Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 9)

— Ти мандруєш довше за мене, — відказав Леґолас. — На своїй батьківщині я не чув про цей ліс нічого, крім пісень, які розповідають, що в давнину тут мешкали онодрими, що їх люди називають ентами; Фанґорн — прадавній ліс, прадавній навіть за мірками ельфів.

— Так, він прадавній, — погодився Араґорн, — прадавній, як і праліс біля Курганних Пагорбів, але значно більший. Ельронд каже, що вони споріднені між собою — ці два останні оплоти могутніх лісів Прадавніх Часів, коли Первородні вже блукали, а люди ще спали. Проте Фанґорн береже і свої особливі таємниці. Які саме — я не знаю.

— А я й не хочу знати, — сказав Ґімлі. — Нехай ніхто з мешканців Фанґорну не хвилюється через мене!

Потому побратими тягнули жереб, аби визначити послідовність вартування, і першому стояти на чатах випало Ґімлі. Інші двоє полягали. Майже відразу ж їх огорнув сон.

— Ґімлі! — дрімотно прошепотів Араґорн. — Запам'ятай: у лісі Фанґорн небезпечно відрізати галузку чи пагін од живого дерева. Проте й не заходь далеко в пошуках сухого хмизу. Ліпше вже хай помре вогонь! Гукай мене, якщо буде потрібно!

З тим він і заснув. Леґолас лежав нерухомо, склавши свої гарні руки на грудях, з відкритими очима, в яких жива ніч змішувалася з глибоким сном, як то буває в ельфів. А Ґімлі, згорбившись, сидів біля вогню, задумливо проводячи великим пальцем по лезу сокири. Шуміло дерево. Інших звуків не було чути.

Раптом Ґімлі підвів голову й побачив на краю освітленого кола похиленого старця, котрий, загорнувшись у сірий плащ, спирався на патерицю; капелюх зі широкими крисами приховував його очі. Ґімлі зірвався на ноги. На мить йому від здивування відняло мову, він не міг навіть скрикнути, хоча відразу подумав, що це Саруман запопав їх. А Араґорн і Леґолас, прокинувшись од його різкого руху, сіли і втупили очі у старця. Той не подавав ані голосу, ні жодних знаків.

— Ну ж бо, отче, чим ми можемо прислужитися? — запитав Араґорн, схопившись на рівні. — Підходь і зігрійся, якщо ти змерз!

Він ступив уперед, але старець кудись подівся. Поблизу від нього не залишилось і сліду, а далеко заходити мандрівники побоялися. Місяць сів, і ніч стала дуже темна.

Раптом Леґолас скрикнув:

— Коні! Наші коні!

Коней не стало. Тварини висмикнули кілки, до яких їх припнули, і зникли. На якийсь час троє побратимів непорушно завмерли й мовчали: черговий удар підступної долі неабияк збентежив їх. Вони стояли під склепіннями Фанґорну, і незліченні милі відокремлювали їх од роганців — єдиних їхніх друзів у цій безкраїй і небезпечній землі. Доки тривало їхнє заціпеніння, їм причулося, ніби десь далеко в ночі хропуть та іржуть коні. Потому все знову стихло, крім холодного шурхоту вітру.

— Що ж, їх не стало, — озвався нарешті Араґорн. — Ми не можемо їх ані знайти, ні спіймати; тож, якщо вони не повернуться з власної волі, доведеться нам обходитися без них. Ми вирушили пішки й пішки продовжимо наші мандри.

— Пішки! — буркнув Ґімлі. — Ногами можна йти, проте вони нас не прогодують.

Й він, підкинувши трохи хмизу до вогню, гепнувся на землю біля багаття.

— Лише кілька годин тому ти не хотів сідати на роганського коня, — засміявся Леґолас. — Гляди, бо ще перетворишся на вершника.

— Ледве чи я матиму для того нагоду, — відказав Ґімлі.

— Якщо хочете знати мою думку, — почав він знову по хвилі, — я скажу вам, що то був Саруман. Хто ж іще? Пригадуєте Еомерові слова: він ходить усюди в подобі старця в каптурі й у плащі. Так сказав Еомер. Саруман щез разом із нашими кіньми чи налякав їх — отак. І згадаєте мої слова: на нас чекають іще більші клопоти!

— Я не забуду твоїх слів, — сказав Араґорн. — Але я також помітив, що той старець був у капелюсі, а не в каптурі. Проте це не означає, що ти помиляєшся у здогадах і що тут нам не загрожує небезпека і вночі, й удень. Одначе зараз найкраще, що ми можемо зробити, — це відпочивати, доки маємо змогу. Я стану на варту, Ґімлі. Мені радше потрібно подумати, ніж поспати.

Ніч повільно минала. Леґолас змінив Араґорна, а Ґімлі — Леґоласа, і чати їхні добігали кінця. Нічого особливого вже не трапилося. Старець не з'являвся, а коні не повернулися.

Розділ 3

Урук-Гаї

іпіна огортав темний і тривожний сон: йому вчувалося, ніби його слабенький голос відлунює в чорних тунелях, гукаючи: «Фродо, Фродо!» Та замість Фродо на нього з пітьми вишкірялися сотні жахливих орківських пик, сотні жахливих рук хапали його зусібіч. Де ж Мері?

Гобіт прокинувся. Холодний вітерець торкався його обличчя. Він лежав на спині. Наближався вечір, і небо вгорі тьмяніло. Піпін повернувся і з'ясував, що сон був не набагато гірший за дійсність. Його зап'ястки, ноги та щиколотки було скручено мотузками. Поруч лежав Мері: обличчя його було бліде, а чоло — обв'язане брудним лахміттям. Довкола них сиділи і стояли орки з численного загону.

Спогади у зболілій Піпіновій голові поволі зібралися докупи й відокремилися від примар зі сновидіння. Звісно: він і Мері побігли до лісу. Що ж на них тоді найшло? Чому вони так бездумно кинулися невідь-куди, не послухавши старого Бурлаки? Довго бігли кричучи, — він не пригадував до пуття, як довго та як далеко; а потому раптом налетіли просто на гурт орків, котрі стояли і прислухалися, здається, не бачачи Мері та Піпіна, доки ті самі опинились у їхніх руках. Бідолашний старий Мері!

Потому з-за дерев вискочив Боромир. Він дав оркам бій. Багатьох убив, а решта втекла. Та не встигли гобіти і їхній рятівник пройти й півдороги назад, як на них знову напали: щонайменше сотня орків (декотрі з них були дуже великі) сипнула на них зливу стріл, і багато поцілило у Боромира. А Боромир сурмив у свій великий ріг, поки задзвеніли ліси. Спершу орки злякались і відступили; проте, коли збагнули, що рогу відповідає тільки відлуння, то розпочали стократ лютішу атаку. Далі Піпін мало що міг пригадати. Останній його спогад був про Боромира, який сперся на дерево, витягаючи з тіла стрілу; тоді зненацька запала темрява.

«Мабуть, мене вдарили по голові, — сказав він сам до себе. — Цікаво, чи тяжко поранено нещасного Мері? Що сталося з Боромиром? Чому орки нас не вбили? Де ми, і куди нас ведуть?»

На ці запитання він не мав відповіді. Йому було холодно і млосно. «Навіщо Ґандальф переконав Ельронда, і той дозволив нам піти? — подумав він. — Яка з мене була користь? Лише докука: тягар, частина вантажу. А тепер мене викрали, і я став частиною вантажу орків. Сподіваюся, хтось прийде й порятує нас! Але чи слід мені сподіватися на це? Хіба не порушить це всі плани Загону? От якби я міг звільнитися!»

Піпін трохи поборсався, та марно. Один із орків, котрий сидів поблизу, засміявся і сказав щось своєму напарникові їхньою огидною мовою.

— Лежи, поки можеш, малий дурню, — звернувся він відтак до Піпіна — цього разу спільною мовою, яка в його вустах звучала майже так само гидко, як і його рідна. — Лежи, поки можеш! Скоро ми знайдемо, чим зайняти твої ноги. Поки доберемося додому, ти шкодуватимеш, що вони взагалі в тебе є.

— А якби все тут було по-моєму, ти вже жалкував би, що не помер, — сказав другий. — Ти в мене ще пищатимеш, дрібний щурко!

Він схилився над Піпіном, тицьнувши свої жовті ікла мало не в обличчя гобітові. У руці орк тримав чорного ножа з довгим зазубреним лезом.

— Тихо будь, бо полоскочу тебе цим, — просичав.

— Не привертай до себе уваги, інакше я можу й забути те, що мені наказували. Кляті ісенґардці! Уґлук у баґронк та пушдуґ Саруман-ґлоб бубгош скаї...

Він вивергнув довгу гнівну тираду орківською мовою, поволі переходячи на шепіт і бурмотіння.

Нажаханий Піпін боявся й поворухнутися, хоча йому дедалі сильніше боліли щиколотки та зап'ястя, а каміння під ним нестерпно муляло спину. Щоби чимось зайняти голову, він уважно прислухався до всього, що міг почути. Довкола лунала безліч голосів, і, хоч орківська мова завжди була сповнена ненависті й люті, гобіт зрозумів, що між його поневолювачами розпочалося щось на кшталт сварки, причому суперечка розпалювалася.

Піпін здивувався, усвідомивши, що непогано розбирає їхні слова: чимало орків послуговувалося звичайною мовою. Вочевидь, тут зібралися представники двох чи трьох зовсім різних племен, котрі не могли порозумітись орківською говіркою. Запекла суперечка точилася щодо того, як їм тепер слід учинити: в який бік іти і що зробити з полоненими.

— Нема часу вбити їх як годиться, — сказав один.

— Нема часу розважитись у цих мандрах.

— Нічого не вдієш, — сказав інший. — Може, вб'ємо їх швидко, вб'ємо їх просто зараз? Від них, клятих, самі біди, а ми поспішаємо. Невдовзі вечір, і нам треба рухатися далі.

— Накази, — глибоким риком озвався третій голос.

— Убити всіх, але не півмірків; їх треба привести ЖИВИМИ і якнайшвидше. Такі в мене накази.

— Навіщо вони? — запитало кілька голосів. — Навіщо живими? З них що, гарна здобич?

— Ні! Я чув, що один із них щось має, щось потрібне для Війни, якусь ельфійську штуку абощо. Хай там як, а їх обох мають допитати.

— Це все, що ти знаєш? Чому би тоді нам не обшукати їх і не дізнатися про все зараз? Може, в них є те, що і нам знадобиться?

— Дуже цікаве зауваження, — хихикнув голос, м'якший за інші, та зліший. — Мабуть, доведеться про це доповісти. Бранців не можна обшукувати чи грабувати — так мені наказували.