Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 3)

Будинки та нори ширських гобітів були переважно великі, й жили в них великі родини (парубкування Більбо та Фродо Торбинів було однією з багатьох їхніх виняткових рис, — а ще однією, до прикладу, була їхня дружба з ельфами). Іноді, як-от родини Туків із Великих Сміалів чи Брендіцапів із Брендідім, багато поколінь родичів жило разом у злагоді (принаймні відносній) в одному прабатьківському домі з багатьма тунелями. Хай там як, а всі гобіти були істотами клановими і дбали про збереження родинних зв’язків. Малювали довгі та детальні родоводи з незліченними розгалуженнями. Коли маєш справу з гобітами, важливо пам’ятати, хто кому доводиться родичем і в якому коліні. У цій книзі неможливо було б зобразити родове дерево бодай найважливіших для нас членів значних родин того часу, про який ідеться в наведених тут розповідях. З генеалогічних дерев наприкінці «Червоної книги Західного Узграниччя» можна було б укласти окрему невелику книгу, проте усі, крім гобітів, вважали б її неймовірно нудною. Самі гобіти завжди насолоджувалися такими переписами, якщо вони були доладні: їм подобалося мати книги, в яких ішлося про відомі їм речі — до того ж, викладені чорним по білому та без жодних суперечностей.

2

Про люлькове зілля

Є ще одна варта згадки дивовижна особливість, віддавна притаманна гобітам, — дивовижна звичка: вони залюбки втягували або вдихали через глиняні чи дерев’яні люльки дим з тліючого листя рослини, яку називали люльковим зіллям, або просто листком (імовірно, то був якийсь різновид махорки). Витоки цього особливого звичаю — чи то пак «мистецтва», як полюбляли називати його самі гобіти, — огортає густий покров таємниці. Усе, що вдалося дізнатися про його давню історію, зібрав воєдино Меріадок Брендіцап (згодом — Господар Цапокраю), а тому що й він сам, і люлькове зілля із Південної Чверті відіграють неабияку роль у викладеній нижче історії, тут доречно процитувати його зауваги зі вступу до «Травознавства Ширу».

«Це, — твердить він, — єдине мистецтво, яке ми з цілковитим правом можемо вважати нашим винаходом. Коли гобіти вперше спробували палити люльку, не відомо: в усіх легендах і сімейних переказах ви неодмінно натрапите на згадки про це, бо ширський народ віками курив різноманітні трави: хтось міцніші, а хтось легші. Проте з усіх тих оповідей постає єдиний висновок: Тобольд Сурмач із Довгодолу в Південній Чверті за часів Ісенґріма Другого, себто приблизно 1070 року за літочисленням Ширу, перший виростив у своєму саду справжнє люлькове зілля. У тій місцині досі виготовляють найліпше доморощене зілля, й особливий попит мають ті його сорти, які нині звуться Довгодільський лист, Старий Тобі та Південна зоря.

Про те, як саме Старий Тобі надибав цю рослину, ніде не згадано, бо він не посвятив у це нікого, навіть коли лежав на смертному одрі. Тобі добре знався на травах, але мандрувати не любив. Подейкують, що замолоду він частенько бував у Брі, хоча кудись далі за Шир, певна річ, ніколи не заходив. Отож, цілком можливо, що він дізнався про цю рослину саме у Брі, де вона й донині росте на південних схилах пагорба. Гобіти з Брі стверджують, що саме вони вперше в історії викурили люлькове зілля. Авжеж, вони постійно твердять, ніби робили все раніше за народ Ширу, який називають „колоністом“, але щодо зілля, гадаю, їхні претензії таки мають логічні підстави. Бо той факт, що саме від брійців мистецтво куріння справжнього зілля в минулі століття перейшло до ґномів та деяких інших народів (блукачів, чарівників) чи також до мандрівників, котрі й тепер вештаються туди-сюди, минаючи стародавнє перехрестя, вже й справді не викликає сумнівів. Колискою та осердям цього мистецтва, відтак, слід визнати „Брикливий поні“ — старий заїзд у Брі, який із незапам’ятних часів належав роду Кремени.

Та все одно спостереження, зроблені під час багатьох подорожей на південь, переконали мене, що люлькове зілля не є типовою рослиною нашої частини світу, а дісталося на північ із пониззя Андуїну, куди, гадаю, його первісно привезли з-за Моря люди з Вестернесу. Зілля цього вдосталь росте в Ґондорі, причому там воно густіше та вище, ніж на півночі, де на нього годі натрапити в дикому стані: любить воно лише теплі захищені місцини на кшталт Довгодолу. Люди Ґондору називають його п’янкий ґаленас і цінують лише за аромат квітів. З тієї землі його, напевно, й занесли сюди Зеленшляхом котрогось із багатьох століть, що від приходу Елендила збігли до наших днів. Але навіть дунедайни Ґондору визнають за нами право вважати, що саме гобіти перші натоптали цим зіллям люльку. Чарівники, й ті не додумалися до такого, доки цього не зробили ми. Між іншим, один мій знайомий чарівник пристрастився до нашого мистецтва дуже давно і набув у нім не меншої вправності, ніж у всьому іншому, до чого брався».

З

Про устрій Ширу

Шир складався з чотирьох частин — із Чвертей, про які вже йшлося: Північної, Південної, Східної та Західної. А вже ті поділялися кожна на кілька племінних земель, які й досі носили назви місцевих шляхетних родів давнини, хоча на час, про який ідеться в цій історії, ті назви вже поширилися далі, а не лишень у відповідних племінних землях. Майже всі Туки й дотепер жили в Тукокраї, та щодо багатьох інших родів (приміром, Торбинів та Бофинів) це вже не справджувалося. Поза межами Чвертей були Східне (Цапокрай, с. 174) і Західне Узграниччя, приєднане до Ширу в 1452 р. за Л. Ш.

Можна сказати, що в Ширі на той час не було «уряду» в тому сенсі, до якого ми звикли. Родини самі давали раду власним справам. Більшість часу гобіти присвячували вирощуванню харчів і їхньому поїданню. Та щодо всього іншого вони були зазвичай щедрі й нежадібні, а також невибагливі та скромні, тож маєтки, ферми, майстерні й невеликі ринки зберігали незмінний вигляд упродовж поколінь.

Традиція вшановувати верховного короля Форноста (або ж Північграда — так називали його гобіти), що розкинувся на північ від Ширу, звісно, збереглась. Одначе короля не було вже майже тисячу років, і руїни королівського Північграда встигли добряче порости травою. Та гобіти, згадуючи про дикий народ і про всіляку нечисть (як-от тролі), любили висловлюватися, що ті дикуни «не чули про короля». Адже саме стародавньому королю приписували гобіти встановлення всіх важливих для них законів, яких вони зазвичай дотримувалися добровільно, бо ж то були — так твердили гобіти — і правічні, й справедливі Правила.

Правда й те, що родина Туків тривалий час була надзвичайно впливовою, бо вона кілька століть тому успадкувала (від Староцапів) право обирати з-поміж своїх членів Ватага, тож очільника Туків відтоді завжди величали цим титулом. Ватаг головував на гобітському вічі, був капітаном ширських військових зборів і гобітських армій. Але збори та віча скликали тільки в разі нагальних потреб, яких давно вже не виникало, тож і ватагування перетворилося насамперед на звичайну данину традиції. До родини Туків, однак, й надалі ставилися з особливою повагою, бо вона залишалася численною та дуже багатою, і саме в ній у кожному поколінні народжувалися гобіти зі сильним характером і з особливими звичками, ба навіть гобіти — шукачі пригод! Останні дві риси, проте, здобувалися радше на поблажливість (щодо багатіїв), аніж на схвалення загалу. Та звичай величати голову роду шанобливим «Тук», за потреби додаючи до імені порядкове число (приміром, Ісенґрім Другий), не втратив чинності.

Єдиним справжнім посадовцем у Ширі був на той час Голова Міхоритова (а водночас і Ширу), котрого обирали кожні сім років на Вільному Ярмарку на Білих Схилах у літні, себто в особливий день посеред літа. Одним із небагатьох обов’язків Голови було очолювати бенкети під час ширських свят, які відбувалися через однакові проміжки часу. Крім того, на Голову покладали повноваження Старшого Поштаря та Головного Ширифа[4], тож він керував іще й Вістовою Службою та Сторожею. Ці служби були в Ширі єдиними, та вістові були значно численніші, й роботи їм перепадало набагато більше, ніж сторожі. Бо, хоча не всі гобіти були письменні, ті, хто все-таки знався на грамоті, постійно писали листи всім своїм друзям (і окремим родичам), до яких не могли дістатися за час пообідньої прогулянки.

Ширифами гобіти називали своїх охоронців порядку, та це був дуже приблизний відповідник цього фаху. Жодної уніформи вони, певна річ, не носили (про таке взагалі ніхто не відав), за винятком хіба що одного пера в кашкеті, та й насправді були радше вартівниками огорож, аніж поліціянтами, бо частіше мали справу зі заблудлою звіриною, ніж із порушниками громадського спокою. Цих охоронців порядку для Внутрішніх Справ на цілий Шир було всього дванадцять: по три в кожній Чверті. Трохи численніший загін — залежно від потреби кількість його членів змінювалася — набирали для «обходу кордонів», аби впевнитися, що жоден сторонній — ані малий, ані великий — не став надто надокучливим.

На час, коли розпочалася наша історія, дозорців (так їх іще називали) значно побільшало. Адже звідусіль без угаву надходили скарги та звістки про дивних осіб й істот, котрі вешталися поблизу ширських кордонів чи навіть перетинали їх. То була певна ознака того, що не все так спокійно на білому світі, як, на думку гобітів, мало би бути й нібито завжди було: за винятком часів, описаних у прадавніх легендах і переказах. Однак мало хто зважив на цей знак, і навіть Більбо ще не уявляв собі, що він віщує. Шістдесят років минуло, відколи він вирушав у свою незабутню подорож — цей гобіт постарів уже й за мірками своїх одноплемінників, котрі з однаковою імовірністю могли дожити чи не дожити до ста літ. Але неабияке багатство, з яким він повернувся з тих мандрів, цілком очевидно, нікуди не зникло. Лишень-от, скільки точно його залишилося — цього Більбо не розкривав нікому, навіть своєму улюбленому «племінникові» Фродо. А ще Більбо ретельно зберігав таємницю персня, якого він знайшов.