Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 13)

Гобіти залишилися непорушно лежати там, де їх кинув Ґрішнах. На допомогу товаришеві хутко наспів іще один вершник. Кінь завдяки особливо гострому зору чи якомусь іншому відчуттю злетів у повітря й легенько перескочив через них, а його вершник не помітив гобітів, прикритих ельфійськими плащами й надто приголомшених, аби скористатися моментом, і водночас надто наляканих, аби поворухнутися.

Нарешті Мері стрепенувся і тихенько прошепотів:

— Поки що все добре, але як зробити так, аби й нас не настромили на рожен?

Відповідь не забарилася. Ґрішнахові крики підняли на ноги орків. Зачувши волання та верески, які долинали з пагорка, гобіти збагнули, що їхнє зникнення помітили: Уґлук, напевно, зітнув іще кілька голів. Потому, наче у відповідь на перші, орківські голоси раптом залунали праворуч, поза колом вартових вогнищ, десь од лісу та гір. Очевидно, то надійшов Маугур і напав на вершників, котрі тримали орків в облозі. Чути було, як біжать чвалом коні. Вершники групувались у коло біля самого пагорка, наражаючись на орківські стріли, щоби запобігти можливій утечі ворогів, а тим часом окремий загін кінноти від'їхав, аби впоратися з новоприбулими. Зненацька Мері та Піпін усвідомили, що вони, навіть не поворухнувшись, опинилися поза колом бойовища і ніщо тепер не заважає їхній утечі.

— Ех, — сказав Мері, — от би вивільнити руки та ноги! Ми могли б утекти. Проте я не можу дотягнутися до вузлів і не здатний їх перегризти.

— І не намагайся, — відказав Піпін. — Я саме збирався тобі сказати: мені вдалося звільнити руки. Ці петлі — тільки окозамилювання. Але ти спершу поїж лембаса.

Він скинув мотузку зі зап'ястків і дістав пакунок. Коржі поламалися, проте добре збереглися в обгортках із листя. Гобіти з'їли по два-три шматочки кожен. Смак лембаса нагадав їм про вродливі обличчя, і про сміх, і про благодатну їжу в спокійні дні не такого й далекого минулого. Якусь часину вони задумливо їли, сидячи в темряві та не зважаючи на крики й гамір близької битви. Піпін першим повернувся до дійсності.

— Мусимо забиратися звідси, — сказав він. — Одну хвилинку!

Ґрішнахів меч лежав зовсім поруч, але був надто важкий і незручний для гобіта, тож, трохи підповзши вперед і знайшовши тіло ґобліна, Піпін витяг із піхов довгого гострого ножа. Ним він хутко перерізав пута.

— Ось і все! — мовив він. — Коли ми трохи розігріємося, то, мабуть, знову зможемо стояти й ходити. Проте почати, напевно, найліпше таки з повзання.

І вони поповзли. Дерен був глибокий, провалювався під ними й тим допомагав їм; але таке просування було довгим і повільним. Гобіти якнайдалі обминули вартове вогнище і помаленьку плазували вперед, поки дісталися до краю ріки, що клекотіла в чорному мороці між глибоких берегів. Там утікачі озирнулися.

Звуки стихли. Вочевидь, Маугура та його «хлопців» повбивали чи відігнали. Вершники продовжили своє мовчазне лиховісне чатування. Проте довго так тривати не могло. Ніч уже постаріла. На сході, де не було хмар, небо почало сіріти.

— Мусимо десь заховатись, — озвався Піпін, — або ж нас побачать. Ледве чи ми дуже зрадіємо, якщо ці вершники довідаються, що ми не орки після нашої смерті, — він підвівся і тупнув ногами. — Ті мотузки перетиснули мене, мовби дроти, але ноги вже потрохи тепліють. Я можу сяк-так чалапати. А ти як, Мері?

Мері теж підвівся.

— Так, — сказав він, — я впораюся. Лембас таки добряче додає духу! І відчуття від нього значно приємніші, ніж од того орківського пійла. З чого вони його роблять? Мабуть, краще й не знати. Ковтнімо води, щоби змити згадку про нього!

— Не тут: береги надто круті, — відповів Піпін. — Нумо вперед!

Вони повернулись і пішли пліч-о-пліч уздовж лінії ріки. Позаду них на сході розгорялося світло. Чимчикуючи, друзі обмінювалися думками, розмовляючи легко, за гобітським звичаєм, про все, що трапилося з ними за час полону. Жоден слухач із їхніх слів навіть не припустив би, що ці двоє жорстоко страждали, були у смертельній небезпеці, безнадійно йшли на муку та загибель чи що навіть зараз — а гобіти це добре знали — вони мали обмаль шансів знайти прибічників чи безпечний сховок.

— Здається, ти непогано дав собі раду, пане Туку, — сказав Мері. — Тобі відведуть майже цілий розділ у книзі старого Більбо, якщо мені випаде нагода йому про це розповісти. Гарна робота: особливо те, як ти розгадав ницу гру того волохатого негідника та ще й підіграв йому. Цікаво, чи хтось колись візьме твій слід і знайде ту брошку? Я би не хотів загубити свою, проте твою, боюся, втрачено назавжди... Доведеться мені розчесати пальці на ногах, якщо я хочу тобі дорівнятись. Утім, тепер вперед поведе кузен Брендіцап. Ось де він себе покаже. Гадаю, ти не дуже тямиш, де ми зараз, натомість я провів час у Рівендолі з більшою користю, ніж ти. Ми йдемо на захід уздовж Ентави. А попереду — місце, де зустрічаються Імлисті Гори та Ліс Фанґорн.

Щойно він договорив, як темний край лісу зринув просто перед ними. Здавалося, ніби Ніч, ховаючись од близького Світання, знайшла притулок під його могутніми деревами.

— Ну, веди вперед, пане Брендіцапе! — сказав Піпін. — Або веди назад! Нас застерігали проти Фанґорну. Проте такий учений пан, як ти, цього, певна річ, не забув.

— Не забув, — відповів Мері, — та, як на мене, ліпше вже ліс, аніж повернення у безум битви.

Він рушив уперед попід велетенське гілля дерев. Ті дерева здавалися несказанно древніми. З них звисали довгі виткі бороди лишайників, які коливались і гойдалися на легенькому вітрі. Гобіти крадькома визирали з мороку, дивлячись назад, на пагорок, — скрадливі маленькі постаті, котрі у тьмяному світлі нагадували ельфійських дітей із глибин часу, коли ті з подивом виглядали з Дикого Лісу на своє перше Світання.

З-за Великої Ріки та Бурих Земель, долаючи одна по одній сірі милі, прилинув Світанок — червоний, мов полум'я. Вітаючи його, гучно засурмили мисливські ріжки. Вершники Рогану зненацька ожили. Ріжки ще раз перегукнулись одні з одними.

У холодному повітрі Мері та Піпін виразно почули іржання бойових коней і несподіваний спів багатьох людей. Сонце піднесло свою долоню — вогненну дугу — понад рубежами світу. В цю мить, кинувши могутній клич, вершники помчали зі сходу: червінне світло виблискувало на їхніх латах і списах. Орки верещали, вистрілюючи залишки стріл. Гобіти побачили, як кілька вершників упало, проте незламний кінний стрій піднявся на пагорб, переїхав на інший бік, розвернувся й ударив знову. Більшість уцілілих зайд розсипалась і помчала хто куди, і їх загнали до смерті. Втім, одна група, тримаючись чорним клином, уперто просувалась уперед у напрямку лісу. Вони кинулися зі схилу прямісінько на вартових і вже наближалися до рятівних дерев, навіть здавалося, що їм пощастить утекти: орки зарубали трьох вершників, котрі заступили їм шлях.

— Ми дивилися надто довго, — озвався Мері. — Там Уґлук! Я не хочу знову з ним зустрітися.

Й гобіти, розвернувшись, чкурнули вглиб тьмавого лісу.

Отак і сталося, що вони не побачили останньої сутички, коли Уґлука наздогнали і притиснули при самому краю Фанґорну. Там його, врешті, й добив Еомер, Третій Маршал Марки, котрий зійшов із коня і бився з ворогом на мечах. А гострозорі Вершники вистежили на розлогих луках жменьку орків, котрим пощастило втекти і котрі ще мали сили бігти.

Потому, поховавши в кургані загиблих побратимів і відспівавши славні, вершники розпалили величезне багаття й розвіяли попіл своїх ворогів. Так закінчився цей набіг, і жодної звістки про нього ніколи не долинуло до Мордору чи до Ісенґарда; натомість дим од спалення піднявся високо в небеса, і його помітила безліч сторожких очей.

Розділ 4

Деревобородий

им часом гобіти якомога швидше, наскільки те дозволяв темний і заплутаний ліс, просувалися вздовж лінії прудкого потоку на захід і вгору до гірських узвиш, занурюючись дедалі глибше у Фанґорн. Поступово страх, пов'язаний із орками, відступив, і вони сповільнили крок. У них виникло дивне відчуття задухи, ніби повітря тут було надто розріджене чи його було замало для дихання.

Нарешті Мері спинився.

— Так далі не можна, — ледь вимовив він. — Мені потрібне повітря.

— Принаймні треба попити, — сказав Піпін. — Я вже охляв.

Він видерся на чималий викривлений корінь, що спускався до потоку, нахилився і зачерпнув жменями воду. Вона була прозора та холодна, Піпін усе пив і пив. Мері вчинив так само. Вода освіжила їх і збадьорила серця; якусь часинку вони посиділи разом на краю потоку, бовтаючи зболеними ступнями та розглядаючи мовчазні дерева, які ряд за рядом оточували їх зусібіч, а далі розчинялись у сірій сутіні.

— Сподіваюся, ти ще не заблукав? — запитав Піпін, спираючись на могутній стовбур дерева. — Принаймні ми можемо йти за цією рікою — Ентавою чи як ти її називав — і виберемося звідси тим самим шляхом, яким прийшли.

— Могли би, якби це було до снаги нашим ногам, — відповів Мері, — та якби ми могли нормально дихати.

— Так, тут усе таке тьмяне й задушливе, — сказав Піпін, — і нагадує мені чомусь стару кімнату Великого Дому в Сміалах, у Туківцях, — велетенське приміщення, де меблів не пересували і не змінювали впродовж поколінь. Подейкують, у ній рік за роком жив Старий Тук, доки й він, і та кімната разом зістарілись і зубожіли: від часу його смерті вона не змінилась — оце вже понад століття. А старий Ґеронтій був іще моїм прапрадідусем, тобто було це ой як давно. Проте це — ніщо порівняно з прадавністю цього лісу. Подивись-но на всі ці шлейфи, торочки, бороди та вуса з лишайника! І більшість дерев, як виглядає, вкрита обскубаним сухим листям, що ніколи не опадає. Недбальство. Навіть уявити не можу, на що тут схожа весна, якщо вона сюди взагалі навідується, а весняне прибирання — і поготів.