандальф помітно вдосконалив своє мистецтво.

Під час феєрверку були ракети, що нагадували сяйливих птахів, які солодкоголосо співали на льоту. Були дерева з темними димовими стовбурами: їхнє листя розпускалося так, ніби водномить зацвітала пишна весна, а блискуче гілля сипало на вражених гобітів мерехтливі квіти, які розчинялись у повітрі, випускаючи легкий аромат за мить до того, як вони мали би торкнутися звернених угору облич. Були світлограї метеликів, які спалахували, злітаючи на дерева; були колони з барвистих вогнів, що здіймались угору та оберталися на орлів, на кораблі з піднятими вітрилами чи на лебединий клин; були червона громовиця та злива жовтого дощу; був ліс зі срібних списів, які зненацька зметнулись у повітря з гуком, схожим на клич готового до атаки війська, й обсипались у Річку зі шурхотом, схожим на шипіння сотень змій. І була також остання несподіванка на честь Більбо, що вразила гобітів до глибини душі, як того й хотів Ґандальф. Вогні згасли. Угору шугнув непроглядний дим. Він набув подобизни добре видної звіддалік гори, вершина якої почала тьмяно світитися. Спершу з неї майнули стовпи зеленого та кармінного полум’я. А потому вилетів червоно-золотий дракон — завбільшки не такий, як насправді, проте направду жахливий: із його пащі виривався вогонь, очиська пильно зорили вниз; усі почули його ревіння, й він тричі зі свистом промчав над головами натовпу. Гобіти умлівіч поприсідали, а багато хто розпластався долілиць. Дракон пролетів, ніби швидкісний потяг, перекинувся через голову та з оглушливим гуркотом вибухнув над Поріччям.

— Це сигнал до вечері! — гукнув Більбо.

Біль і тривога негайно зникли, ошелешені гобіти позривалися на ноги. На всіх гостей чекала пречудова вечеря — себто на всіх, окрім тих, кого запросили на особливу родинну гостину-частування. Вона відбувалась у розлогому шатрі з деревом. Коло запрошених охоплювало дванадцять дюжин осіб (це число гобіти також називали «один ґрос», хоча така назва не вельми пасувала до живих істот); гостей обирали з усіх родин, із якими були пов’язані Більбо та Фродо, а ще до присутніх долучилося кілька не-родичів — їхніх найулюбленіших друзів (як-от Ґандальф). Серед обраних було багато юних гобітів, котрим батьки дозволили побувати на вечірці. Власне, гобіти не надто й переймалися тим, що їхні діти сидять десь допізна, особливо якщо там був безкоштовний харч. Виростити гобітеня — для цього потрібно не один віз провіанту!

Був у тій гостині не один Торбин і не один Бофин, а також багато Туків і Брендіцапів; були всілякі Грабарі (родичі бабуні Більбо Торбина) й усілякі Груби (кревні його ж таки дідуся за Туковою лінією), а ще й декілька Норчуків, Випринів, Тугопасків, Борсухатів, Добротілів, Сурмачів і Гордостопів. Декотрі з них доводилися Більбо дуже далекими родичами, а були й такі, котрі взагалі ніколи раніше не бували в Гобітові, бо жили у віддалених закутках Ширу. Не забули і про Саквілів-Торбинів. На свято прийшли Ото і його дружина Лобелія. Їм не подобався Більбо, а Фродо взагалі викликав у них огиду, проте поштівка була справді чудова, а запрошення на ній — написане золотим чорнилом, тож відмовити було практично неможливо. Крім того, їхній кузен Більбо вже багато років удосконалював свої кулінарні вміння, і його страви високо цінували.

Усі сто сорок чотири гості як один очікували на приємне свято, хоча їх трохи лякало наближення промови їхнього господаря після застілля (річ обов’язкова). Більбо був схильний додавати до таких промов фрагменти того, що він називав поезією, а інколи, після чарчини-двох, починав згадувати нісенітні пригоди часів його таємничої подорожі. Гості не розчарувалися: свято і справді було дуже особливим, а сама учта вдалася на славу: багата, розкішна, розмаїта і тривала. Упродовж наступних тижнів ніхто в тій околиці майже не купував харчів, до того ж бенкет у Більбо спорожнив запаси більшості крамниць, винних льохів і комор на багато миль довкола, тож це не мало великого значення.

Після бенкету (коли його вдалося більш-менш закінчити) настала черга Промови. Проте більшість товариства на ту пору вже була налаштована терпляче її вислухати, бо дійшла до стадії, яку гобіти називали «напхатися по саму зав’язку». Вони сьорбали свої улюблені напої, пережовували свої улюблені ласощі й забули про свої страхи. Гості ладні були вислухати будь-що, радо вітаючи промовця після кожної паузи.