Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 41)

Сержант зрозумів, що торкатися Філдінгового минулого слід обережно. «Пе» самовіддано захищала добре ім'я свого шефа і як юриста, і як політика. У сержанта промайнула цинічна думка: для порушення закону, а надто в Сіті, необов'язково порушувати його букву. Філдінг був обізнаний у цій галузі краще ніж будь-хто. Проте секретарка рішуче відкидала припущення про те, що він має рахунки в закордонних банках. Містер Філдінг ніколи не виявляв прихильності до махінаторів, які ухиляються від сплати податків. Його позиція у справі Лонро (ще один тогорічний скандал, у якому були замішані торі) збігалася з поглядом прем'єр-міністра: «капіталізм у найгірших своїх виявах». І все-таки, обережно наполягав сержант, коли б він справді захотів мати таємний рахунок за кордоном, він знав, як це зробити? Тут заговорило вражене самолюбство секретарки. Вона знає про фінансові справи і можливості містера Філдінга не менше, ніж він сам. Цього просто не могло бути.

Запитавши, чи, бува, не скакав містер Філдінг у гречку, сержант наткнувся на ще міцніший мур: нічого подібного вона ніколи за ним не помічала й нічого більше на цю тему додати не може. Хто-хто, а містер Філдінг надто поважав себе, щоб піти на якусь інтрижку. Дженінгс змінив тактику.

— Чи не згадував він того ранку про вечерю напередодні в товаристві сина?

— Згадував. Він знає, що я люблю його дітей.

— Він був задоволений?

— Звичайно.

— Але ж їхні політичні погляди розбіжні?

— Молодий чоловіче, це ж батько й сип» Вони сперечалися, бувало. Містер Філдінг навіть жартував з цього приводу: мовляв, у Пітера перехідний вік. В його літа він і сам був такий. Я напевне знаю, що в сорок п'ятому році він мало не проголосував за лейбористів.

— Може, були якісь гіркі спогади про ту зустріч, може, він згадував про якусь сварку?

— Нічого подібного. Сказав, що Пітер добре виглядає. Що його нова подруга — чарівна дівчина.— І додала: — Гадаю, він був трішечки засмучений тим, що вони не збираються до Тетбері-Хол на вихідні. Але його не дивувало, що в дітей своє життя.

— Отже, Пітер нічим його не засмучував?

— Та ні, чого б це? Він блискуче вчиться.

— Але не поспішає йти батьковими слідами?

— Всі чомусь гадають, що містер Філдінг — якийсь вікторіанський тиран. А він — людина широких поглядів.

Сержант усміхнувся.

— Хто всі, міс Парсонс?

— Ваш начальник, наприклад. Він ставив мені ті ж самі питання.

Сержант спробував удатися до лестощів: ніхто не знає містера Філдінга краще за неї, тому від неї так багато й чекають.

— Я вже ламала над цим голову, ясна річ. Але й досі не можу повірити в те, що сталося. А от щодо причина...

— Блискучий здогад? — Він знову посміхнувся.

Секретарка подивилася на складені на колінах руки.

— Як вам сказати. Він не давав собі ніякого перепочинку.

— Далі?

— Можливо, щось у ньому... Я не повинна була б цього казати. Це лише мої припущення.

— Вони можуть нам придатися.

— Ну, в ньому могло щось зламатися. І він зірвався. Але я певна, що через кілька днів він би збагнув, що вчинив. Адже він завжди був такий вимогливий до себе, а тут іще всі ці газетні повідомлення. Я гадаю...

— Що саме?

— Це лише здогад, але я припускаю, що його могла... приголомшити власна поведінка. Я не певна, що саме...

— Ви хочете сказати, що він міг накласти на себе руки?

Очевидно, вона саме це й хотіла сказати, хоч і похитала заперечливо головою.

— Я не знаю, я просто не знаю. Певна, що це сталося раптово. Без будь-якої підготовки. Він завжди був за порядок. За те, щоб усе робилося послідовно. А це так несхоже на нього. Метод, тобто спосіб, до якого він удався. Він діяв би зовсім інакше, якби...

— Якби щось надумав? Але ж йому і так вдалося, якщо він саме те й надумав.

— Він не міг вчинити цього з власної волі. Бувши при своєму розумі. Це неймовірно.

На хвилину сержант відчув у своїй співбесідниці якусь глуху непроникність: ясно, що для Філдінга вона готова на все, а як доведеться, то й на нескінченну брехню. Щось у її ставленні до нього промовляло про потаємне кохання. Ну, нехай вік не перешкода, але в її зовнішності: незграбна постать, стислий рот, окуляри, типове вбрання вічної секретарки і старої діви — нема і натяку на жіночу привабливість. Навіть якби уявити її молодою і припустити, що між нею та Філдінгом щось колись було, то тепер міс Парсонс скоріше виявляла б приховану зловтіху, ніж таку відданість. Підозра, не встигши народитись, розвіялася. Однак її тінь промайнула в наступному питанні сержанта:

— А як він проводив вільні вечори в Лондоні, коли місіс Філдінг була за містом?

— Як звичайно — в своєму клубі або театрі. Часто вечеряв з друзями. Полюбляв зіграти в бридж.

— Перегонами не цікавився?

— Вряди-годи. Робив невеликі ставки — на Дербі або Загальнонаціональних — не більше.

— А в гральних клубах?

— Певна, що не бував.

Сержант розпитував далі, намагаючись намацати якесь вразливе місце, щось ганебне, хай і давнє — але намарне. І ось він має підсумок: людина перевтомилася — і натяк, дуже сумнівний: в хвилину кризи Філдінг міг вдатися до харакірі. Дженінгс підозрював, що міс Парсонс видавала бажане за дійсність, а в глибині душі ховала сумніви. Хай краще патрон її достойно загине, ніж знеславить себе зв'язком з якимось брудним дівчиськом чи встряне в якусь іншу ганебну історію.

Тут же на квартирі сержант поговорив і з хатньою робітницею. Вона не сказала нічого нового. Ніколи не помічала, щоб тут почував хтось незнайомий, не бачила забутої жіночої білизни, ні склянок зі слідами помади чи зайвої чашки з-під кави на кухонному столі. Містер Філдінг був джентльменом. Сержант не розібрав, чи це означало, що джентльмени завжди вчасно замітають сліди, чи те, що вони завжди поводяться гідно.

На багатьох фотографіях у Філдінга — напружене обличчя (дивно, що знімків, на яких би він усміхався, було дуже мало). Можливо, тому сержантові уявлялася в його обличчі стримувала чуттєвість, і він підозрював якусь любовно-романтичну драму. Стрункий, вищий середнього зросту, завжди чисто виголений, старанно одягнений навіть у неофіційній обстановці, Філдінг таки напевне подобався жінкам. Одного дня сержантові здалося, що після безплідних пошуків до нього нарешті усміхнулося щастя. Він перевіряв список осіб, які зникли в ті самі дні, що й Філдінг. У списку натрапив на дівчину, секретарку-вестіндкy, яка втекла від батьків з Ноттінг-Хіл. Ця деталь зазвучала як гострий сигнал: адже Філдінг був членом правління тієї самої страхової компанії, де дівчина працювала секретаркою. Їй дев'ятнадцять років, має непогану освіту, батько працює в системі соціального забезпечення. Уява Дженінгса вже малювала картину, про яку мріяв би кожен детектив. Філдінга, який ніколи не мав расових упереджень, по дорозі на засідання перехоплює ця сама дівчина і, не без участі батька, заманює на зліт темношкірих. І Філдінг піддається звабі чорних щічок... Повітряні замки... Одного телефонного дзвінка виявилося досить, аби з'ясувати, що дівчину знайшли — тобто вона сама через кілька днів після втечі знайшлася; пошуки припинили. Вона уявила себе співачкою і втекла разом з гітаристом з вест-індського клубу в Брістолі. Гітарист теж чорний.

Не більше пощастило Дженінгсові і в бесідах із Філдінговими знайомими в Сіті та в парламенті, вірніше, з тими небагатьма, хто не поїхав кудись відпочивати. Комерсанти в Сіті цінували Філдінгів гострий розум та знання юридичної справи. Політики, так само як міс Парсонс, малювали портрет людини кращої, ніж вони самі: справжній представник свого округу, поміркований член консервативної партії, виступав завжди по-діловому, до пуття, дуже приємна людина, дуже надійна... Всі були розгублені, здивовані. Ніхто не помічав за Філдінгом чогось схожого на нервовий розлад. Найважливіший, психологічний ключ до розгадки таємниці ніяк не давався в руки сержантові.

Лише один депутат, із лейбористів, який випадково разом з Філдінгом підтримував один і той самий законопроект рік тому, виявився балакучішим. Так, у них ділове знайомство, не більше. Він нічого не знає про те, яке життя вів Філдінг взагалі або чому «накивав п'ятами». Однак зауважив, що в певному розумінні тут «усе сходиться». Сержант запитав — чому.

— Тільки між нами.

— Звісно, сер.

— Бачите, він тримав себе в залізних шорах. Тиха вода, самі знаєте. Колись мав терпець урватися.

— Не зовсім вас розумію, сер.

— Бо прикидайтеся, хлопче. Ваша робота мала вас навчити, що ідеальних людей немає. Принаймні таких, яким хотів бути наш друг.— І він пояснив: — Візьміть будь-якого консерватора — або пісний святенник, або хапуга. А цей усіх випередити хотів: гнатися за наживою і бути стовпом суспільства. І це в наш час. Та не такий він був дурний. Знав, що йому не повірять.— Депутат насмішкувато зиркнув на сержанта.— Цікавились, чому він тут загруз?

— Я цього не знав, сер.

— Звісно, місце в парламенті йому було забезпечене. На виборах завжди успіх. І зі своїми однопартійцями в ладу жив. Та це ще не все, хлопче. Коли доходило до діла, йому не вдавалося пошити їх у дурні. Палата — як дикий звір. Або ти його приручиш, або ні. Наш друг не зміг підібрати до них ключа. І він це знав. Навіть мені якось признався.

— В чому ж причина, сер?

Депутат розвів руками.

— Може, він просто був для них чужим? Ніколи не розкривався. Глянеш з одного боку — з шахраями водиться. Глянеш з другого — поважною справою займається, радник з питань оподаткування.— Він зневажливо пирхнув.— Отаке-то.