Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 4)

4

Про віднайдення Персня

У «Гобіті» розповідається, що одного дня до дверей Більбо підійшов могутній чарівник, Ґандальф Сірий, а з ним — тринадцять ґномів. Власне, то був ніхто інший, як Торін Дубощит, королівський нащадок, із дванадцятьма своїми супутниками-вигнанцями. Без перестанку дивуючи цим самого себе, Більбо вирушив із ними одного квітневого ранку 1341 року за ширським літочисленням у виправу по велике багатство — до ґномівських скарбниць Королів під Горою, що попід Еребором у Долі, далеко-далеко на сході. Виправа та завершилась успішно: дракона, який охороняв скарбницю, було знищено. І хоча до того, як мандрівники здобули скарб, устигла прогриміти Битва П’яти Армій, загинув Торін і було здійснено чимало славетних діянь, той загін ледве чи ввійшов би до подальшої історії чи заслужив би на щось більше, ніж на коротку нотатку в довгих анналах Третьої Епохи, якби не принагідний «випадок». На високому перевалі в Імлистих Горах, яким гурт мандрівців прямував до Дикого Краю, на них напали орки; і сталося так, що Більбо на деякий час заблукав у темних орківських копальнях глибоко попід горами, а там, у марних спробах наосліп відшукати шлях, його рука намацала перстень, що лежав на долівці одного з тунелів. Більбо поклав персня собі до кишені. Тоді це здалося йому просто щасливою випадковістю...

Силкуючись знайти вихід, Більбо доти спускався в гірські надра, доки далі вже йти стало просто нікуди. В кінці одного тунелю розкинулося далеке від світла холодне озеро, і там, на скелястому острові серед води, жив Ґолум. То було невелике огидне створіння: воно плавало маленьким човном, загрібаючи воду великими пласкими стопами, й вистежувало сліпу рибу своїми мутними вологими очима, а тоді ловило її довгими пальцями та поїдало сирою. Ґолум їв будь-яку живину, навіть орків, коли йому траплялось упіймати котрогось із них і задушити без боротьби. Він володів таємничим багатством, яке потрапило до його рук багато віків тому, коли він іще жив на світлі — золотим перснем, що робив того, хто його носив, невидимим. Того єдиного персня він тільки й любив — свого «Безцінного», і лише з ним розмовляв — навіть тоді, коли не тримав його при собі. Зазвичай Ґолум переховував перстень у безпечній норі на острові й брав його зі собою тільки тоді, коли полював чи вистежував орків у копальнях.

Можливо, якби Ґолум зустрівся з Більбо, маючи той перстень на пальці, то відразу й накинувся би на непроханого гостя; та персня в нього не було, а гобіт, натомість, тримав у руці ельфійський кинджал, що правив йому за меч. Отож, аби виграти час, Ґолум викликав Більбо на Гру в загадки, сказавши, що, коли загадає таку загадку, якої Більбо не зможе розгадати, тоді він уб’є його і з’їсть, а коли переможе Більбо, тоді Ґолум виконає його бажання: проведе до виходу з тунелів.

Гобіт знав, що безнадійно заблукав у темряві й не міг ані просуватись уперед, ані вертатися назад, тож він пристав на виклик, і вони загадали одне одному чимало загадок. Урешті, Більбо таки переміг, радше завдяки щасливому випадку (так знову могло здатися), ніж власній кмітливості: підшукуючи нову загадку для суперника, він замислився і, несподівано натрапивши рукою на знайдений раніше перстень, скрикнув: «Що це у мене в кишені?» Ґолум відповісти не зміг, хоч і тричі намагався.

Щоправда, Наділені Владою не одностайні щодо того, чи було це останнє запитання просто «запитанням», чи таки «загадкою» — відповідно до суворих правил Гри; проте всі погоджуються, що Ґолум, прийнявши його та намагаючись відповісти, зв’язав себе власного обіцянкою. А Більбо наполіг, аби той дотримав слова якнайшвидше, бо здогадався, що ця слизька істота може виявитись облудною, хоча такі обіцянки вважалися священними й у давнину їх не боялися порушувати лише найпідліші мерзотники. Та після тривалого самотнього життя у пітьмі Ґолумове серце зчорніло, в ньому оселилася підступність. Він утік од Більбо й поквапився на свій острів, який був неподалік серед темних вод і про який гобіт нічого не відав. Там, думав Ґолум, лежить його перстень. Облудник був голодний і сердитий, але знав: щойно з ним буде його «Безцінний», жодною зброєю його вже не злякаєш.

Одначе персня на острові не виявилося: він зник; Ґолум утратив його. Від лементу того створіння спиною Більбо пробігли мурашки, та він іще не розумів, що трапилось. А от Ґолум здогадався, нехай і запізно. «Що це у нього в киш-ш-шенях?» — верескнув він. Зелені вогники зблискували в його очах, коли він поспішав назад, аби вбити гобіта й повернути собі «Безцінного». Більбо вчасно збагнув небезпеку і кинувся навмання тікати проходом угору, чимдалі від води; і тоді його знов урятував «випадок». Біжучи, гобіт запхнув руку до кишені — й перстень тихенько заслизнув йому на палець. І саме тому Ґолум пробіг повз Більбо, не помітивши його, й подався натомість вартувати вихід, аби «злодій» не втік. Гобіт обережно йшов слідом за ним, а Ґолум тим часом лаявся та розмовляв сам зі собою про свого «Безцінного». Це базікання врешті розкрило для Більбо правду, й пітьму перед ним осяяла надія: йому до рук потрапив дивовижний перстень, і то був його шанс утекти від орків і від Ґолума.

За якусь часину вони спинилися перед невидимим отвором, що провадив до нижніх брам у копальнях на східному схилі гір. Там Ґолум сторожко завмер, принюхуючись і дослухаючись, а Більбо боровся зі спокусою порішити ворога мечем. Одначе жалість зупинила гобіта, і хоча він привласнив персня, на якого єдиного покладав надію, проте не хотів, аби той допоміг йому вбити цю нещасну істоту, котра перебувала, до того ж, у програшному становищі. Урешті-решт, зібравши докупи всю свою мужність, Більбо перестрибнув через Ґолума в пітьмі й помчав проходом донизу, переслідуваний сповненими ненависті й відчаю криками ворога: «Злодій, злодій! Торбин! Ми ненавидимо його довіку!»

Цікаво, що спершу Більбо розповів своїм супутникам зовсім іншу історію. Він сказав, що Ґолум пообіцяв йому подарунок за перемогу в Грі, а коли подався по той подарунок на острів, то з’ясував, що його скарбу не стало — магічного персня, якого колись давно йому теж подарували на день народження. Більбо здогадався, що його знахідка — це саме той зниклий перстень, а в Грі він переміг, отже, подарунок усе одно належить йому. Гобіт був у скрутному становищі, тож нічого не сказав про перстень Ґолумові, змусивши того показати йому шлях до виходу як винагороду замість подарунка. Саме цю версію подій було викладено в мемуарах Більбо, і, здається, він ніколи не змінював її особисто, навіть після Ради в Ельронда. Такою та історія, вочевидь, і потрапила до первісної редакції «Червоної книги», до кількох її копій і до витягів із неї. Проте чимало копій містить і правдиву розповідь (альтернативний варіант), перенесену туди, безперечно, з нотаток Фродо чи Семвайза, які обоє дізналися правду, хоча, здавалося, не бажали змінювати нічого з того, що старий гобіт записав власноруч.

Одначе Ґандальф од самого початку не йняв віри першій історії Більбо та без угаву допитувався в нього про перстень. І чарівникові таки вдалося витягти з гобіта правду наполегливими розпитуваннями, через які їхні стосунки певний час були дуже напружені. Проте Ґандальфові залежало на тому, щоби її знати. Хоча він і не сказав цього Більбо, проте для чарівника стало важливим і тривожним знаком те, що порядний гобіт враз надумав усіх обдурити — це-бо суперечило звичкам Більбо. Хай там як, а вигадка з «подарунком» була просто гобітською примхою. Її підказав Більбо — він зізнався у цьому — підслуханий шепіт Ґолума: той і справді кілька разів назвав перстень своїм «подарунком на день народження». Це Ґандальфові також здавалося дивним і підозрілим; але, як ми дізнаємося зі сторінок цієї книги, тієї загадки він не міг розгадати ще багато років.

Подальші пригоди Більбо тут ледве чи варто описувати розлого. З допомогою персня він утік від орків-вартових і наздогнав своїх супутників. Під час тієї виправи гобіт не раз користувався перснем — здебільшого для того, щоби допомагати друзям; але він приховував це від них так довго, як тільки міг. Повернувшись додому, Більбо ніколи та ні з ким не говорив про свій скарб, хіба що з Ґандальфом і з Фродо, тож ніхто інший у Ширі не знав про існування персня, — принаймні так гадав собі Торбин. І лише Фродо показав він свою розповідь про Подорож, яку взявся описувати.

Меч свій — Жало — Більбо повісив над каміном, а дивовижну кольчугу — подарунок ґномів, знайдений у драконовій скарбниці, — позичив музеєві, тобто Дому метомів у Міхоритові. А от старий плащ і той капелюх, який він носив під час мандрів, Більбо зберігав у комірці в Торбиному Куті. Що ж до персня, то ця річ, нанизана на міцний ланцюжок, завжди лежала у нього в кишені.

Більбо повернувся до своєї оселі в Торбиному Куті 22 червня на п’ятдесят другому році життя (1342 р. за Л. Ш.), й у Ширі не відбулося нічого вартого уваги, аж доки пан Торбин почав готуватися до святкування свого сто одинадцятого дня народження (1401 р. за Л. Ш.). З того моменту і розпочинається наша Історія.

Зауваги щодо ширських літописів

Наприкінці Третьої Епохи та роль, що її гобіти відіграли в непересічних подіях, які призвели до входження Ширу до складу Возз’єднаного Королівства, розбудила в них посилений інтерес до власної історії; тож було зібрано та записано багато переказів, які до того передавалися головно з уст в уста. Дедалі більше родин цікавилося також і подіями в Королівстві загалом, а багато хто почав вивчати стародавні перекази та легенди. До кінця першого століття Четвертої Епохи в Ширі вже діяло кілька бібліотек, у яких зберігалося чимало історичних книг і літописів.