Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 8)

— Не думаю, що ваш закон належить застосовувати в цьому випадку, — відповів Араґорн. — Утім, я не чужинець, бо бував у цій землі раніше, до того ж не один раз, і їздив із воїнством рогіримів, хоч і під іншим іменем і в іншій подобі. Тебе я раніше не бачив, бо ти молодий, але з батьком твоїм, Еомундом, я розмовляв, і зі самим Теоденом, сином Тенґела, — теж. У минулі дні жоден вельможа цієї землі не примусив би мужа відмовитися від такої виправи, як моя. Мій обов'язок безсумнівний: іти далі. Ну-бо, сину Еомунда, слід нарешті зробити вибір. Допоможи нам або дозволь бодай іти своєю дорогою. Чи спробуй дотриматися свого закону. Якщо зробиш це, то на твою війну чи до твого короля вас повернеться небагато.

Еомер якусь хвилину мовчав, а тоді озвався:

— Нам обом варто поквапитися. Мій загін мусить уже їхати, а кожна година зменшує вашу надію. Ось мій вибір. Ви вільні йти, ба більше — я дам вам коней. Лише прошу: коли завершите свою виправу чи коли вона виявиться марною, повертайтеся з кіньми через Ентаву до Медусельду — розкішного дому в Едорасі, де нині сидить Теоден. Так ви доведете йому, що я не помилився з вибором. Отож я покладаюся сам і, можливо, покладаю своє життя на ваше слово. Не підведіть мене.

— Не підведемо, — відповів Араґорн.

Коли Еомер наказав віддати зайвих коней чужинцям, це викликало чималий подив серед його людей, а також було чимало понурих і підозріливих поглядів: утім лише Еотайн відважився висловитися відкрито.

— Володар із ґондорської раси, як він себе називає, можливо, гідний цього, — сказав він. — Але хто коли чув, аби коня Марки давали ґномові?

— Ніхто, — відказав Ґімлі. — Та не турбуйся: ніхто й ніколи про це і не почує. Я радше йтиму, ніж сидітиму на спині такого здоровецького звіра, з власної волі чи з примусу.

— Проте зараз ти мусиш їхати, інакше затримаєш нас, — зауважив Араґорн.

— Авжеж, ти сидітимеш позаду мене, — докинув Леґолас. — Тоді все буде гаразд і тобі не доведеться ні позичати коня, ні хвилюватися через нього.

І ось чималого темно-сірого коня підвели Араґорнові, й він сів верхи.

— Його звуть Газуфел, — сказав Еомер. — Нехай він добре несе тебе і примчить до кращої долі, ніж Ґарульфа, свого колишнього господаря!

Меншого та легшого коня, проте норовливого і запального, підвели Леґоласові. Цю тварину звали Арод. Однак Леґолас попросив зняти з нього сідло та збрую.

— Вони мені не потрібні, — сказав ельф, легенько скочив коневі на спину, і, на подив присутніх, Арод підкорився йому, ставши слухняним і рухаючись туди-сюди за самим лише словом вершника: так ельфи поводилися з усіма добрими звірами. Ґімлі посадили позаду його друга, і ґном учепився в нього, почуваючись не краще, ніж Сем Ґрунич у човні.

— Прощавайте! Бажаю вам знайти те, що ви шукаєте! — гукнув Еомер. — Повертайтеся якомога швидше, і нехай наші мечі від сьогодні виблискують спільно!

— Я повернуся, — відповів Араґорн.

— І я повернуся також, — сказав Ґімлі. — Ми й досі не все з'ясували щодо Володарки Ґаладріель. Я ще повинен навчити тебе шляхетної мови.

— Побачимо, — кинув Еомер. — Зі мною трапилось уже стільки дивного, що навчатися вихваляти прекрасну даму під ніжними ударами ґномівської сокири буде для мене не дуже великим чудом. Прощавайте!

На тому вони й роз'їхалися. Роганські коні були справді прудкі. Коли Ґімлі невдовзі озирнувся, Еомерів загін уже змалів і був дуже далеко. Араґорн не озирався: доки вони мчали, він незмигно стежив за слідом, низько нахилившись і тримаючи голову біля Газуфелової шиї. Незабаром подорожні дісталися до околиць Ентави і там натрапили на інший слід, про який казав Еомер: той слід спускався зі сходу через Пустир.

Араґорн спішився й оглянув землю, а потому скочив у сідло, від'їхав трохи на схід, тримаючись одного боку та намагаючись не топтати відбитків. Тоді знову, злізши з коня, обдивився землю. Він ходив уперед і назад.

— Дізнатися тут можна мало, — сказав Араґорн, повернувшись. — Основний слід геть заплутаний, бо перемішався зі слідами Вершників, коли ті повертались; адже в той бік вони їхали, напевно, ближче до річки. Але цей східний слід свіжий і чіткий. Він доводить, що нічиї ноги не пішли в інший бік, назад до Андуїну. Тепер ми повинні їхати повільно, щоби переконатися, що жоден слід чи відбиток не відгалужується з іншого боку. У цьому місці орки, здається, помітили, що їх переслідують: можливо, вони зробили спробу позбутися бранців, перш ніж їх захоплять.

Поки вони їхали, погода геть зіпсувалася. Від Пустиря насунули низькі сірі хмари. Паволока затягнула сонце. Порослі деревами схили Фанґорну бовваніли чимраз ближче і поволі темніли, бо сонце котилося на захід. Ні праворуч, ані ліворуч не видно було жодного знаку чи сліду, та подекуди траплялися поодинокі орки, котрі загинули, коли намагалися втекти: з їхніх горлянок стриміли стріли зі сірим оперенням. Урешті, під вечір мандрівники дісталися до кордонів лісу і на відкритій галявині серед перших дерев знайшли місце великого спалення: попіл був досі гарячий і ще курився. Біля попелища лежала чимала купа шоломів і обладунків, розтрощені щити, поламані мечі, луки та дротики й інше воєнне знаряддя. Посередині на палиці стирчала велетенська голова ґобліна: на її розтрощеному шоломі все ще було видно білий символ. Віддалік, поблизу ріки, — там, де вона витікала з узлісся, — був курган. Його звели зовсім нещодавно: сиру землю вкривали свіжозрізані пласти дерну, а довкола було ввіткнуто п'ятнадцять списів.

Араґорн і його побратими ретельно обшукали усе поле бою, проте світло згасло і швидко настав вечір, понурий та туманний. До ночі вони не знайшли ні сліду Піпіна чи Мері.

— На більше ми не здатні, — сумно промовив Ґімлі.

— Відколи ми припливли до Тол-Брандіру, перед нами постало чимало загадок, але цю розв'язати найважче. Я би припустив, що спалені кістки гобітів загубилися десь серед орківських. Важко буде Фродо дізнатися цю новину, якщо він доживе до того часу, щоби її почути, і важко буде старому гобітові, котрий чекає в Рівендолі. Ельронд був проти того, щоби вони йшли.

— А Ґандальф — ні, — відказав Леґолас.

— Але Ґандальф сам захотів піти, й загинув перший, — відповів Ґімлі. — Його завбачливість зрадила його.

— Ґандальфові наміри ґрунтувалися не на завбаченні безпечного шляху для себе чи для інших, — заперечив Араґорн. — Є такі вчинки, які варто спробувати здійснити і не відмовлятися від них, навіть якщо кінець буде страшний. Але поки що я не покину цього місця. Бо нам, попри все, треба дочекатися ранкового світла.

Неподалік від поля бою вони розбили табір попід крислатим деревом, — на вигляд воно нагадувало каштан, але на ньому й досі була безліч широких брунатних минулорічних листків, схожих на сухі руки з довгими покрученими пальцями: вони скорботно шурхотіли від нічного вітерцю.

Ґімлі дрижав. Мандрівники взяли зі собою лише один коцик.

— Розпалімо вогнище, — сказав він. — Небезпека мене вже не хвилює. Нехай орки злітаються хоч би й так густо, як літня комашня на полум'я свічки!

— А якщо наші бідолашні гобіти заблукали в лісах, світло може привабити їх сюди, — докинув Леґолас.

— Іще воно може привабити інших істот: не орків і не гобітів, — сказав Араґорн. — Ми поблизу гірських узгранич зрадника Сарумана. Крім того — на самому краю Фанґорну, і навіть торкатися до дерев цього лісу, подейкують, небезпечно.

— Але ж рогірими вчора влаштували тут велике спалення, — сказав Ґімлі, — і, як бачиш, для вогнища вони рубали дерева. А згодом, коли закінчили свої справи, безпечно провели тут ніч.

— Їх було багато, — сказав Араґорн, — і вони не зважали на лють Фанґорну, бо бувають тут нечасто, та й під дерева вони не заходили. Натомість наші стежки, здається, ведуть просто вглиб лісу. Тому будьте обачні! Не рубайте живих дерев!

— А нам і не доведеться, — відказав Ґімлі. — Вершники залишили вдосталь трісок і гілляччя, а довкола безліч мертвої деревини.

Тож він відійшов убік, аби назбирати хмизу, й заходився розкладати і розпалювати вогнище. Тим часом Араґорн мовчки сидів спиною до велетенського дерева, поринувши у глибоку задуму, а Леґолас стояв одинцем на галявині, вдивляючись у глибоку темінь лісу, і ледь нахилився вперед, ніби прислухаючись до голосів, які долинали з далечі.

Коли ґном розпалив невелике яскраве полум'я, троє побратимів присунулися до нього й сіли разом, затуляючи світло своїми постатями в каптурах. Леґолас поглянув угору на гілки дерева, які розпростерлися над ними.

— Дивіться! — сказав він. — Дерево радіє вогню!

Можливо, танцівливі тіні ввели в оману його зір, одначе кожному з трьох привиділося, ніби віття коливалося сюди-туди, щоб опинитися над полум'ям, а горішні гілки схилялися донизу; брунатні листки ніби виструнчились і терлись одні до одних, — мов безліч холодних сухорлявих рук, які втішаються теплом.

Запала тиша, бо зненацька темний непізнаний ліс, який був зовсім поруч, показав себе великою та неосяжною сутністю, сповненою прихованих намірів. За мить знов озвався Леґолас:

— Келеборн застерігав, аби ми не заходили глибоко у Фанґорн. Знаєш чому, Араґорне? Які казки про цей ліс чув Боромир?

— У Ґондорі й не тільки я чув чимало історій, — відповів Араґорн, — але, якби не Келеборнові слова, вважав би їх лише казками, які складають люди, коли справжнє знання занепадає. Я саме збирався запитати тебе, в чому їхня суть. Але якщо цього не знає ельф із лісу, то що може відповісти людина?