Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 26)
Сутичка вийшла короткою. Захоплені зненацька, вороги були швидко розбиті й кинулися навтіки. Елідюкові воїни захопили в полон проводиря ворожого загону й багато лицарів і доручили їх своїм зброєносцям. Елідюк мав двадцять п'ять лицарів, а взяв у полон тридцятьох, захопивши ще й багато зброї і силу усякого добра. З усім оцим, радісінькі з такої блискучої перемоги, вони тріумфально повертаються до міста.
Король в цей час стояв на вела, побиваючись за своїми воїнами. Він гірко журився, гадаючи, що Елідюк зрадник і занапастив усе його лицарство.
Ось суне натовп — одні навантажені, інші зв'язані, і повертається набагато більше людей, ніж вирушало. Це і ввело короля в оману. Він сповнений тривоги і сумнівів. Наказує зачинити браму, а городянам стати на мури з луками та іншого зброєю напоготові. Але це зайва пересторога. Елідюк вислав наперед гінця — пояснити, що сталося. Той розповів про бретонського найманця — як він прогнав ворога, як гарно він виявив себе. Ніхто ще досі не бачив такого звитяжця верхи на коні. Сам взяв у полон ворожого проводиря і захопив двадцять дев'ять чоловік, а на полі бою залишив багатьох убитих і поранених.
Король чує добрі вісті, і його радощам немає меж. Він спустився з башти й пішов зустрічати Елідюка. Подякував за все, і віддав йому всіх полонених для викупу. Елідюк чесно поділив серед лицарів усю зброю, залишивши своїм підданим три коня,— не більше, ніж їм належало. Він розподілив і все інше, навіть і ту частину, що належала йому за правом, серед полонених і городян.
Після цього подвигу Елідюк став улюбленцем короля. І він найняв Елідюка і його воїнів на цілий рік. Елідюк же заприсягнувся на вірне і щире слугування. Незабаром він став охоронцем королівських земель.
Молода королівна багато чула про лицаря Елідюка — про його вроду й чесноти, про благородство, освіченість і щедрість. І ось вона посилає до нього свого пажа — просити,
Елідюк переказує, що він, звісно, прийде, бо і сам так прагне цієї зустрічі. Тож він сідає на коня, бере з собою слугу і поспішає на розмову з дівчиною. Зупинившись біля її покоїв, він висилає наперед пажа, а сам чекає, коли той повернеться. Згодом Елідюк — лагідний, щирий, гречний, привітався за етикетом до молодої дами і подякував за запрошення. Гіліадон виявилася дуже гарною. Взявши лицаря за руку[72], вона повела його до ложа. Вони посідали удвох і стали говорити про се і про те. Вона крадькома кидала на нього погляди — на його обличчя, постать, ловила кожен Елідюків порух і думала, який-то він гарний, який близький до її ідеалу. Стріла кохання влучає в серце Гіліадон, і от вона вже вся в полоні нестримного почуття. Королівна блідне, зітхає, але освідчитись не може, бо раптом лицар зневажить її за це!
Елідюк довго пробув із нею, та коли настав вечір, попрощався. Гіліадон дуже не хотіла його відпускати, але він пішов. У тяжкій задумі, журний повернувся Елідюк до своїх покоїв. Він був стурбований, бо ж Гіліадон — королівна, а він тільки слуга королю. Йому здалося, що вона лагідно і навіть якось збентежено винуватила його за щось. Він відчуває, що вчинив недобре — бути так довго в цій країні і досі жодного разу не побачитись із королівною. Подумав отак Елідюк, і сором пойняв його. Він згадав свою дружину, і те, як обіцяв бути їй вірним.
Гіліадон після побачення з Елідюком захотіла, щоб він став її коханим. Якби-то її змога і його згода! Ніхто ще досі не припадав їй так до серця. Всю ніч вона не спала, мріючи про нього, а на світанку піднялася, стала до вікна, гукнула пажа і звірила йому свою таємницю.
— Боже милий,— мовить вона,— я почуваюся так, ніби потрапила в пастку. Я покохала нового найманого лицаря, Елідюка, що так звитяжно бився з ворогом. Усю ніч я не стулила повік, очам було несила заплющитись. Коли він справді кохає мене, коли його наміри серйозні і він це покаже, я зроблю все, чого тільки він побажає. Є у мене велика надія — колись він може стати тут королем. Я просто в захваті від нього. Такий він розумний і такий щирий. Якщо він не любить мене, я помру від горя.
Коли вона скінчила, юний паж дав їй гарну пораду: не треба так швидко зневірюватись.
— Пані моя, як ви кохаєте Елідюка, дайте йому знати про це. Пошліть йому пояс, стрічку або ж каблучку. Подивитесь, чи сподобається це йому. Як він радісно прийме дарунок, зрадіє, отримавши звістку од вас, отже, усе гаразд. Не журіться, він любить вас. А чи є де хоч один імператор, який не затанцював би від щастя, дізнавшись, що подобається вам?
Дівчина обдумала пораду.
— Але як мені довідатись, лише через дарунок, чи я дійсно бажана йому? Ось чого ти не можеш збагнути! Кавалер прийме подарунок, незалежно від того, чи мила йому дарувальниця. І зробить це дуже поштиво. Якщо ж він насміється з мене, ця обручка стане мені огидна! Але, може, тобі скаже щось вираз його обличчя? Отож збирайся мерщій, та в дорогу.
— Я готовий.
— Передаси йому цю золоту обручку, і ось іще: дай йому мій пояс. І будь дуже люб'язний, коли вітатимеш його від мене.
Паж повернувся йти, але королівна була в такому стані, що за мить покликала його назад. Та ось відпускає його й жебонить сама до себе:
— О боже, я закохалась у чужинця! І навіть не знаю, чи благородного він роду. А що, як тепер він несподівано зникне? Я буду в розпачі. Я не при своєму розумі — відкрилася йому серцем. Ще до вчорашнього дня і в очі Елідюка не бачила, а тепер вішаюсь йому на шию. Мабуть, він просто зневажатиме мене. Та ні, він не такий. Якщо він гарна людина, йому сподобається моя відвертість. Тепер усе в руках божих. Як же погано мені буде, коли я йому зовсім не потрібна! Ніколи вже тоді не знатиму щастя!
Тим часом, поки вона отак побивалася, паж поспішав на зустріч. Він розшукав Елідюка, і, залишившись із ним наодинці, привітався, як наказувала дівчина. Тоді передав маленьку обручку і пояс. Лицар подякував, надів прикрасу на палець, а пояс застебнув на стані[73]. Але пажу він не сказав нічого, лише запропонував у відповідь свою каблучку і пояс. Та паж не взяв їх і повернувся до своєї молодої пані. Хлопчина застав Гіліадон в її світлиці і передав їй Елідюкові вітання й подяку.
— В ім'я усього святого, не крий од мене правди. Скажи, чи дійсно він кохає мене? — спитала королівна.
— Гадаю, що так. Він не став би вас обманювати. Здається, він веде обережну і ввічливу гру. Йому відомо, як треба приховувати свої почуття. Я привітав його від вашого імені й передав дарунки. Він підперезався поясом і дуже дбайливо його застібнув. Тоді надів обручку. Більше я йому нічого не говорив. І він мені теж.
— Але чи зрозумів він, що це означає? Бо як ні — я загину!
— Щиро кажучи, не знаю. Та коли ви вже хочете знати мою думку, гаразд... Якщо Елі дюк не знехтував вашими дарами, виходить, ви... не дуже йому неприємні.
— Перестань дражнити мене, зухвальцю! Я і сама чудово знаю, що не бридка Елідюкові. Чи ж могла я завдати йому болю? Хіба що кохаючи лицаря всім серцем... Але якщо я справді неприємна йому, то він заслуговує смерті. Поки я сама не поговорю з ним, не знаю, що й робити. Ти перекажеш йому або ще хтось. Хай знає, як розривається моя душа, жадаючи його! Аби тільки знати, скільки він тут пробуде!
— Пані, король найняв його на цілий рік. Цього часу, гадаю, досить, щоб висловити йому ваші почуття.
Коли Гіліадон почула, що Елідюк не збирається їхати, вона зраділа до нестями: як чудово, що він має лишитися! Та не відала дівчина, як карається Елідюк відтоді, як уперше стрівся з нею. Адже доля скувала лицаря жорстокою обітницею — отим словом, що дав він дружині, коли їхав з рідного дому: ніколи не задивлятися на іншу жінку. Елідюк прагнув дотримати свого слова, але серцем уже належав королівні. І несила йому приховати своє безтямне кохання до чарівної Гіліадон. Аби тільки побачити її знову, поговорити з нею, поцілувати її, приголубити... Та він ніколи не освідчиться коханій, бо вкриє себе довічною ганьбою за порушене слово. А крім того,— хто він такий? Лише васал короля.
Сумніви крають йому душу. Та ось, відкинувши вагання, Елідюк сів на коня. Він скликає своїх воїнів і їде до замку на розмову з королем. Як пощастить, він побачить і дівчину,— ось чому він так поспішає.
Король саме в цей час підвівся з-за столу і попрямував до покоїв доньки; й ось він уже грає в шахи з якимсь чужоземним лицарем. По той бік столика королівна мала показувати тому лицареві ходи.
Елідюк виступив наперед. Король люб'язно його привітав, посадовив поруч і звернувся до доньки:
— Люба моя, познайомся з оцим благородним лицарем і вшануй його по честі. В усій країні немає кращого воїна за нього.
Дівчина дуже зраділа, почувши таке. Вона підводиться і запрошує Елідюка сісти поруч неї, осторонь від інших. Обоє заніміли від кохання. Вона не насмілювалася відкритись Елідюку, а він боявся й слово зронити. Лише подякував за надіслані дарунки: ніколи ще жоден дар не тішив так його серця. Вона відповідає радістю на його радість. А тоді несподівано звіряється, навіщо послала йому каблучку і пояс: душею і тілом вона лине до нього, не в змозі опиратися своїм почуттям, нестямно його кохає і віддає себе під владу будь-якого бажання Елідюка. Якщо ж їм не судилося бути разом, то нехай він знає: жоден чоловік ніколи не матиме її за дружину.