Джон Пассос – Менгеттен (страница 9)

— Не ми будували світ… Його будували багатії або бог.

— Бог так само тягне за них як і поліція… Колись настане той день, що ми вб’ємо бога… Я анархіст.

— «Les bourgeois à la lanlerne nom de dieu», — замугикав Конґо.

— Ти теж з наших?

Конґо знизав плечима.

— Я не католик і не протестант. Не маю ні грошей, ні роботи. Ось гляньте — він ткнув брудним пальцем на розірвані на коліні штани — оце вам і анархіст… Стонадцять чортів, я подамся до Сенеґалю й стану негром.

— Ти й так скидаєшся на негра, — засміявся Еміль.

— Тому мене й назвали Конґо.

— Та це все дурниці, — провадив Еміль. — Усі люди однакові. Тільки дехто бере гору, а дехто ні… Тому я й опинився у Нью-Йорку.

— Dio cane, двадцять п'ять років тому і я був такої самої думки… Коли ви доживете до мого віку, то більше знатимете. А хіба стид не дошкуляє вам? Ось тут… — він ткнув себе кулаком у накрохмалену маніжку — я почуваю як воно пече і давить мене тут… І тоді кажу: Наберися духу, бо настане колись і наш день, кривавий день.

— А я кажу сам собі, що коли ти забагатієш, хлопче… — почав Еміль.

— Слухай, перед тим, як виїхати з Туріну, де я востаннє бачив свою матусю, я пішов на мітинг товаришів… Промовляв один хлопець із Капуї… дуже гарний, високий і тонкий. Він сказав, що по революції не буде вже насильства, бо кожен чоловік не житиме коштом праці іншого… Поліція, уряд, армія, президенти, королі… все це сила. Та сила — не реальна, бо вона — ілюзія. Робітники самі все це утворили, бо вірили в це. Той день, коли ми, нарешті прокинемось і не будемо вже вірити в гроші та власність, буде немов мрія. Нам не треба бомб або барикад… Релігія, політика, демократія все це тільки присипляє нас… Кожен мусить ходити скрізь і говорити людям: Прокиньтеся!

— Коли ви вийдете на вулицю, я пристану до вас, — мовив Конґо.

— А ви знаєте того чоловіка, що я про нього говорив? Це Ерріко Малятеста, найвидатніша в Італії людина після Ґарібальді… Все своє життя він перебув то у в’язниці, то на вигнанні, в Єгипті, в Англії, у Південній Америці, скрізь… Якби я міг стати таким, як він, то байдуже, щоб вони не робили мені. Хай би вішали, стріляли… дарма… я почував би себе щасливим.

— Але він, певно був божевільний, той чоловік, — повільно мовив Еміль. — Мусив бути божевільним.

Марко допив каву.

— Почекайте. Ви надто ще молоді. Колись зрозумієте це… Вони самі, один по одному, примусять вас зрозуміти. Тоді згадаєте мої слова… Може я вже надто старий, оджив своє, але знаю, що настане той день, коли робітники визволяться з неволі… Ви вийдете на вулицю, а поліція побіжить од вас. Ви підете до банків, а там лежатимуть розсипані на підлозі гроші, і ви не нахилитеся, щоб узяти їх, бо не потребуватимете вже скарбів… Скрізь на світі ми готуємо народ до цього. У нас є товариші навіть у Китаї. Ваша комуна у Франції була тільки початком… Соціялісти потерпіли поразку. Другого удару завдадуть анархісти… Якщо нам не пощастить, натомість прийдуть інші…

Конґо позіхнув.

— Хочу спати, як собака.

Цитриновий світанок заливав порожні вулиці, капаючи з карнізів, з билець пожежних драбин, розбиваючи нагромадження тіней поміж будинків. Ліхтарі погасли. На розі вони глянули на Бродвей. Він видавався вузьким і пожолобленим, немов би його вилизав огонь.

— Коли я бачу світанок — хрипко мовив Марко — я завжди кажу собі: може… може сьогодні… — він одкашлявся й плюнув на ліхтарний стовб, а тоді пошкандибав геть од них, глибоко вдихаючи погоже повітря.

— Це правда, Конґо, що ти знов збираєшся на море?

— А чому й ні? Побачу трохи світа.

— Мені бракуватиме тебе… Я шукатиму іншої кімнати.

— Ти знайдеш собі іншого приятеля, щоб жити разом з ним.

— Але, якщо ти підеш в море то довіку вже будеш моряком.

— А хіба це погано? Коли ти забагатієш і одружишся, я приїду в гості до тебе.

Вони простували Шостою Авеню. Над головами їм прогримів поїзд повітряної залізниці, лишивши по собі відгомін гуркоту, що завмирав поволі між поперечин.

— А чому б тобі не знайти іншої роботи та не зостатися тут?

Узявши дві пожмакані цигарки з грудної кишені свого пальто, Конґо дав одну Емілеві, засвітив сірничка тернувши його об сидіння штанів і поволі випустив носом дим.

— Я ситий цим по горло, кажу ж тобі… — він провів долонею по горлянці. — Досить уже з мене. Може я подамся до Бордо відвідати дівчаток… Вони хоч не зроблені з китового вуса… Або піду охочим до фльоти й носитиму червону китицю… Дівчатам це до вподоби. А життя чудове… У получку гулятимеш на всю губу та ще й побачиш східні краї.

— А в тридцять років помреш од пранців у шпиталі.

— Дарма… кожні сім років тіло поновлюється.

На сходах будинку, де вони жили, смерділо капустою й закислим пивом. Позіхаючи, полізли вони вгору.

— Страшенно погана робота льокаєм… Од цього ноги болять… Глянь, буде погожий день. Он за водотягом видно сонце.

Скинувши з себе черевики, шкарпетки й штани, Конґо немов кіт скукобився на ліжку.

— Ці паскудні віконниці пропускають усе світло, — промурмотів Еміль, лягаючи з краю. Лежав, неспокійно ворочаючися на пожмаканому простирадлі. Конґо глибоко й ритмічно дихав поряд з ним.

«Як би я міг бути таким, як він», — думав Еміль, — «щоб нічим не сушити собі голови… Але так нічого не здобудеш. Як це нерозумно. А Марко — старий дурень!»

Лежачи горілиць, він дивився на іржаві плями на стелі, здригаючися щоразу, як проходив поїзд повітряної залізниці, трусячи кімнату. — Мені неодмінно треба заощадити грошей. — Перевернувся на бік і ліжко зарипіло, а він згадав хрипкий голос Марків: «Коли я бачу світанок, я завжди кажу собі: «може сьогодні»…

— Може ви дозволите мені піти на якусь хвилинку, містере Олафсон, поки ви з дружиною вирішите щодо приміщення, — мовив аґент.

Вони стояли самі в порожній кімнаті, дивлячись у вікно на Гедсон кольору грифеля, на об’якорені військові кораблі та шкуни, що йшли вгору проти течії.

Зненацька вона, з блискучими очима повернулася до нього.

— О, Біллі, тільки подумай!

Він оповив її за плечі рукою й поволі пригорнув до себе.

— Сливе чуєш дух моря.

— Подумай, лишень, Біллі, що ми житимем тут, на Ріверсайд Драйв. Я матиму прийомний день… Місис Вільям Олафсон, 218, Ріверсайд Драйв… Но знаю, чи годиться містити адресу на візитових картках.

Узявши чоловіка за руку, повела його чисто виметеними порожніми кімнатами, де ще ніхто ніколи не жив. Він був дебелий, незграбний чоловік з блекло-синіми очима, що глибоко сиділи на блідому, дитячому обличчі.

— Це коштує силу грошей, Берто.

— Ми можемо дозволити це собі тепер. Звичайно, можемо. Мусимо жити відповідно до наших прибутків… Твоє становище вимагач цього… А подумай, які ми будемо щасливі.

До голлу вернувсь аґент, потираючи собі руки.

— Гаразд. Я бачу ми прийшли до доброго висновку. Це дуже розумно, бо район цей найкращий у Нью-Йорку, а за кілька місяців ви не знайдете такого приміщення ні за які гроші.

— Ми беремо його з першого ж числа.

— Дужо добре… Ви не пошкодуєте, містере Олафсон.

— Завтра вранці пришлю вам чека.

— Якщо вам буде зручно… І дозвольте узнати теперішню вашу адресу.

Аґент вийняв записну книжку й послинив окуцок олівця.

Місис Олафсон проступила наперед.

— Пишіть просто готель Астор… а наші речі ще в схові…

Містер Олафсон зашарівся.

— І… потім… нам треба двох осіб тут, у Нью-Йорку, що можуть рекомендувати вас.

— Я працюю в Кітінґа й Бредлі, санітарних інженерів, 43, Парк Авеню.

— Його саме призначили на помічника головного управителя, — додала місис Олафсон.

Колі вони вийшли на Драйв, і попростували проти лютого вітру, вона захоплено вигукнула:

— Любий, я така щаслива. Тепер справді варто жити!

— Але навіщо ти сказала йому, ніби ми живемо в Астор?