Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 25)

Іронію Марі набагато важче зрозуміти через іншу історичну причину. Її ле не повинні були читатися подумки чи як прозові твори. Це були римовані вірші, їх мали співати і супроводжувати жестами. Цілком імовірно, що вони виконувалися під якусь легку мелодію або кілька мелодій, і, може, частина тексту проказувалася речитативом під акомпанемент акордів і арпеджіо[64]. Музичним інструментом мала бути арфа, безсумнівно, бретонський її різновид — рота. Поети-романтики переклали поезію менестрелів непоправно збіднено, але те мале, що ми маємо, говорить про велике мистецтво, яке зараз неможливо відтворити. Коли йдеться про таких письменників, як Марі де Франс, то бачити самий друкований текст — це однаково, що судити про фільм, лише прочитавши його сценарій. Довга еволюція літератури була щільно пов'язана з пошуками засобів передати авторський «голос» — його гумор, його особисті погляди, світогляд,— і це досягалося майстерністю у володінні словом і втіленням його в друковану форму; але як це робилося до винаходу Гутенберга[65], нам невідомо. Наведу один приклад із оповіді, яку ви збираєтеся прочитати. Двічі Марі зображує дуже офіційний візит свого героя до королівни, яку він кохає. Він не вдирається до її покоїв, а доповідає про себе згідно форми. Хтось може сприйняти цей опис придворного етикету як зайве багатослів'я. Але я вважаю, що це була уїдлива «репліка вбік», адресована першим слухачам твору. Справді-бо, коли все те, що ми знаємо про Генріха II — правда, і Марі доводилась йому родичкою, я таки здогадуюся, на чию адресу була спрямована насмішка.

В своєму перекладі, зробленому за текстом X (Харлі 978), що зберігається в Британському музеї (видання Альфреда Еверта)[66], я спробував хоча б намітити той спосіб життя, передати якось його словами. Залишається тільки нагадати читачеві про три сторони життєвого ладу, проти яких спрямована критика новели. Перша сторона — це феодальна система, за якої надавалося першорядного значення непорушності обітниці, що її васал давав сюзеренові. Але не одна лише структура влади грунтувалася на дотриманні даного слова — на цьому трималася вся цивілізація тієї доби. Сьогодні ми можемо звернутися до букви закону з приводу розірваного контракту, а за тих часів усі суперечки вирішувалися тільки зброєю. Друга сторона — це релігія, яка вплинула на кінець «Елідюка», але тільки й того. Марі більше цікавило людське серце, ніж безсмертя душі. Третя сторона — це куртуазна любов, де основними були ті самі закони вірності в інтимних стосунках. Навряд чи це модно в двадцятому столітті, але amour courtois[67] була відчайдушною і надзвичайно потрібного спробою принести більше людяності (більше жіночої мудрості) в жорстоке суспільство, адже вся цивілізація саме й заснована на встановлених кодексах і символах взаємного довір'я. У вік, коли став можливим desmesure навколо Уотергейта[68], що, на мою думку, скоріше трагедія в сфері культури, ніж політики, зрозуміти це буде неважко.

Я розповім вам від початку й до кінця одну давню кельтську легенду, принаймні так, як зрозумів її сам.

Колись давно жив у Бретані лицар, на ім'я Елідюк. Був він для всіх взірцем — найвідважніший воїн в усій країні, і мав дружину він із шляхетного та високого роду, блискуче освічену й віддану йому до смерті. Побравшись, вони кілька років щасливо жили, бо палко й вірно кохали одне одного. Та от спалахнула війна, і лицар вирушив до війська. У мандрах своїх Елідюк покохав дівчину, королівну дивовижної краси, на ймення Гіліадон. Дружина ж його, що лишилась удома, носила кельтське ім'я Гільдельвек, тому моя оповідь називається «Гільдельвек та Гіліадон». Спочатку вона називалась «Елідюк», але я змінив назву, бо розповідь ця справді ж бо про двох жінок. Тож слухайте, як усе було насправді.

Елідюк був васалом володаря Бретані, який ніжно його любив і піклувався ним як рідним. І Елідюк слугував йому вірою і правдою: як їхав король у чужі краї, Елідюк залишався стерегти королівські землі і вправною рукою боронив їх од усіх ворогів, чим заслужив прихильність свого сюзерена. Елідюкові було дозволено полювати в королівських лісах. Жоден побережник, навіть найрішучіший, не наважувався стати йому поперек дороги чи нарікати на нього. Та заздрість лукавих людей зробила свою звичну справу. Обмовами та наклепами підбурили вони короля проти Елідюка. Скоро його без усякої причини віддалили від двору. Не відаючи, за віщо така немилість, Елідюк не раз просив дозволу виправдатися перед королем — він доведе йому, що обмовники — брехуни, що він чесно і радо слугував королю. Але не отримав ніякої відповіді. Він подався додому і скликав усіх своїх товаришів. Розповів їм про те, що сталося між ним і королем і про немилість монарха. Елідюк будь-що прагнув виправдатись, але не знайшов справедливості у короля.

Коли хазяїн вилає за щось орача, селяни згадують таке прислів'я: Ніколи не вір любові великого пана до тебе. Будь-хто тямущий у становищі Елідюка більше вірить любові своїх близьких. Отож Елідюк говорить[69], що йому обридла Бретань, він попливе до Англії і трохи там розважиться. Дружину він залишить удома, а його слуги піклуватимуться про неї.

Сказано — зроблено. Він швидко зібрався і взяв із собою десять вершників, що самі благородно зголосилися їхати з ним. Друзі були дуже засмучені його від'їздом, а дружина... Вона їхала поруч першу половину подорожі, вся в сльозах, бо думала, що ніколи вже не побачить свого чоловіка. Та Елідюк урочисто присягнувся, що залишиться їй вірним. Після того прощається і прямує до моря. Там сідає на корабель і щасливо дістається портового міста Тотнеса.

В тій частині Англії жило кілька королів, і всі вони ворогували поміж собою. Біля Ексетера правив дуже могутній старий король. Спадкоємця він не мав, а лиш одну незаміжню доньку. Це і пояснювало нинішню війну: він не погодився на шлюб доньки з рівнею з іншої династії. Тому той другий король воював Його землі, нищив міста і села. Він узяв в облогу старого короля в одному з його укріплених міст[70]. І ні в кого не вистачило мужності дати відсіч загарбникові — ні гуртом, ні в двобої. Про все це дізнався Елідюк і, замість того щоб їхати далі, вирішив залишитися. Він хотів допомогти оточеному з усіх боків королю, якому йшлося все гірше й гірше. Загроза спустошення нависла над його королівством. Тож Елідюк вирішує найнятися[71] до короля на службу.

Він вирядив до короля гінців із листом, де написав, що покинув свою рідну землю і прибув йому на підмогу. Якщо ж його послуги не потрібні, він просить лише дозволу вільно проїхати королівськими землями, щоб стати на службу деінде.

Коли король побачив гінців, він дуже зрадів і тепло їх привітав. Він викликав начальника охорони замку і звелів негайно послати почет Елідюку й привести його. А по тому наказав приготувати покої і все необхідне для місячного перебування.

Відразу ж озброєний кінний почет помчав по Елідюка. Елідюк щасливо доїхав до замку, де його зустріли з великою шаною. Він оселився у багатого городянина — гречного і благопристойного чоловіка, що поступився йому своєю найкращою кімнатою з гаптованими тканинами на стінах. Елідюкові готували смачні потрави, і він запрошував до свого столу всіх лицарів, розквартированих у місті. Своїм же підданим, навіть найбільш загребущим, він заборонив перші сорок днів приймати будь-які дари чи гроші.

На третій день перебування Елідюка в Ексетері по місту пішов поголос, що ворог підступив до самих околиць, став облогою і готується до штурму. Елідюк почув гомін схвильованих городян і не гаючись надів панцер. В місті ж лишилось усього чотирнадцять лицарів, спроможних тримати зброю в руках. Всі інші були поранені чи захоплені в полон. Побачивши Елідюка верхи, лицарі побігли по домівках і собі одяглись у панцери. Вони не чекатимуть, поки їх покличуть, а вирушать до брами разом із Елідюком.

— Ми поїдемо з вами, пане,— кажуть вони.— І хай би що ви робили, ми робитимемо те саме.

Елідюк їм на те відповідає:

— Моя вам дяка. Чи знає хто з вас годяще місце для засідки? Якусь ущелину, вузеньку стежку, де ми могли б захопити ворога зненацька? Як підстережемо його там, то виграємо бій. Бо тепер перевага не наша. Може, хто запропонує щось ліпше?

— Є тут один вузенький путівець, сер. Він пролягає біля того лісу за полем, де росте льон. Вони поїдуть тим путівцем, коли вдосталь награбують усякого добра. Після таких трудів вони, як правило, повертаються безтурботні, необачні. Наче самі наглої смерті шукають. То це ж в одну мить можна завдати ворогові тяжкого удару!

— Друзі мої,— звернувся до лицарів Елідюк,— одне я знаю напевне: не треба іти на необдуманий ризик навіть тоді, коли, здавалося б, становище безнадійне. Це не принесе ні успіху в бою, ані слави імені вашому. Всі ви піддані короля, і маєте завжди і всюди бути йому вірними. Тому, хай би куди я їхав, рушайте слідом за мною і робіть те саме, що робитиму я. І я обіцяю вам: як будемо разом, то не зазнаємо невдач. Може, ми й не захопимо ніякої здобичі. Але нащадки ніколи нас не забудуть, якщо ми розіб'ємо ворогів сьогодні.

Така переконаність вплинула на лицарів, і вони подались із Елідюком до лісу. Там воїни зачаїлися біля дороги й стали чекати. Елідюк добре все обміркував і пояснив, як треба нападати на вершників і що при цьому кричати. Коли ж ворог ступив на путівець, Елідюк вигукнув бойовий клич і наказав своїм друзям битися на славу. І лицарі билися — нещадно, нікого не милуючи.