Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 12)

«Але як вони дізнаються, що ми не орки? — подумав Піпін. — Вони ж тут, либонь, узагалі не чули про гобітів. Напевно, мені варто радіти, що цих тварюк-орків таки, здається, переб'ють, але себе доведеться рятувати самотужки». Могло трапитись і так, що його та Мері вб'ють разом із недругами, не розбираючи, хто є хто.

Кілька вершників були лучниками, натренованими для стрільби з коня на бігу. Хутко витягнувшись у шеренгу, вони раз у раз випускали стріли в орків, котрі не встигали за іншими, й дехто з поцілених упав; потому вершники розвернулися, щоб уникнути стріл, випущених у відповідь із луків їхніх ворогів, котрі стріляли наосліп, не сміючи зупинитися. Такі маневри повторилися багато разів, і от стріли поцілили вже у гурт ісенґардців. Один із них, котрий біг просто перед Піпіном, повалився і вже не встав.

Запала ніч, але Вершники не зімкнули стрій для битви. Багато орків загинуло, проте залишилися ще цілі дві сотні. У ранньому присмерку орки збилися коло пагорбка. Склепіння лісу були зовсім близько — мабуть, лише за півверсти, проте далі втікачі рухатися не могли. Вершники оточили їх. Невелика група не скорилась Уґлуковому наказу, побігши до лісу, — повернулися тільки троє.

— От тобі й маєш, — глузував Ґрішнах. — Оце командир! Сподіваюся, великий Уґлук виведе нас звідси?

— Покладіть тих півмірків! — наказав Уґлук, не зважаючи на Ґрішнаха. — Ти, Луґдуше, візьми ще двох і охороняйте їх! Півмірків не можна вбивати, хіба що сюди прорвуться ті бридкі білошкіри. Ясно? Поки я живий, ці двоє мені потрібні. Та їм не можна кричати, а також не можна, щоби їх урятували. Зв'яжіть їм ноги!

Останню частину наказу було виконано без найменшого жалю. Та Піпін збагнув, що це вперше він опинився так близько біля Мері. Орки страшенно шуміли, кричачи та брязкаючи зброєю, тож гобіти змогли швиденько перекинутися кількома слівцями.

— Це все мало мене тішить, — сказав Мері. — Я почуваюся майже виснаженим. Думаю, я не відповз би далеко, навіть якби був вільний.

— Лембас! — прошепотів Піпін. — Лембас — у мене є трохи. А в тебе? Здається, в нас не забрали нічого, крім мечів.

— Так, я маю пакунок у кишені, — відказав Мері, — та він, мабуть, геть розкришився. Крім того, я не можу запхати рота до кишені!

— І не треба. Я...

Але саме в цю мить лютий удар ногою попередив Піпіна, що галас ущух і що охоронці пильнують їх.

Ніч була холодна та безгомінна. Довкола пагорка, на якому зібрались орки, з'явилися невеликі сторожові вогні, золото-червоні в темряві, утворивши замкнуте коло. Вони були на відстані далекого пострілу з лука, проте вершники не з'являлись у відблисках полум'я. Орки змарнували чимало стріл, поціляючи у вогонь, доки Уґлук зупинив їх. Вершники не подавали жодного звуку. Трохи згодом, коли з туману виринув місяць, їх інколи ставало видно — примарні постаті, котрі де-не-де мерехтіли у білому світлі, невпинно ходячи дозором.

— Чекають сонця, хай їм грець! — ревнув один із охоронців. — Чого ми не зберемося разом і не прорвемо їхнє кільце? Чи той старий Уґлук тямить, що він робить, хотів би я знати?

— І дізнаєшся, — гаркнув Уґлук, надходячи ззаду. — Тобто, по-твоєму, я взагалі не думаю, еге? А щоб тебе! Ти такий самий, як увесь той набрід: хробаки і мавпи з Луґбурца. З ними нічого зв'язуватися. Вони тільки верещать і втікають. Але тут тих конярів більш ніж досить, аби покінчити з нами на рівнині... Ті хробаки можуть хіба одне: свердлити очима темряву. Та ці білошкіри бачать уночі ліпше за більшість людей, наскільки я чув; і не забувайте про коней! Кажуть, вони можуть розгледіти навіть нічний бриз. Утім, одного ці хлопці точно не знають: Маугур і його солдати — в лісі, й вони можуть вискочити звідти будь-якої миті.

Очевидно, Уґлукових слів було досить, аби заспокоїти ісенґардців, однак інших орків охопив розпач, і вони бунтували. Вони виставили кількох вартових, але більшість повлягалася на землю, відпочиваючи у приємній темряві. А стало і справді знову дуже темно: місяць на заході поринув у густезну хмару, й Піпін уже за кілька п'ядей від себе не бачив геть нічого. Вогнища не освітлювали пагорок. Вершники, проте, не задовольнялися тільки тим, що чекали світанку, даючи водночас відпочити і ворогам. Раптовий викрик на східному краї пагорка засвідчив, що щось там не так. Здається, дехто з людей під'їхав зовсім близько, зіскочив із коней, прослизнув до табору й убив кількох орків, а потім знову зникнув. Уґлук кинувся туди, щоби запобігти панічній утечі.

Піпін і Мері сіли. Їхні охоронці, ісенґардці, подалися за Уґлуком. Але якщо гобітам на мить і спало на гадку тікати, то невдовзі їхні надії розвіялися. Довга волохата рука вхопила кожного за шию і притисла їх один до одного. Вони невиразно побачили Ґрішнахову голову та його страхітливе обличчя посередині між ними: його бридкий подих буквально липнув до їхніх щік. Він узявся обшукувати і обмацувати гобітів. Піпіна аж пересмикнуло, коли цупкі холодні пальці вчепилися йому в спину.

— Ну, мої маленькі! — тихо прошепотів Ґрішнах. — Насолоджуєтеся гарним відпочинком? Чи ні? Мабуть, я трохи незграбно висловився: мечі та батоги з одного боку, а гидкі списи — з другого! Маленькому народу не слід втручатись у завеликі для нього події.

Його пальці невпинно нишпорили. На дні його очей палав блідий, але гарячий вогонь.

Зненацька Піпіна осяяло, ніби він прочитав гарячкові думки свого ворога: «Ґрішнах знає про Перстень! Він шукає його, доки Уґлук заклопотаний, — можливо, хоче забрати його собі». Гобітове серце стислося від холодного страху, проте водночас він міркував, як скористатися з цього Ґрішнахового бажання.

— Не думаю, що так ти його знайдеш, — прошепотів Піпін. — Його нелегко відшукати.

— Знайдеш його? — перепитав Ґрішнах, і його пальці перестали повзати, обмацуючи гобітове плече. — Знайдеш що? Ти про що кажеш, дрібното?

Піпін хвилинку помовчав. Потому раптом у темряві витиснув зі свого горла звук: «Ґоллум, ґоллум».

— Нічого, безцінний мій, — додав він.

Гобіти відчули, як сіпнулися Ґрішнахові пальці.

— Ого! — тихо просичав ґоблін. — То ось що це значить, так? Ого! Дуже, ду-ж-же небезпечно, моя дрібното.

— Мабуть, — відповів Мері, пожвавішавши та зрозумівши Піпінів задум. — Мабуть, і не лише для нас. Але ти все одно добре знаєш, чого хочеш. То він тобі потрібен чи ні? І що би ти за нього віддав?

— Чи хочу я його? Чи хочу я його? — повторив Ґрішнах, ніби збентежившись, але руки його тремтіли. — Що би я за нього віддав? Ви про що?

— Ми про те, — сказав Піпін, обережно добираючи слова, — що марно блукати наосліп у пітьмі. Можеш даремно не гаяти час і позбутися клопотів. Але спершу ти повинен розв'язати нам ноги, інакше ми нічого не робитимемо й нічого не скажемо.

— Любі мої тендітні маленькі дурники, — просичав Ґрішнах, — усе, що ви маєте і знаєте, витягнуть із вас, коли настане час: усе! Ви пожалкуєте, що не знаєте більше, щоби задовольнити цікавість Допитувача, правда-правда, вже дуже скоро. Ми не поспішатимемо з допитом. О ні! Як ви гадаєте: для чого вам зберегли життя? Люба моя дрібното, вірте мені, коли я кажу, що це не наша доброта. Це навіть не одна з Уґлукових помилок.

— Охоче вірю, — озвався Мері. — Та ви ще не доправили своїх жертв додому. І, здається, по-вашому ніяк не вийде, хоч би як склались обставини. Якщо ми доберемося до Ісенґарда, то великий Ґрішнах нічого з того не матиме: Саруман забере все, що знайде. Якщо ти хочеш узяти щось собі, то саме зараз найкращий час для угоди.

Ґрішнах почав нервувати. Особливо його розлютило Саруманове ймення. Час минав, заворушення потрохи вгамовувалось. Уґлук чи ісенґардці могли повернутися будь-якої миті.

— Він у вас — у когось із вас? — прохрипів орк.

— Ґоллум, ґоллум! — знову промовив Піпін.

— Розв'яжи нам ноги! — додав Мері.

Вони відчули, що руки орка шалено тремтять.

— Грець із тобою, маленький брудний хробаче! — просичав він. — Розв'язати тобі ноги? Та я розпущу всі жили у ваших тілах. Думаєте, я не зможу обшукати вас до самих кісток? Обшукати вас! Я поріжу вас на драглисті кусні. Мені не потрібні ваші ноги, щоби знищити вас і забрати все собі!

І він раптом стиснув їх. Сила його довгих рук і плечей викликала жах. Він запхав обох гобітів собі попід пахви й люто притиснув до боків; великі задушливі долоні затулили кожному з них рота. Потім орк скочив уперед, низько пригнувшись. Рухався хутко й тихо, поки дістався до краю пагорка. Там, вибравши місце, де не було вартових, він, як зловісна тінь, прослизнув у ніч, спустився зі схилу і рушив на захід, до ріки, що витікала з лісу. Там проліг широкий відкритий простір із одним єдиним вогнищем посеред нього.

Промчавши з п'ять сажнів, Ґрішнах зупинився, роздивляючись і прислухаючись. Нічого не було видно й чути. Він повільно посунув далі, зігнувшись майже навпіл. Потому смикнувся і знову прислухався. Далі випростався, ніби готуючись до несподіваного удару. Але тієї самої миті темна постать вершника виринула просто перед ним. Кінь форкнув і здибився. Чоловік щось вигукнув.

Ґрішнах розпластався на землі, підім'явши гобітів під себе, а тоді витяг меча. Він, без сумніву, радше вбив би своїх бранців, аніж дозволив би їм утекти чи допустив би їхній порятунок: одначе це його і згубило. Меч тихенько дзенькнув і зблиснув у відсвіті далекого вогню ліворуч. У мороці просвистіла стріла. Чи то нею так майстерно поцілили, чи сама доля скерувала її, але вона протнула праву руку орка. Той випустив меч і пискнув. Швидко зацокотіли копита, і, щойно Ґрішнах зірвався й побіг, його збили з ніг та пронизали списом. Він страхітливо заверещав, здригнувся й завмер.