Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 78)
Подорожні зупинилися на протилежному кінці того широкого горба й заповзли у сховок попід заплутаним гіллям терну. Його покручені й нахилені до самої землі пагони були обвиті тенетами шипшини. У глибині того плетива утворилася порожниста зала, де мертві гілки й ожина правили за крокви, а дах складали перше листя та молоді весняні пагони. Мандрівники полежали там якусь часину, бо були надто втомлені навіть для того, щоби їсти, і лише визирали крізь дірки між листям, спостерігаючи за кволим настанням дня.
Та день так і не настав: довкола лежав мертвотний бурий присмерк. На сході попід низькими хмарами видно було тільки тьмяне червоне палахкотіння, але то була не червінь світанку. По той бік горбистих земель бовваніли гори Ефель-Дуат — чорні та безформні біля підніж, які досі оповивала густа непорушна ніч, угорі вони шкірилися зубчастими шпилями, що різко й зловісно вимальовувалися на тлі вогненної заграви. Аж ген праворуч височіла, тягнучись на захід, велика гірська гряда, похмура та чорна навіть у мороці.
— А звідси куди підемо? — запитав Фродо. — Це вхід до... до Морґульської Долини, онде там, за тією чорною громадою?
— Може, не думаймо про це зараз? — озвався Сем. — Адже сьогодні завидна ми вже нікуди не підемо, чи не так?
— Мабуть, так, мабуть, так, — відказав Ґолум. — Але нам треба поспішати до Роздоріжжя, так, до Роздоріжжя. Це в той бік, так, хазяїне.
Червона заграва над Мордором згасла. Сутінки поглибшали, бо зі сходу піднялися темні випари, розповзаючись довкіллям. Фродо та Сем трохи попоїли, а потому знову лягли, проте Ґолум ніяк не міг умоститися. Він навіть не торкнувся до їхніх харчів, випивши хіба трохи води, а відтак, поповз кудись попід кущами, винюхуючи та бурмочучи, й раптом зник.
— Мабуть, полювати подався, — сказав Сем, позіхнувши.
Цього разу йому випало спати першим, тож невдовзі він поринув у глибокий сон. І Семові наснилося, ніби він шукає щось у саду в Торбиному Куті, тримаючи на спині важкий клунок, який тягнув його додолу. Сад був дуже зарослий і чомусь здичавів, колючки й орляк поглинули клумби біля нижнього живоплоту.
«Бачу, на мене тут чекає купа роботи... Але я такий утомлений», — раз у раз повторював Сем. Зненацька він пригадав, що шукає. «Моя люлька!» — сказав він і відразу прокинувся.
— Ну, і бовдур! — буркнув сам до себе, розплющивши очі та дивуючись, чому рачкував під живоплотом. — Вона завжди лежала у твоєму клунку!
Отямившись, він передусім згадав, що хоч люлька й лежить у нього в наплічнику, проте люлькового зілля до неї він точно не має, а далі — що він за сотні верст від Торбиного Кута. Сем сів. Надворі майже стемніло. Чому це його господар не розбудив його завчасно, дозволивши спати аж до вечора?
— Ти не спав ані хвилинки, пане Фродо? — запитав він. — Котра година? Здається, вже дуже пізно!
— Ні, не пізно, — відказав Фродо. — Та день поволі темнішає, а не розвиднюється: темнішає і темнішає. Якщо не помиляюся, зараз приблизно полудень, тож ти проспав лише якісь три години.
— Цікаво, що ж відбувається, — сказав Сем. — Насувається буря? Коли так, то це буде найстрашніша буря з усіх, які ми бачили. Ми пожалкуємо, що не зачаїлись у глибокій норі, а тільки тут, під кущами, — він замовк, прислухаючись. — Що це? Грім, барабани чи... Що це?
— Не знаю, — відповів Фродо. — Це триває вже певний час. Іноді здається, що тремтить земля, іноді — що у вухах гупає важке повітря.
Сем роззирнувся.
— Де Ґолум? — запитав. — Хіба він іще не повернувся?
— Ні, — відказав Фродо. — Я його не чув і не бачив.
— Брр, який він відразливий, — сказав Сем. — Власне, якби ця потвора загубилася в дорозі, я би тільки зрадів. Утім, це дуже на нього схоже: пройти стільки верст, а потім узяти і заблукати, покинувши нас якраз тоді, коли він найдужче нам потрібен... Якщо нам із нього колись буде хоч якась користь, у чому я сумніваюся.
— Ти забув про Болота, — нагадав Фродо. — Сподіваюся, з ним нічого не трапилось.
— А я сподіваюся, що він не утне ніякої капості. І ще сподіваюся, що він, так би мовити, не втрапить до чужих рук. Бо якщо таки втрапить, то незабаром нам буде непереливки.
Тієї миті знову пролунав розкотистий гуркіт, уже голосніший і глибший за попередні. У гобітів під ногами аж задвигтіла земля.
— По-моєму, нам однаково буде непереливки, — докинув Фродо. — Боюся, наша подорож наближається до завершення.
— Можливо, — відказав Сем, — але мій старий любив примовляти:
День — якщо це слово було доречне за таких обставин — переходив у вечір. Визирнувши зі сховку, Сем побачив лише сіро-коричневий безтінний світ, що поволі поринав у безформну та безбарвну пітьму. Було задушливо, проте не тепло. Фродо спав неспокійно, крутився і вовтузився вві сні, а часом щось шепотів. Семові причулося, ніби його друг двічі промовив ім'я «Ґандальф». Час тягнувся повільно-повільно. Раптом гобіт почув позаду себе сичання — ось він, Ґолум, стоїть на всіх чотирьох і дивиться на них блискучими очима.
— Прокидайтеся, прокидайтеся! Прокидайтеся, сплюхи! — прошепотів Ґолум. — Прокидайтеся! Ніколи спати. Ми мусимо йти, так, мусимо йти негайно. Ніколи спати!
Сем підозріливо глянув на нього: Ґолум був чимось наляканий чи стривожений.
— Іти просто зараз? Що це за дрібні капості? Ще не час. Ще навіть не час пити чай, принаймні в порядних оселях, де чаюють у належну пору.
— Бовдуре! — сикнув Ґолум. — Ми не в порядній оселі. Час спливає, так, швидко спливає. Ніколи спати. Прокидайся, хазяїне, прокидайся!
Він затермосив Фродо, а той, вирваний зі сну, зненацька сів і вхопив його за руку. Ґолум випручався і позадкував.
— Не будьте бовдурами! — просичав він. — Ми мусимо йти. Ніколи спати!
Нічого іншого з нього витягти не вдалося. Де він був і що, на його думку, коїлося довкола та змушувало його так квапитися — цього Ґолум розповідати не захотів. Сема долали страхітливі підозри, й він цього не приховував, а от Фродо і бровою не повів. Лише зітхнув, закинув торбину за плечі й приготувався рушати в дедалі густішу темряву.
Ґолум дуже обережно провадив їх униз схилом, раз у раз ховаючись під перше-ліпше прикриття, що траплялося дорогою: він біг, зігнувшись ледь не до землі, відкритими місцинами, хоча світло було вже таке тьмяне, що навіть гострозорий дикий звір не помітив би гобітів у каптурах і в сірих плащах ані не почув би їх: вони просувалися тихо й уміло, як і властиво цьому маленькому народу. Вони то з'являлися, то зникали, проте під їхніми ногами не тріснула жодна гілка, не зашелестів жоден листок.
Мандрівники вже майже годину рухались уперед мовчазною вервечкою, пригнічені мороком і цілковитою тишею цього краю, яку вряди-годи порушував лише невиразний гуркіт, ніби десь далеко гримів грім чи в печері між пагорбів гупали барабани. Покинувши свій сховок, гобіти і їхній провідник спустились униз, потому повернули на південь і подалися навпростець до гір, бо Ґолум намагався знаходити якомога рівніший шлях через довгий горбистий схил, що тягнувся в той бік. Раптом недалеко попереду піднялася, мовби чорна стіна, смуга дерев. Наблизившись, подорожні побачили, що дерева ті чималі й дуже давні, бо досі пнуться до неба, хоча вершечки їхні тонкі й наче побиті буревієм і громовицею, які, проте, не подужали умертвити їх чи видерти зі землі їхнє довжелезне коріння.
— Роздоріжжя, так, — прошепотів Ґолум, і це були його перші слова, відколи вони залишили свій сховок. — Мусимо йти в той бік.
Повернувши на схід, він повів гобітів угору схилом, аж поки перед ними відкрилася Південна Дорога, що зміїлася понад зовнішнім краєм гір, а згодом ховалась у величезному кільці дерев.
— Це — єдиний шлях, — прошепотів Ґолум. — Немає інших стежок, тільки ця дорога. Немає стежок. Мусимо йти до Роздоріжжя. Та поспішайте! І мовчіть!
Нишком, як розвідники в таборі ворогів, мандрівники спустилися до дороги і подались уздовж західного її краю попід кам'яною кручею: самі сірі, неначе каміння, та безшелесні, мов коти на полюванні. Невдовзі вони дісталися до дерев і з'ясували, що стоять у великому колі, за покрівлю якого правило хіба що похмуре небо, а проміжки між здоровенними стовбурами нагадували темні аркади зруйнованого палацу. В центрі кола сходилися чотири шляхи. За спинами подорожніх була дорога до Мораннону; перед ними та сама дорога ще хтозна-як довго бігла на південь; праворуч до них піднімалася дорога від старовинного Осґіліата й, перетнувшись із попередньою, зникала в темряві на сході, — це і був той четвертий шлях, який вони мусили обрати.
У тому колі Фродо на мить охопив жах, а потому він несподівано збагнув, що звідкілясь пробивається світло — воно відблискувало на обличчі Сема, який стояв поруч. Повернувшись до світла, Фродо побачив, що під аркою з гілля стелиться рівна, як випростана стрічка, дорога до Осґіліата, збігаючи все вниз і вниз, на Захід. Там, удалині, поза сумним і поглинутим пітьмою Ґондором, сідало сонце, нарешті викотившись із-за облямівки розлогої, млявої в русі завіси хмар, і, завершуючи зловісне вогняне падіння, мало ось-ось пірнути в іще незабруднене Море. Миттєвий його посвіт упав на велетенську фігуру, що сиділа тут, нерухома й урочиста, неначе величні камінні королі Арґонату. Її підточили роки та спаплюжили жорстокі руки. Замість голови їй, ніби насміхаючись, приладнали круглий, грубо обтесаний камінь, де чиїсь пальці, знущаючись, нашвидкуруч намалювали подобу вишкіреного лиця з одним Червоним Оком посередині лоба. На колінах фігури, на могутньому троні й усюди на п'єдесталі було видно незграбну мазанину й огидні символи, якими послуговувалися недоумкуваті мешканці Мордору.