Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 76)
— Ти знаєш, як називається той вершинний прохід? — запитав Фарамир.
— Ні, — відказав Фродо.
— Він називається Кіріт-Унґол.
У цю мить Ґолум пронизливо засичав і почав бурмотіти щось собі під ніс.
— Хіба не так? — запитав Фарамир, звертаючись до нього.
— Ні! — відказав Ґолум, а потому вискнув, ніби щось ужалило його. — Так, так, ми колись чули цю назву. Та невже вона щось для нас означає? Хазяїн каже, що йому треба за Браму. Треба якось зайти туди. Іншого шляху немає, ні.
— Немає іншого шляху? — перепитав Фарамир. — Звідки ти це знаєш? І кому стало снаги дослідити всі терени того грізного володіння?
Він довго та пильно вдивлявся в Ґолума. А незабаром озвався знову.
— Забери цю істоту, Анборне. Стався до нього лагідно, та не спускай очей ні на мить. А ти, Смеаґоле, навіть не намагайся пірнути у водоспад. Його скелі мають такі зуби, що перемелють тебе завчасу. Тепер залиш нас і забери свою рибу!
Анборн вийшов, а Смеаґол, щулячись од страху, пошкандибав перед ним. Альков затулили завісою.
— Фродо, як на мене, ти чиниш дуже нерозважливо, — сказав Фарамир. — Я вважаю, що тобі не слід іти кудись із цим створінням. Воно підступне.
— Ні, не тільки підступне, — заперечив Фродо.
— Можливо, і не тільки, — сказав Фарамир, — але злість роз'їдає його, наче виразка, й він стає дедалі більш віроломним. Він не доведе тебе до добра. Якщо ти попрощаєшся з ним, я дам йому перепустку та провідника до будь-якої місцини на кордонах Ґондору, яку він лише вкаже.
— Він на таке не пристане, — відповів Фродо. — Ґолум ітиме за мною назирці, як і не один день до цього. Та і я не раз обіцяв узяти його під свою опіку й іти туди, куди він поведе. Ти ж не проситимеш мене зламати дане йому слово?
— Ні, — відказав Фарамир. — Але серце моє попросило б. Адже просити іншого відступити від обіцянки здається меншим злом, аніж чинити так самому, особливо коли бачиш, що друг нерозважно зв'язав себе нею собі ж на біду. Проте ні... якщо він піде з тобою, то ти маєш до нього ставитися терпляче. Та я не певен, що тобі роковано йти до Кіріт-Унґолу, про який він розповідає тобі менше, ніж знає. Ці його думки я збагнув непомильно. Не йди до Кіріт-Унґолу!
— Куди ж мені тоді податися? — запитав Фродо. — Назад до Чорної Брами, щоби здатися там на милість варти? Що тобі відомо про те місце, крім його назви, і чому вона така жахлива для тебе?
— Нічого певного, — відповів Фарамир. — Ми, ґондорці, останніми роками не заходимо в землі на схід од Дороги: правду кажучи, ніхто серед нас, молодших, зроду-віку такого не робив і ніколи не бував у Горах Тіні. Про них нам відомо лише прадавній поголос і чутки давно минулих днів. Але на перевалах понад Мінас-Морґулом оселився якийсь таємничий жах. Коли хтось згадує про Кіріт-Унґол, старці та знавці премудрості бліднуть і замовкають... Долина Мінас-Морґула перейшла в руки зла вже дуже давно, небезпека і страх наповнювали її, коли вигнаний Ворог жив іще далеко звідси й Ітілієн здебільшого був під нашою владою. Тобі, певно, відомо, що те місто було колись гордою та прекрасною фортецею — Мінас-Ітілом, братом-близнюком нашого міста. Проте його захопили лихі люди, котрих Ворог схилив на свій бік іще за першої своєї появи і котрі після його падіння вештались усюди, не маючи ні дому, ні пана. Мовлять, ніби їхніми володарями були нуменорці, котрі навернулися до лютого зла; Ворог дав їм персні влади і поглинув їх: вони перетворилися на живих привидів, страхітливих та жорстоких. Після його відходу вони зайняли Мінас-Ітіл, оселились у нім і поширили там, а також усюди в долині занепад: місто здавалося порожнім, але не було таким, бо серед зруйнованих стін жив безтілесний страх. То були Дев'ятеро Володарів, а після повернення їхнього Повелителя, якому вони сприяли і яке потай готували, володарі знову зросли на силі. Потому Дев'ятеро Вершників виступили з брам жаху, і ми не змогли їм протистояти. Не наближайся до їхньої цитаделі. Тебе помітять ще здалеку. Це місце, де панує недремна лють, у якої безліч очей, які не мають повік. Не йди туди!
— У який же бік ти скеруєш мене? — запитав тоді Фродо. — Сам ти не можеш, як оце щойно визнав, провадити мене ні до гір, ані через них. А я врочисто присягнув перед Радою, що знайду шлях до того, що поза ними, або ж загину, шукаючи його. Якщо я вернуся, відмовившись од дороги й од неуникненного кінця, то чи знайду прихисток між ельфів і людей? Невже ти хочеш, аби я пішов до Ґондору з цією Річчю — з Річчю, яка потьмарила розум твоєму братові силою пожадання? Яких нещасть накоїть вона в Мінас-Тіріті? Хочеш, аби було вже два міста — два Мінас-Морґули, — які вишкірятимуться одне до одного через мертву пустку, у якій залишиться тільки тлін?
— Такого я не хотів би, — сказав Фарамир.
— Тоді що ти накажеш мені робити?
— Не знаю. Та я не хотів би, щоби ти йшов на смерть чи на муку. Не думаю, що Мітрандір обрав би той шлях.
— Але Ґандальфа не стало, тож я мушу йти тим шляхом, який мені пощастить знайти. Проте часу на тривалі пошуки ми не маємо, — відказав Фродо.
— О, жорстокий жереб і безнадійна виправа! — мовив Фарамир. — Але бодай не забувай моєї перестороги: стережися свого провідника, Смеаґола. Він уже вбивав раніше. Це я теж прочитав у ньому.
Капітан зітхнув.
— Отож, так ми зустрілись і попрощалися, Фродо, сину Дроґо. Тебе не варто втішати улесливими словами — я не сподіваюся побачити тебе ще раз котрогось дня попід цим Сонцем. Але нині ти йдеш із моїм благословенням тобі й твоєму народові. Перепочинь трохи, доки готують їсти... Я залюбки дізнався би, як цей повзучий Смеаґол став одержимий Річчю, про яку ми говорили, та як він утратив її, проте не докучатиму тобі. Якщо ти, попри будь-яку безнадію, повернешся-таки до земель живих, ми ще раз перекажемо один одному наші історії, сидячи при стіні на сонці та сміючись із минулих гризот, — тоді й повідаєш мені це. А доти чи до якогось інакшого часу, в який не здатні зазирнути навіть Видючі Камені Нуменору, прощай!
І Фарамир підвівся, низько вклонився Фродо та, відхиливши завісу, вийшов до печери.
Розділ 7
Мандри до роздоріжжя
За якусь часину гобітам принесли води, а потім провели їх до столу, накритого на трьох. Фарамир розділив із ними трапезу. Він не спав од вчорашньої битви, проте втома не позначилася на ньому.
Поївши, всі підвелися.
— Нехай голод не турбує вас у дорозі, — сказав Фарамир. — Харчів у вас негусто, тож я наказав покласти у ваші торбини невеликий запас їжі, який годиться мати кожному мандрівникові. Води вам теж не забракне, доки йтимете Ітілієном, але не пийте зі жодного потоку, що витікає з Імлад-Морґулу — Долини Живої Смерті. А ще я мушу розповісти вам ось що. Повернулись усі мої розвідники та спостерігачі — навіть ті, котрі прокралися ледь не до самого Мораннону. Всі вони виявили дивну річ. Земля довкола неначе спорожніла. На дорозі немає нікого, ніде не чути ні стукоту копит, ні звуків ріжків, ані бриніння тятиви. Над Безіменною Землею нависла вичікувальна тиша. Не знаю, що це нам віщує. Та час стрімко наближається до страхітливої розв'язки. Гряде буря. Поспішайте, доки можете! Якщо ви вже готові, то рушайте в путь. Сонце невдовзі підніметься понад мороком.
Гобітам принесли їхні клунки (трохи важчі, ніж раніше), а також два міцні посохи зі шліфованого дерева, підбиті залізом, із різьбленими навершями, крізь які було протягнуто плетені шкіряні ремінці.
— Я не маю підхожих подарунків, аби вручити їх вам у час розставання, — мовив Фарамир, — але візьміть оці патериці. Вони служитимуть тим, хто мандрує чи продирається крізь нетрі, вірою і правдою. Їх використовують люди з Білих Гір; хоча ці було припасовано до вашого зросту і наново підбито. Зроблено їх із прекрасного дерева
Гобіти низько вклонилися.
— О ласкавий наш господарю, — мовив Фродо. — Ельронд Напівельф казав мені, що дорогою я стріну друга, таємного та несподіваного. Проте я не сподівався спіткати на цьому шляху такі дружні почуття, які виявив до нас ти. Однак це сталось — і зло обернулося на велике добро.
Аж от гобіти були готові рушати в путь. З якогось закутка чи зі сховку привели Ґолума, й він, здавалося, почувався краще, ніж раніше, хоча тримався близенько біля Фродо й уникав Фарамирового погляду.
— Вашому провідникові слід зав'язати очі, — сказав Фарамир, — але тебе і твого слугу Семвайза я звільню від цієї повинності, якщо захочете.
Ґолум вискнув, скорчився й учепився за Фродо, коли люди підійшли до нього, щоби зав'язати очі; тому Фродо сказав:
— Зав'яжіть очі нам усім, і мені — найпершому, — тоді, можливо, він зрозуміє, що ніхто не бажає йому зла.
На тому й зійшлися. Потім вивели всіх трьох із печери Геннет-Аннун. Проминувши коридори та сходи, вони відчули подих ранку, свіжий і запашний. Пройшли ще трохи вгору зі зав'язаними очима, далі поволі спустились униз. Нарешті Фарамирів голос наказав, аби їм відкрили очі.
Мандрівники знов опинилися попід шатром лісу. Гомону водоспаду не було чути, бо від ущелини, в якій біг потік, їх тепер відмежовував довгий, звернений на південь схил. На заході крізь гілля дерев пробивалося світло, ніби світ там зненацька закінчувався і його край виходив лишень у небо.